Пісню снує Черемош - Пільгук Іван
У святковий день тут зібралося чимало відвідувачів, хто не цурається келиха доброго вина, голосної пісні та щирих розмов.
За грубо тесаними столами сиділи люди переважно в молдавському вбранні, голосно сміялися й вигукували. Часом хтось ударить кулаком по столу, аж чарки забряжчать.
— Алеку Руссо! Нумеле — й мерже прін царя! 44
44 Алеку Руссо! Його ім'я бродить по країні! (Молд.)
Як довідались мандрівники, тут завжди збиралися прихильники молдавського волелюбця-поета, який, будучи ще на волі, відвідував цю заповітну корчму. Тут не одна його пісня народилась. Братаючись з ханганськими юнаками, письменник-демократ через своїх посланців передавав вітання та звеличував подвиги італійського народного героя Гарібальді. Вперше в цій гірській корчмі почув Осип про нього. Розповідав молодий ханганський бурлака Алеко, що його доля закидала до італійських берегів, коли плавав кочегаром. А тепер ковалює з циганами й носить на собі полум'яно-червону сорочку, туго підперезану широким чересом. Біля Алеко купчились хангани.
Щойно сіли за стіл прибульці з Нямца, як перед ними були поставлені келихи вина. А тим часом на помості з кількох дубових пеньків з'явився старий циган і заграв на скрипці.
Виводячи смичком, він потрясав сивим волоссям, з-під якого виблискували чорні очі, виграючи в такт журливої мелодії. Широкі рукави червоної сорочки тріпотіли, як спалахи полум'я. Здавалося, він голосом скрипки вимовляв скаргу свого племені, яке, блукаючи шляхами, знаходить притулок в обвітреному шатрі чи під відкритим небом.
— Циганський Паганіні, — висловив свої судження Роткель, звертаючись до Осипа. — Навіть постать з довгим волоссям і худорлявим лицем нагадує італійського віртуоза. Він, як і Паганіні, вільно імпровізує мелодії, вловлюючи настрій слухачів. Його червона сорочка, з погляду живописця, є домінантою в композиції. А інші постаті? Особливо того стрункого юнака-хангана! От-от зірветься з танку у вихор. Відтворити цю картину мовою пензля міг би талановитий Делакруа! То був би його другий шедевр після "Свободи на барикадах". Поглянь, друже, яку хвилю рухів викликала гра циганського Паганіні!
Не все, сказане Роткелем, міг збагнути Осип. Захоплення незвичайним оточенням відгонило роздуми геть, брало верх почуття, і він починав разом з іншими наспівувати імпровізовані мелодії скрипаля. Здавалося, човен його мрій поволі колихали хвилі розбурханої пристрасті відвідувачів гірської корчми.
Слухаючи мелодійні переливи скрипки, хангани частіше загойдали в повітрі келихами. Осип, випивши з Рудольфом вина, почав ще вразливіше сприймати гру на скрипці та вигуки сп'янілих.
— Алеко! До танку! — гукали хангани. — Алеко! Покажи, як гарібальдійці танцюють!
На середину корчми вибіг юнак, вибивав ногами об поміст, вимахував рукою, затиснувши ножа, рукоять якого оздоблена натуральним орлиним дзьобом. Здавалося, що в ритмі танку ширяв разом з Алеко володар гірських бескеть, простираючи вперед свого дзьоба.
Наче в грудях у танцюриста не серце б'ється, а палахкотить вогонь.
Енергія, жадоба життя, подих вольності, невгамовна пристрасть наснажували танок.
Пізнав Осип серед присутніх одного молдаванина, що брав участь у заколоті проти землеміра Чунтуляка. Той у свою чергу пізнав його, підійшов, по-дружньому потис руку, а своїм друзям сказав:
— Це наш чоловік. Стоїть за молдавську правду. Тим часом Алеко закінчив під оплески гультяїв.
— Даваймо жок танцювати!
— Грай, цигане!
Полилися звуки молдавського танку. Хангани, підтягнувши свої широкі череси, пішли танцювати. Зашорошіли білі рукави, залопотіли по підлозі постоли, розвівалися довгі чуприни танцюристів. Наче буревієм зірвало з місця Рудольфа й Осипа — вони опинилися в завихреному колі.
Дивні почуття опанували всю істоту Осипа. Він пізнав старого скрипаля, пригадав циганський табір. От куди доля занесла непосидючих кочовиків! А де ж інші мешканці шатра?..
У корчмі й ніч застала мандрівників. На постеленому бадиллі кукурудзи спали вони, заколисані тихим плином гірської ночі.
Розбудили їх перші промені сонця. Рудольф поспішив малювати вранішні пейзажі на березі Бистриці. З ним зійшов на берег і Осип. Кришталево-рожеве повітря обіймало гірські схили, ніжною .аквареллю торкалося розбуджених хвиль.
Живописець захопився малюванням, а Осип пішов навмання кам'янистим берегом. Зупинився неподалік од великого каменя. Стояв, зачарований рокотом Бистриці, що нагадала йому бунтівливу повінь Черемошу! Ніби бачив перед собою легендарний Сокільський камінь.
Почулась пісня, наче кличним голосом обізвався кам'яний берег:
Упар плай ко зєлєно...
А де ж співачка? За хвилину на камені випросталась жіноча постать. Набравши глечик води, поставила його, а сама занурила ноги в холодну воду, далі звелась, граційно сплеснувши руками. Знову, наче граючись хвилями, розплескувала водяні бризки, сміючись та наспівуючи.
"Так русалки бавляться на самоті", — промайнула думка, І Осип зовсім розгубився. Хотів гукнути, але онімів, пізнавши знайому постать.
Помітивши юнака, дівчина схопила глечик з водою й кинулась тікати.
— Стій! — нарешті вирвалось владне слово. Скорившись несподіваному оклику, дівчина зупинилась, пильно поглянувши, залилася сміхом.
— Це ти, файний легінику? А де твоя флоєра? Чому не граєш? А павине пір'ячко маєш на крисані?
— Пустив на воду...
— Виринуло?
— Так.
— То добра ознака. Бачиш, як наворожила я тобі? — запитливо дивилась на юнака.
Осип несміливо наближався. З кожним його кроком гучніше розлягався грайливий сміх дівчини. Розгледів на ній кольорове вбрання, дукати на шиї. Мимохіть вирвалось з уст:
— Цора!
— Така, як була вчора і тоді, коли вперше бачив, — жартувала, блиснувши білими зубами, наче разком перлин.
— Ні не така, краща...
— І ти не такий... Вусики чорні твої, як у справжнього легіня! Мабуть, тепер не боїшся жартів? Ха-ха-ха, — сміхом доповнила плескіт хвилі.
Осип, приваблений грайливим поглядом чорних очей, ступив ще ближче, хотів обняти за стан дівчину. Але вона швидко відбігла до води.
— Доторкнешся до мене, то кинусь у воду. Хто буде рятувати?
— Я сам вирятую...
— Е ні, у мене є рятувальник. Тільки гукну, то соколом прилетить. Біда буде! Стережися!
— А ти голосно не гукай.
— Сміливий ти, нічого не боїшся?!
— Хай саме пекло повстане проти мене.
— То ходи сюди. Ха-ха-ха-ха! Смішний який. Таких на Бистриці не зустрічала. Ха-ха-ха...
— Не тікай! — Лише ступив крок, як вона облила його водою з глечика.
— Боїшся холодного? Ай-ай-ай, — сміялася докірливо й принадно.
— Дивися... Я весь мокрий...
— Біжи до нені, вона тебе пригорне й зігріє... Ха-ха-ха...
— Ні, пригорни ти...
— Ха-ха-ха. Ти дивний і любий... Приходь з фдоєрою, тоді пригорну!
— Коли?
— Наступної неділі. До цього каменя! — випросталась, усмішку на обличчі заступила зажура. Дівчина зітхнула й прудко побігла на гору, розсікаючи вітровіння. Зупинилась віддаля, махнула рукою. Лише доносились звуки недокінченої пісні.
Осип стояв, намагаючись збагнути все, що сталося за кілька хвилин. Чекав, може, ще привидом з'явиться дівчина. Але на тій стежці постав юнак у червоній сорочці. То був Алеко. Він глянув униз. Від його погляду ніби відчув Осип подув холоду.
Повернувся до Рудольфа, який домальовував ескіз.
— Де запропастився? Чи не русалка яка тебе заманила? — сміявся друг.
— Ні, не русалка...
— Шкода, що не русалка. Я міг би додати її до свого малюнка. Як назвати його?
— Назвімо "Чари Молдови".
— Тебе вразив малюнок?
— Не тільки малюнок...
— О, ти справді зачарований красотами Молдови? — Збудження Осипа не міг гаразд збагнути Рудольф і запропонував повертатися додому.
* * *
Крізь тінь задумливості, що лягла на відкрите обличчя юнака, друзі могли вгледіти його тривогу. Він став мовчазний і занадто вразливий. Щоденно писав вірші, але нікому їх не читав.
Якось уранці Осип збентежив Роткелів, повідомивши, що кидає роботу в аптеці та має намір мандрувати.
— Куди збираєшся? — турботливо запитав Рудольф.
— Може, чим не догодили, розгнівили? — болісно дивилась пані Роткель.
— Ні. Вдячний за вашу гостинність.
— Де тебе шукати? — допитувався Роткель.
— Не треба шукати. За тиждень повернуся, якщо ваша ласка прийняти мене до свого теплого гнізда.
— Ми завжди будемо раді такому гостю, — голос чулої пані забринів жалем...
Попростував Осип знайомою вже стежкою. Неподалік від бистрицької корчми завітав у маєток, запропонував свої послуги в кресленні планів — знав, що кожен поміщик тепер замовляє такі роботи, щоб мати документи в земельних банках. Господар радо прийняв Осипа на роботу.
В умовлений день і час він поспішив на берег Бистриці, де камінь віддзеркалювався у збриженій воді. Тихо. Лише хвиля сурмила, вітаючи його, наче нашіптувала стиха: "Прийшов... прийшов... Почекай хвилинку... Ш-ш-ш... Ш-ш-ш..."
Вийняв флоєру, заграв, відгукуючись на привітальний шелест Бистриці. Тільки розляглися навколишніми просторами звуки флоєри, як віддаля почувся спів. Пізнав голос і принишк у чеканні.
За хвилину з'явилась знайома постать дівчини з глечиком на плечі. Пішов назустріч. Але замість привітання дівчина несподівано оббризкала його водою.
— То я перехрещую тебе в циганську віру! Ха-ха-ха...
— Яка ж бо ти жартівлива, — хотів спіймати її за руку. Але дівчина крутнулась, побігла між камінням. Осип кинувся ловити, але вона бігла, наче вихор гнав її. Награвшись та насміявшись, Цора нарешті дала себе спіймати. Сіла на камені.
— Прийшов... Прийшов, — ніби повторювала шепіт хвилі. Але Осип перевів розмову на інше, дивлячись на розшаріле, засмагле молоде обличчя:
— Дивні ви люди... Кажуть, цигани вміють чарувати та долю вгадувати...
— Далебі правда.
— Розповідай.
— Слухай-но.
Дівчина сіла на камені, розгорнула хустку і почала вишивати червону троянду.
— Для кого це?
— Кому захочу, тому й подарую. Я їх багато понавишивала. Люди охоче купують. Особливо в Яссах та в Чернівцях на базарі.
— Де навчилась так вишивати?
— Стара жінка навчила та ще й казку розповіла про червону троянду. Хочеш послухати?
— Говори, тільки не вигадуй багато.
— Не вигадуй... Не вигадуй, — передражнювала дівчина. — Хіба буває правда без видумки? Коли ти граєш на флоєрі, то теж вигадуєш... А воно правдиво звучить.
— Розповідай побрехеньку.
— То не побрехенька, а вигадка для всіх людей.
— Говори...
— Слухай і не заважай.
