Тарасик - Хоткевич Гнат

Скінчили у "почту", почали у "ходячого сусіди". Парочка називає себе як там захоче. Підходять до вибраного:

— Кого ви хочете в сусіди — лопуха чи кропиву?

Або:

— Хто вам любіший — борщ чи кваша?

А той вибирає.

Отець Іван знов появився. Підговорив гарненьку молоденьку гімназисточку й підходять до студента:

— Будяк чи коноплиночка?

— Розуміється коноплиночка!

— Це я! — скромно заявляє отець Іван, піджимаючи губки, і стає під загальний регіт коло оторопілого студента.

І Тарас регоче собі у передній.

Явдошка обносить молодь солодощами: оріхами, яблуками, варенням. Коли проходить мимо Тараса, одно яблуко само впало й прямо Тарасові до ніг.

Молодь затіяла фанти. Стали в коло й кидають хустку, говорячи склад. Треба логічно закінчити склад і впіймати хустку. Хто скаже невдало або не піймає хустки, з того беруть фант.

~ Всюдисущий отець Іван уже тут. Помітивши, що фантів збирається мало і темпи їх збирання занадто повільні, вміщується й бере ініціативу в свої руки.

— Хіба це штука: скажуть тобі "со", а ти "рока", або "бака"? Ану дайте хусточку.

І енергійним рухом кидає її в лице якомусь гімназистові, приговорюючи:

— В однім селі дрова рубають, а в другім тріски летять — що це таке?

Гімназист витріщив очі й почервонів до коріння волос. Всі довкола

регочуть.

— Фант!.. Фант!..

— А що воно таке? Отче Іване — скажіть!..

— Це в однім селі дзвонять, а в другім чути, — бистро відповідає отець Іван.

Він уже витяг у себе хусточку, підхопив десь другу — третю й кидає то в

семінариста, то в єпархіалочку й сипле загадками.

— Як той святий звався, що за п’яту тримався? Не знаєш? Фант! Це Ісав, брат Іакова.

— Який праведний чоловік був сам собі і зятем, і тестем? Праведний Лот, бо був чоловіком власних доньок.

Дехто з матушок поморщився на таку загадку, але що ж — з пісні слова не викинеш.

— Коли Сус Христос стояв на одній нозі? Як сідав на осла.

— Хто це: родився — не христився, вмер — не спасся, а був богоносець? Та отой же самий осел!

— Що вище архирея? Його митра!

І в одну хвилину накидав повну шапку фантів. Потім почалося розігрування тих фантів. Один затискує в руці фант.

— Що цьому фанту хочете?

Сиплються пропозиції, але все звичайні, знайомі. Отець Іван і тут вигадає що-небудь нове.

— В однім куті поплакати, а в другім посміятися, в третім помолитися, а в четвертім — кричати, як на пуп!

Матушки невдоволені.

— Що ви, отче Іване, все коло молодих та коло молодих? Ви й до нас хоч трошечки!

Отець Іван іде й туди — і скоро з кутка матушок уже несеться розкотистий регіт.

Не любить отець Григорій свого колегу за його простоту та за його невміння шанувати свій сан, але в товаристві, мусить признати — незамінима людина. Вечори отець Григорія без отця Івана були б нудними, а, може, мало на них хто й приходив би.

Господиня вже очистила столову й клопочеться коло вечері. В залі тепер густо народу. Молодь грає в "пастора й пасторшу", в "цензуру", де так гарно можна вколоти кого треба; то в "шнурка", набиваючи руки — аж попухнуть, і нарешті в "гарнушка", що в нього, як каже отець Іван "іще Адамові дітки гралися". Отець Іван придумує інше.

— Ану, баришеньки, дзвоники тоненькі! І ви паничі, густі трубачі! А заспіваймо, лишень, якої колядочки, бо тепер же такі дні. Або й щедрівочки, бо й новий рід із щедрівками своїми вже, як то кажуть, не на човні, а на бережечку. Давайте пославимо хазяїнам Христа. Бачите, вже й вечеря клеїться — треба ж її заробити.

Молодь радо відгукується, приєднується дехто із старших і миттю складається хор. За хвилину — вже донеслося урочисте:

Добрий вечір тобі,

Пане господарю!

Радуйся!

Ой радуйся, земле —Син божий Народився!..

Отець Іван диригує і вміє з випадкового складу зробити звучний хор. Скінчилася одна колядка — затягається друга.

Світ змисленний Днесь народивсь,

Що Бог із неба К нам із’явивсь.

А там третя, четверта... Та одна другої краща. Старинні мелодії чарували й навівали якусь урочисту радість.

Дар днесь пребогатий Од небес прийде —Яко капля каплющая На землю зійде!..

Всі співають із захопленням. Обличчя серйозні та наче аж усі красиві стали. Здоровило Штанько гуде басом, даючи октаву на кінцівках. І коли та октава розкотиться низько, оксамитово рокочучи там десь на низах, всі очі наче аж просвітлюються і усмішка радості застигає на устах.

Отець Іван, як заправський регент, зупиняється на тонкощах виконання, любується чистими інтервалами й піддає жару на crescendo. А старі батюшки, що вже не можуть співати, то хоч такт одбивають рукою та іноді який змахне непрохану сльозу з очей.

Зупинилася матушка коло столу, зупинилися навіть картярі, а звуки, протяжливі, стрійні, зв’язані з далеким, забутим минулим, немов наближали те минуле до сьогоднішнього дня й радували.

Потім почалися духовні співи. Співали "Богом избранную мати діву отроковицю", співали "Горе грішнику мнє сущу".

А матушки зладили під шумок власний хор та як гримнули: "Та по тім боці Дунаю", а потім "Чорноморця", так куди тобі!

Отець Григорій постукав ножем у тарілку.

— Отці і братія! Оддаймо божіє Богові, а кесарево кесареві. Прощу сідати за стіл, а перед тим прошу проспівати молитву.

І затяг "Отче наш". Всі підхопили.

Потім прочитав "Ядят убозії і наситятся" і попросив найстарішого віком благословити "яствіє й питіє сіє".

Розмістилися, як уміли, за столами й почалася вечеря.

Отець Іван присунув до себе бочівочку шкляну з наливкою і чаклує над нею.

— Ізиді з тебе, душе нечистий, і вселися сила божія і яві чудеса мирові.

І пішли чудеса! Ковбаси, свинина, поросятина, годовані гуси, качки, кури

— як мітлою змітались із столу. Перші хвилини ніхто й не говорив навіть — тільки чвакали.

Після вечері, щоб не одразу роз’їздитись, ще сиділи трохи — для честі. Кому далеко їхать, той мусить ночувати, отець Іван запрохує до себе, бо тут же буде тісно. Якийсь веселий батюшка кричить:

— До нього? Та зроду віку! І сам не поїду, й другому не посовітую!

— Чого ж то так, отче?

— Бо я знаю, який то бузувір! Минулого літа були ми у нього на каші. У садку кашу варили. Каша вийшла, так прямо куди тобі! Матушка не пожаліла

— курчат троє чи четверо вкинула. Жир так і плаває. Та пахне! А ми голодні, дожидаємо доки останній раз закипить. А він, гемоньска душа, пішов до ставка, наловив пуголовок...

— Чого? Чого?..

— Та пуголовок! Жабенят отих, що саме пузо та хвіст. Повну заполу в рясі притаскав і всипав у кашу. Щоб навар, каже, був...

Усі регочуть. А після доброї вечері регочеться особливо смашно.

— Це ще нічого! — підхоплює другий з гостей. — А ото як колись ми зійшлися у нього — ще отець Кіндрат тоді був. Заходилися купатись у тім же ставку. Пороздягалися, гріємось на сонечку. А отець Кіндрат став над водою й скидає сорочку. Та тільки натяг на голову й рукава до половини зняв, а ця сатана підскочила та як не штовхне отця Кіндрата в воду!

— Ми в регіт! Коли бачимо — не до реготу діло. Сорочка намокла, заплуталася, рукава звисли до половини, обіпертися ніяк, а воно грузько. Що встане — то впаде, що встане — то впаде наш отець Кіндрат.

— Кой-як, кой-як став на ноги, сорочку з себе зірвав. Та як вискочить на берег! Та за сокиру!.. Та за ним (показує на отця Івана, а отець Іван стоїть, наче не про нього річ).

— А цей бачить таке діло, та ходу! А о.Кіндрат за ним! Цей на вулицю, а отець Кіндрат за ним!.. Цей кругом церкви — а отець Кіндрат за ним!.. Той не дожене, а цей не втече. А люди дивляться, що воно два попи довгогриві голяка бігають кругом церкви! Чи не показилися з жиру!..

Картина справді гомерична, то ж усі реготали, аж у животах почало колоти.

А серед матушок теж регіт: дружина отця Йвана оповідає, як вона набралася сорому не через кого, як знов же таки через того самого отця Івана.

— Помінився він нашому Хвилатові нові штани купити. Та все якось не виходить. А Хвилат — він же завжди як що, то до мене. "Со це, матуско, отой нас придуркуватий? Обіцяв стани мені дати й не дає. А ці всі зовсім подралися у ходу", — й показує де саме подралися.

— Так от на празник запросили ми раз гостей. Виносить отець Іван Хвилатові штани й каже: "Ось, каже, тобі штани, як приїдуть гості то надінеш".

-1 що ж би ви думали! Ну кортить же цього чоловіка що-небудь устругнути! Як не вдере яку штуку, то й хліба не з’їсть. Дає Хвилатові штани, а одну халошу взяв і вивернув. Кинувся той надівати — не виходить. Одну ногу всуне —другої нікуди; він перемінить-уп’ять не виходить!.. Морочився, морочився —тоді вп’ять до мене. Пішов до кухні — мене немає. Він тоді в горниці.

— Матуско! А со це дурень нас цортів за стани мені дав, со їх і надіти ніяк? і показує штани. А гостей же повно!.. І отець благочинний, і з містечка

батюшки!..

— А сам?.. А сам?.. — задихаючися від реготу перепитує якась матушка.

— Та у сорочці ж!.. У сорочці ж самій, у тім то й діло!.. Та ще й сорочка коротка!..

Ходором хата ходить од реготу!

Хто недалеко живе, збирається додому. Прощаються. Матушка вговорює: Та куди там додому? Вже світатиме скоро. То ж недурно кажуть, що Варвара ночі ввірвала, а дня приточила.

Матушка всіх просить зоставатися підночувати, але зостаються тільки ті, хто далеко живе, та ще ті, хто ніяк не скінчить у карт грати. Матушка тупочеться, розпреділяє, щоб усім було добре. Це ж не те, що літом і в клуні, і на току в соломці, або прямо у садку.

Нарешті всі розпреділені, повлаштовані, а вже й до ранку недалеко. Пішов і Тарас спати. Ворочався довго. Цікаво було сьогодні. Подобалося те, що не було лайки, п’яних вигуків, грубих рухів.

Думалося — і як воно у всіх по-інакшому. А у великих панів, мабуть, іще по-інакшому празникують. А у чужих сторонах іще по-інакшому... І як воно все на світі так устроєно!..

XXV

Сподівання, що Ясь привезе яких особливих книжок не справдилося. Ясь не привіз не тільки особливих, а жодних. І взагалі не справив на Тараса вражіння особливо вченої людини. Тарас думав, що бурсак із Богуслава — то вже прямо кладезь науки, а воно показалося, що Тарас навіть де в чому міг заганяти бурсака на слизьке.

Проте Ясь скоро поїхав назад до школи, і життя в попівському домі потекло далі своєю тихою спокійною рікою.

Тарас ізнов почав тягати книжки з батющиної бібліотеки, але небагато находив для себе доживи.