Тарасик - Хоткевич Гнат

Мені нічого не треба.

А потім жаль їй стало хлопця й вона додала:

— Хіба дай водиці напитися...

Тарас метнувся й приніс таку кружку, що корову напоїти б стало. Хвора проковтнула трошки й подякувала. Бачить, що Тарас стоїть і мнеться.

— Що тобі, Тарасе?

— Чи можна... подивитися?

— Куди подивитися?

— Та на маненьке...

На маненьке? — матушка здивовано здвигнула плечима. Подивись... Тільки не збуди, бо воно спить.

— Ні... я потихеньку...

Навшпиньки підійшов, ніжно нахилився над колискою й заглядав. Туго спеленате, лежало мале тільце, пичечка з кулачок, зморщена, губенята наче надуло й сердиться. Тарас пирснув у кулак.

— Чого ти?

— Та воно сердите...

Матушка ласкаво посміхнулася. Увійшов отець Григорій. Хотів нагримати, але згадав, як ретельно працював Тарас нині, й сказав тільки:

— Ну йди, йди собі...

Коли Тарас вийшов, батюшка звернувся до жінки:

— Оце я вчора пробрав його гарненько, так сьогодні шовковий ходить. І робить, як слід, і не ледацюжить.

— Та він не ледачий, господинку... То його забито, затуркано здорово. Де ж таки: мачуха била, Богорський бив, Павло бив, Микита бив. Тільки той і не бив, хто не хотів. Ну й...

— Ну, тут же його ніхто не б’є... Хоч і слід би було часом.

— Ото ще, хай Бог милує!.. Бог з ним. Воно сирота, за нього Бог питатиме. Оце прийшов до мене: чи не треба вам чого, матушко...

— А йому, що тут треба?

— Так собі прийшов. Він же все сам, усе сам... Нудно.

— Бо ледащо.

— Ні, господинку, не ледащо. Ледащо бігало б на вулицю, товариства шукало — хлопців, а мо’ й дівчат. Ледащо і вкрало б що, а то от уже скільки він у нас, а я не помітила й крихти за ним. Часом візьму, було, й навмисне підкину йому що-небудь, — чи візьме? Ніколи! Ні, господинку, Тарас не ледащо.

Ці прості слова змусили отця Григорія задуматись. Йому вперше прийшло до голови, що й справді, коли б на місці Тараса був інший хлопець, то певне шкодив би вже сто разів, із хлопцями б тягався, навів би їх повен садок. А цей ні. Тільки що трохи ледаченький, так це таки правда.

І от іще одне: пнеться, куди голова не лізе. Наймит повинен знати, що він наймит. А він дметься, як панич який: книжки б йому читати, рисунки рисувати. Навіщо це йому? Що йому — попом бути чи як? Наймит єсть наймит, і повинен знати своє місце. А як не знає, то хтось повинен йому те місце показати.

Але цей наймит іще раз здивував отця Григорія. І то здорово!

XXXIII

Прийшов коробейник-москаль до села.

Загалом уся оця мандруюча братія — коробейники, дротярі і їм подібні — не були частими гістьми у Кирилівці. Село невелике, збоку воно якось, не на трахту... І панів нема, і офіціалістів. Два попи та й то такі, що багато з них не візьмеш.

Але все ж вряди-годи заходили. Особливо один унадився — оцей, про якого річ. Він якось підійшов під масть нашим людям. Умів і примовку доладу сказати, умів поспівчувати в потрібну хвилину, а це^ж нашого чоловіка — й медом не годуй, тільки вислови йому співчуття. На скарги тягот кріпацьких хитав головою й говорив скрутно:

-1 кака єтта єсть у тібє, хахол, душа? Камьонна — пєрєб’єцца! Ремьонна —пєрєрвєцца! Мочальна — пєрєтрєцца. Далжно в тібє, хахол, душа кремьонная.

І новину вмів підходящу оповісти і байку розказати й то таку, яку треба, мужицьку, де мужик був би розумніший усіх панів, усіх їх умів пошити в дурні, а пани все перед мужиком мусіли "здрєфіть". А що вмів говорити складно, в рифму, то слухали його з задоволенням.

— Вот как один мужик дорогою шол и в один трактир зашол. А там сидят дворяны — не тверезы и не пьяны. Мужик хоть был в худой одеже, но остался в своей надеже: ни в чем сумненья не имел и тут же вместе с дворянами за стол сел.

Коли дворянам подали їсти, вони почали сміятися з мужика, дратувати, що от і він їв би, а нема ложки.

— А мужик лишь рассмеялся. За хлеб узялся, отрезал корку, выдолбал в ней норку, и стал кушанье хлебать, а дворяне на него взирать.

Друга страва — були якісь птички. Дворяни їдять, а мужикові, для сміху, кістки складають. Бачачи таке, рішив і мужик на свою чергу посміятися. Коли принесли "творог, жареного петуха й пирог", а окрім того "поставилась оловянная чаша, а в ней была преизрядная каша", то мужик забрав собі то все й нічого не дав дворянам.

Авдиторія регоче з задоволенням, а в результаті оповідачеві зайва миска вареників, шматок сала на дорогу.

Так от оцей коробейник прийшов і тепер. Між іншим приніс дуже багато олеографій як духовного, так і світського змісту. Розвішав усі оті розкоші на церковній страді й така вийшла з того красота, що аж очі вбирає!

Тарас вийшов із церкви. Як побачив те багатство — прямо остовпів! Безконечні зміни фарб, безконечна кількість сюжетів, залиті красками поля, золото вінців над головами святих, навіть задах оліфи, що йшов від цього картинного моря — все це розхвилювало Тараса до неможливості. Стояв, онімілий, перед блискучою панорамою й не пам’ятав навіть, де він.

Такого вражіння ще не мав у житті. Церква впливала колись багатством фарб і сюжетів, але то було давно. Тепер звик і любувався образами хіба іцо в якомусь особливому освітленні: от, наприклад, як сонце заходить і позолотить ореол над головою Андрія Первозванного.

Ходить Тарас від картини до картини зачарований. Там скачуть якісь генерали на конях з величезними шаблями в руках, а під ногами їх величезних коней то там, то там валяються маненькі турки чи французи — взагалі вороги, тут же їх повідрубувані голови, розбиті гармати, а на обрію горить ворожа фортеця.

А от сільська ідилія: пастушки й пастушки, а коло них баранчики в рожевих та голубих лентах. А от царі й правителі всього світу, а посередині найславніший, найсильніший, найсправжніший — руський царь...

А от картина — "Нынъ намъ благополучно царствующій император и его августейшее семейство". Рядом "Охота на оленя". Запрокинувши голову, мчиться в останньому пориві олень, а на ньому виснуть собаки, тече кров, а ззаду ще мчаться хортиг

Полювання на тигра, і таке ж точнісінько полювання на лева. Малоросіянка б’є палюгою свого чоловіка та ще й підписано: "Била жонка мужика за чуприну взявше".

Словом, розгубився Тарас. Не міг відірвати очей. Дома уже, мабуть, обідати сідають, а він не може одійти. Коробейник це помітив своїм гострим оком.

— Ей, пареньок! Покупаешь штоль? А не покупаешь, так оттоди, не мешай настоящему покупателю. Вот, я вижу, молодка хочет купить святова Георгія Победоносца. Гляди, как змею то придушил! Во’ работа! С нево кишки скоро вылезут, а ен давить, а ен давить! Покупай, молодка, не стесняйся. А ты, паренек, отойди по-хорошему. А то ведь я вашего брата знаю — сам из воров. Нужда вот только заставила иконки то продавать.

— А хіба красти краще? — викликає хто-небудь коробейника на дотепи.

— Дак вестимо што крашьче. Не горел, не болел, а сразу забогател. А с вами, хохлами, рази наживешь?

— Якби тобі погано з хахлами було, не теліпався б тільки світ до нашої Кирилівки. А то, бач, усе коло хахлів трешся. Руб на руб наживаєш, а ще й жалуєшся.

— Ех, ти мила-ай! Руб на руб... Это большие купцы так наживают — руб на руб. А нам ба господь ба посла ба хоть копеечку на копеечку нажить — и то бы мы Господа Бога благодарили. А то руб на руб. Нам бы, говорю, какую махонькую копеечку на копеечку нажить — и то бы... да... А ти, паренек, все-таки отойди от греха. Больно ты уж воззрился. Знаешь, как в евангелиии то говорится? "Аще око твое соблазняет тя — "изыми ево".

Тарас відійшов. Йому здалося, що всі на нього дивляться і кожен думає: оцей хлопець сирота, нема кому його навчити, то він справді може вкрасти якусь картину.

Почервоніло Тарасове лице від тої думки. З ним це буває. Варт йому уявити, що про нього можуть погано подумати — і він червоніє, мовби справді зробив який лихий вчинок.

Відійшов убік, але цілком піти не мав сили. Здалека дивився на образи.

Коли хто купував картину і ніс із собою, Тарасові було боляче, мовби це ущербили від його власного багатства.

Оце й він же міг би купити собі картину або дві, якби батько були живі. Підійшов би до них: "Тату! А дайте мені п’ятака або два!" — "А нащо тобі, сину?" — "Хочу купити собі картини". — "Ну, на".

Правда, може, діалог відбувся б не в цілком такій формі, і закінчився б фразою "не вигадуй чорти-батька зна чого", але ніщо не мішало тепер Тарасові всякі діалоги уявляти собі в якій завгодно формі. Взагалі, якби тато були живі, все було б інакше.

А яку б я купив, коли б у мене були гроші?

Отого генерала на коні... Ні, оту Варвару на великім образі, а довкола маненькі образки, як її мучать. Або краще війну, або Та я б їх усі закупив, коли б тільки гроші.

Стій... Та ти ж служиш? — Служу... Мають тобі за службу платити? —Здається мають... — А дістав ти коли хоч копійку? — Ні... — Ні, от тобі й гроші.

Ця думка здалася Тарасові дуже простою, дуже логічною, а головне —стільки здійснимою, що він почав оглядатися й шукати очима батюшки. Йому здавалося, що батюшка мусить стояти вже тут і в простягненій руці тримати гроші.

Батюшки не було. Певне він вийшов із церкви не через головний вхід, а через хвіртку в ограді. Тарас помчався й собі в ограду.

XXXIV

Батюшка стояв і розмовляв із титарем.

Коли б Тарас хоч хвилинку подумав, то він, може, й догадався б, що підходити до батюшки дід час розмови не цілком зручно. Але Тарас дуже біг, зрадів, що наздогнав, і одразу бахнув:

— Давайте гроші!

Отак і сказав. Не то щоб: "Прошу дати" чи там як, а просто: "Давайте гроші!"

Здивовано поглянув на хлопця титар, здивовано поглянув на хлопця й отець Григорій. Він подумав собі, що це матушка послала по гроші для якоїсь хазяйської потреби.

— Які гроші?

— Мої! Що я у вас заслужив!

Лице отця Григорія посіріло. Йому загалом було б неловко, якби Тарас почав домагатися платні за роботу, але отак, серед дороги, а головне — перед титарем! Що він подумає, оцей статечний серйозний чоловік, про свого пастиря?

І жорстким голосом, мовби їжаковою шкірою дряпаючи по голому тілові, отець Григорій сказав:

— Хіба ти не бачиш, що я занятий? Хіба ти не бачиш, що я балакаю з паном титарем? (Умисне звеличав — маслом каші не зіпсуєш). Отак серед дороги грошей не просять. Іди додому, там я з тобою поговорю.

Тарас став, як у воду опущений. Тепер тільки зрозумів, як негречно й нетактовно поступив.

Але ця соромливість тривала одну хвилину.