Тарасик - Хоткевич Гнат
Не може забути вислову: "скажіть тому дураку".
Правда, ворожнеча ця виключно внутрішнього порядку, бо занадто нікчемна фігура кирилівський піп, щоб могти зачепити своєю ворожнечою навіть "палец от ноги" вельможі, але помимо того отець Григорій показував своє незадоволення де і як міг: не їздив до двору, бував тільки з офіційними поздоровленнями, як на Великдень тощо.
Тому і зараз у маленьке слово "пора" було влито більше отру ти, ніж могли вмістити чотири літери. Матушка прекрасно все це знала, але промовчала. Звернула балачку в інший бік.
— А кого ж ви думали, господинку, в маляри брати?
— Коли хочете, то я й сам не знаю, матушко.
— Бо оці ж наші богомази, я думаю, не годяться.
— Чому? А отець діякон?
— Та що... Скільки не бачила я його образів, але всі вони... не подобаються мені. Наляпає, наляпає красок, щоб ув очі вдаряло, а душі нема. По-моєму, вже як брати, так брати доброго.
— А де ж його взяти доброго? Не з Києва ж мені виписувати маляра!
— З Києва не з Києва, а воно й тут можна знайти.
— А кого ж тут знайдеш? Може Превлоцького? Так я його й задурно не взяв би.
— Чому, господинку?
— Йому тільки собак малювати, а не святі образи в православній церкві.
Обставина, на яку тут натякав отець Григорій, була така. Коло панської
псарні було поставлено нового паркана. Паркан вийшов рівненький, гладенький; навіть пан, їдучи раз мимо, звернув на це увагу й ні з того, ні з сього висловив думку:
— А тут гарно було б що-небудь намалювати, а? Сказать би охоту, а? Як виїздять охотники з двору, собаки... Потім поле... русак або й вовк... охота... коні скачуть... доїжджаючі трублять, а? Правда, було б гарно?
Пан сказав та й забув, а Димовський — це було сказано в його присутності, задумав перевести це в дійсність. Не так з мотивів естетичних і не так з охоти угодити панові, як зовсім з інших причин.
У Вільшані жив художник Превлоцький. Захотілося Димовському мати свій власний портрет і портрети членів своєї фамілії, щоб ото повісити в їдальні, як у всякому порядному шляхетському домі водиться. Але коли звернувся з тим до Превлоцького, то почув таку суму вартості кожного портрета, про яку він і поняття не мав. Він чув не раз, як малярі-іконописці розцінюють свою працю по церквах, на цей масштаб міряв і портрети, а показалося зовсім не так. І не то, щоб Димовський не був у стані заплатити такої суми. Як помічник головного управляючого, він стояв дуже добре, але просто вважав непристойним платити за шматок полотна такі гроші, за які можна було б купити нову коляску. А може, давала себе знати навичка мати все в "презенті".
Словом, на деякий час діло розійшлось, але охота оздобити їдальню фамільними портретами не загасла. І от у пропозиції пана Димовський почув вихід: дам Превлоцькому цю роботу, а він "в благодарность" намалює наші портрети.
Як там умовився з Превлоцьким, то його діло, але факт, що Превлоцький приступив до розмалювання панського паркана із учнем своїм Сошенком, сином міщанина з Богуслава.
Розмальовано було артистично. Розпочиналося видом на будинок і ворота цієї ж псарні. З воріт вилітають на баских конях охотники, єгеря, доїжджаючі, дудять в роги, пси рвуться, повискалювавши зуби. Далі ця охота розбігається по полях. Стогнуть спілі жита під копитами коней охотників — і дядько-селянин стоїть здалека, чухає потилицю. Це була данина демократизмові. Заєць вибивається з останніх заячих сил, вовк, оточений вижлями, облава на медведя — багато дечого було понамальовано. Селяни, буваючи на базарі, годинами простоювали перед тим парканом.
— Мо’ воно й гріх, — сумнівався дехто.
Так от цю роботу й мав на увазі отець Григорій, кажучи, що Превлоцькому тільки собак малювати, а не святих угодників.
— Чоловік, котрий себе поважає, собак не стане малювати на заборі. А як йому все одно що малювати — чи святого апостола, чи собаку, звиняйте, із задраним хвостом, то нехай собі собак і малює. Я його кликати не буду.
Отець Григорій тут... як би це сказати делікатно, трохи розходився з істиною й повторяв думку про зелений виноград. Превлоцький, як справжній художник, просто був занадто дорогим фруктом на убогу кишеню кирилівської парафії. Це вже для зручності підкладав отець Григорій ідейні мотиви. Матушка і це розуміла, але робила вигляд, що аргументацію чоловіка сприймає як переконливу.
— Тоді беріть, господинку, з Хлипнівки отого... як його...
— Іваненка? Що ж... це діло більш підходяще.
— Я бачила його роботу. Ду-уже мені понаравилося. Не по-богомазському якось...
— Це правда. Мабуть, так я й зроблю: перекажу, щоб зайшов коли.
XXXVIII
В наступну неділю хлипнівський маляр був уже у отця Григорія. Це був чоловік задумливий, малоговіркий. Мабуть, мав право бути чимось вищим, а от доля судила задовольнятися становищам сільського маляра.
З отцем Григорієм не зійшлися. Від цифри, яку назвав Іваненко, отець Григорій просто жахнувся. Правда, він таж само жахнувся б, якби Іваненко сказав цифру вдвоє меншу. Це був просто прийом отця Григорія.
— Що ви, бійтеся Бога! Та хіба ж таки так можна? — і давав третю частину. Як на базарі.
Іваненко заявив, що він сказав ту ціну, яку, на його думку, робота варта, й торгуватися тут немає пощо. Отець Григорій почав вдаряти на благодійність, що це ж, мовляв, не арендатор який-небудь замовляє корчму розмалювати, а це ж — храм святий! Ради храму можна, мовляв, і потрудитись...
Словом — не зійшлися. Іваненко попрощався й пішов.
Отець Григорій був певен, що це тільки початок, прелімінарна стадія, а що властивий торг почнеться ще згодом. Ждав, що Іваненко вернеться від воріт.
Іваненко не вернувся. А коли вийшов за царину — його догнав босий і простоволосий хлопець.
Дядечку!..
Іваненко зупинився.
— Що? Отець Григорій просить назад? Таж скажи йому...
— Ні... це я... від себе...
— Від себе? А що ж "від себе" хочеш "від мене"?
— Я... — і сміливість Тараса десь попливла. Що за дивна річ? Кожен раз, коли йому треба було вимовити фразу "я хочу вчитися малювати", йому ставало немилосердно соромно. Слова не йшли з горла.
Іваненко стояв і терпеливо чекав. Може, пригадував, як і самому доводилося таж безумно червоніти й чути, як земля тікає з-під ніг.
— Я хочу... вчитися... малювати...
Іваненко не здивувався, не засміявся іронічно, не сплюнув з досади, а прийняв цю звістку серйозно й спокійно, як звичайну ділову річ. Це зразу підбадьорило Тараса й соромливість його почала щезати. Він знов став розсудливий, звичайний собі хлопець, а не злочинець, що посягає на святиню.
— Що ж, діло добре. А... чому ти так захотів? І коли? Може, оце зараз, як ми балакали з отцем Григорієм?
— О, ні! Я змалечку. Та я вже й попробував раз учитися, ну, нічого з того не вийшло, — і Тарас розповів свої пригоди з учителями-іконописцями.
Іваненко уважно і серйозно вислухав, все ще стоячи, а потім сказав:
— Знаєш, що, хлопче? Мені треба йти додому. Може, ти пройдеш трохи зо мною? Чи ти не маєш часу?
— Ні! Сьогодні ж неділя!
— Ну, то ходім, проведеш мене трохи. Так, кажеш, на руку дивився?
На руку ж! І сказав, що я ні до чого нездатен. Не то до малярства, а навіть у шевці. І що єдина мені дорога — йти в пастухи. Ну, я й послухався, пішов у пастухи. А потім оце перейшов до батюшки.
Іваненко помовчав, потім сказав.
— По руці взнати нічого не можна. А якщо й можна, то не сліпому, темному дякові. Те, що він тобі наговорив — викинь з голови й об тім не думай. То дурниці. А от чи маєш ти справді кебету до малярства, то це треба перевірити. Ти малював коли-небудь?
— Щодня! — пристрасно викрикнув Тарас. — Щодня!.. Та мені лучче два дні не їсти, як два дні не малювати!
Іваненко зупинився й уважно подивився на свого супутника. Лице хлопця горіло і горіло тим священним вогнем, що знав його... знав колись і він, Іваненко... Знав, аж поки проклята доля не загасила, а люди притоптали чобітьми.
Ти вже далеко відійшов, хлопче. Давай сядемо та спочинемо, чулим голосом сказав Іваненко. Сіли на приступочках млина.
— Так ти, кажеш, малюєш?.. А що ж ти малюєш? Що тобі краще намалювати — дерево, млин, чоловіка?
— Мені все одно! Мені аби подивитися. Я й генерала вмію!
Іваненко усміхнувся кутиком уст.
У мене й картини єсть!
— Як? Сам намалював?
-^Ні-і... — соромливо протяг Тарас.
Йому аж дивно стало з такого запиту. Сам картину — ну-у!..
— У мене й красок нема... Ні, я купив у кацапа...
— А-а! Це ти таких, друкованих купив?
— Як друкованих? Настоящі картини намальовані! Олень, битва, турок, генерал із шаблею...
— По п’ятаку?
— Еге ж!
— Ну, я ж і кажу!.. То картини... А зрештою... Так ти кажеш, що можеш усе намалювати?
— Я й дзвіницю Лаврську намалював!
— Чим?
— Вуглем та крейдою. Обстругаю гарненько вуголину...
— А крейда навіщо?
— А сонце ж!.. Там у мене тінь від хреста впала — та так ловко!
"Тінь від хреста..." — задумливо повторив маляр, йому ясно стало, що хлопець, який може захоплюватися тінню від хреста — це не так собі хлопець, що намалював генерала й зрадів. О!.. Ще один самородок! Що за проклята це земля, що родить і родить таланти на те лише, щоб доля топтала їх у болото й сморід!
Сумно похитав головою Іваненко.
— Ех, голубчику!.. Стремишся ти кудись, летиш, а того й не знаєш, що за спиною у тебе твоє кріпацтво, якого ти і не перелетиш, і не подужаєш, і не зломиш. Воно скоріше тебе зломить. Ні! Краще вже так пропадати, у тьмі, ніж прозріти, побачити світло сонця, дихнути чистим повітрям, а тебе візьмуть і знов кинуть у сморід, тванюку, посміються словом недобрим над тобою, покажуть, що ти раб був, раб єси і рабом будеш! І що твоя єдина мета, єдина мрія мусить бути — вгодити господинові своєму. І проклянеш ти тоді й світ увесь і годину, в яку просвітлів, і скажеш: та лучне було б мені нічого не знати, ходити за своїми воликами, ніж тепер, вільному орлові, лізти у прогноєну смердючу клітку! Будь воно тричі прокляте й малярство те, коли воно дає тільки муки нелюдські, поневіряння і сором! Сором, сором, сором — великий сором!
Іваненко схвилювався й закрив лице руками.
Тарас слухав, весь застигнувши, ті слова незрозумілого пророцтва. Він же не знав іще, що таке кріпацтво. Тобто він знав і знав від дитинства, але воно ще не почало втручатися в його особисте життя, і він не розумів його всесильності.
Все ж, як-не-як, він ішов, куди хотів, спав, коли приходив час спати, навіть робив до деякої міри так само.
