Пісню снує Черемош - Пільгук Іван
Може, щось вигадаю. Так наші вигадують, коли увечері посідають навколо ватри. Один розповість, а інший ще додасть і свою вигадку, — дівчина поклала на коліна вишивку і повела розповідь. — То було давно, а може, недавно. Може, було, а може, має бути... Жив у гірській країні сміливий леґінь. Він всюди мандрував. Досягав таких шляхів, на які ніхто не наважувався стати. Сміливий був той леґінь, — оповідачка затнулася на слові, поглянула на Осипа, наче благала допомогти їй вести далі річ. Зібравшись з думками, розповідала далі. Часом не находила слів, закривала долонями лице, хотіла щось збагнути. Коли Осип наважувався додати до розповіді щось своє, дівчина застережливо сварилася пальцем і знову продовжувала: — Та все шукав той леґінь чогось коштовного, невиданого, незнаного, небаченого...
Доповнював Осип власними думками розповідь. Заговорив у ньому голос поета, яким забарвлювалась казка і набувала своєрідного змісту, поповненого уявою самого Осипа...
— Такий то був мандрівник — сміливець. Якось поплив на дарабі він бистрою водою, захотів стати плотарем-керманичем. Тому вирішив перевірити себе на найнебезпечнішій течії. Тримав кермо, ведучи дарабу через підводні каміння. Коли вже смеркало, причалив до високого берега, на якому хтось запалив ватру. Світила вона незвичайним світлом.
Задивився на нього юнак, а далі почулося йому, що хтось зітхає і стогне на височині, наче просить врятування. Зажадав сміливець довідатися, хто там подає живий голос? Довго шукав стежку на гору, ходив ущелинами, лазив на каміння, доки забрався-таки на скелю. Пішов на той манливий вогник та кличний людський голос. Там побачив зажурену, знесилену жінку перед собою. "Хто ти є?" — запитав. "Я — правда", — відповіла жінка і тяжко зітхнула. "То чому ти на скелі сидиш?" — "Пильную оцей вогник, бо коли він згасне, то навіки угасне і правда між людьми". — "А чому не спустишся на землю?" — "Бо на землі мені тісно і тоскно. Ношу в своєму серці добро, любов і волю. Тому воно в мене криваве". Юнак низько вклонився жінці, попросивши дати краплину того, що носить вона в своєму серці. "Ти гідний, легіню, великої нагороди, бо відгукнувся на мій стогін і перший забрався на цю скелясту гору. Візьми ж дорогий дарунок!" — Наче вийняла жінка з грудей живе серце і подала легіню, а сама щезла в хмарах. За нею і вогник промайнув блискавкою. Ударив грім. Застугоніла земля. Ледве не уронив із рук того дарунка леґінь. "Будь мужнім. Неси мене у світ, до людей", — почувся голос. Пішов далі він. На ранок поглянув на здобутий дарунок. Побачив, що в його руці розквітла червона троянда...
— І ходить той леґінь, — мовила дівчина — і не знає, куди далі попростувати йому, куди понести червону троянду. А ти куди поніс би її? — звернулась до Осипа.
— Я поніс би на береги Черемошу, — взяв до рук вишиту хустку. — Мабуть, вона оце і є, та чарівна троянда? Може, подаруєш?
— Може. Але не зараз. Ще ти не став таким сміливцем, як той леґінь...
* * *
Чунтуляк надіслав листа до Адальберта Федьковича-Гординського, в якому скаржився на поведінку сина.
Вражений таким листом, Адальберт поспішив прибути до Нямца, відшукав Роткеля.
— Де мій син Осип? — тривожно спитав.
— Має незабаром повернутись. Він став на іншу роботу. На цьому тижні обіцяв прибути.
Довідавшись, що Осип залишив працю в аптеці, Адальберт зовсім розгнівався. Нетерпляче чекав повернення сина. Нарешті дочекався.
Змарнілий, засмаглий од вітру й сонця. Осип, переступивши поріг світлиці Роткелів, уздрів батька й розгубився з несподіванки. Не знав, що казати.
— Чого не вітаєшся, Осипе? Не впізнав?
— Здрастуйте, дєдю. Але я не сподівався...
— Це видно по тобі, — суворо міряв поглядом Адальберт свого сина. — Сідай, поговоримо, — замовк, збираючись з думками.
Кожна хвилина мовчанки здавалася тортурами для Осипа. Він то опускав очі, то поглядав на батька, зважуючи його настрій...
— Недобрі про тебе дійшли до мене вісті. Бачу, що ти розледащів у Молдові. Тому я прибув негайно тебе забрати до Чернівців.
Як ножем, вразили Осипа ці слова. Він почервонів і відрубав:
— У Чернівці я не поїду!
— Не поїдеш, то жандарми поженуть!
— За яким правом?
— За тим, що тобі вісімнадцятий рік, а пашпорта ти ще не маєш.
— То я добуду його.
— Ні, без мого дозволу не добудеш.
— То такі закони в Буковині, підвладній Австрії, а це ж Молдова.
— Хоч Молдова не підвладна австрійській короні, але є писані султаном фірмани 45, і їх пильнують стражники кожного пашлика 46.
45 Писані укази султана.
46 Адміністративна управа, очолювана пашею.
— Молдовою править свій господар...
— Під доглядом турецького паші. — Змінивши тон, Адальберт лагідно повів мову: — Не гарячись. Я лише добра тобі бажаю. В Чернівцях підготував тобі роботу. Готуйся в дорогу!
— Не можу зараз. Я зобов'язався закінчити креслення планів одному бояру, заборгував у нього.
— Скільки потрібно часу для закінчення?
— Принаймні місяць...
— То даєш слово за місяць прибути в Чернівці?
— Я й без слова прибуду.
— А тепер розповідай про своє життя в Молдові. Чому ти тут навчився?..
— Навчився пізнавати чари Молдови.
— Розкажи.
— Їх можна відчувати серцем і душею, а слів не вистачає.
Не задовольняючись відповідями сина, Адальберт роздратовувався. Не звик він до такого вільного поводження Осипа.
— Перенесемо нашу розмову до зустрічі в Чернівцях. Там буде зручніше нам порозумітись.
— Добре, — погодився Осип.
Увійшла пані Роткель, запросила Адальберта і Осипа до столу.
* * *
У каламуті багатьох вражень промайнули дні. Які ж бо ті казки знадливі, що в них наче сам переселявся і поринав у юнацьких замріях. Спостерігав, як циганський табір здіймався з місця постою. Залементували чоловіки, жінки, заверещали діти, заіржали коні, чуючи дорогу.
— Роми!.. Накривайте вози халабудами! Підковуйте та напувайте в дорогу коней! — подавав басистий голос ватаг.
За звичаєм зібралися навколо гаснучого вогнища, прощаючись з добре вгарцьованим майданом. Найближче до вогню стали молоді ковалі, тримаючи молоти в руках. Їхні червоні розхристані сорочки наче ввібрали в себе вогонь ватри. В рухливому колі дівчата, підіймаючи руки, сплескували, наче пташина зграя випробовувала перед летом крила.
— А де Цора?! Де моя донька? Цо-о-ра-а! — бентежився старий скрипаль. — Цо-о-о-ра!
Почула ті оклики дівчина, захвилювалась, прощаючись з Осипом на березі Бистриці.
— Ой, леле! Ой бідонька буде, коли не встигну до табору... Пусти мене, соколеньку... Викрадеш потім, як домовились. На березі Пруту, де вперше зустрілись. Оце тобі хусточка з трояндою, що сама вишивала. Хай буде на згадку, — дівчина пов'язала хусткою руку, наче заручини відбулися. — Пусти... Пусти... Побіжу, доки не пізно.
З-за каменя показалась постать Алеко. Він швидко підійшов, зірвав з руки Осипа хустку, а дівчину силоміць повів до табору.
Як вражений громом, стояв Осип, простерши руки, ніби хотів затримати привид, що зникав з його очей.
Чув, як заграла скрипка, зацокотіли копитами коні, заторохтіли колеса. Все далі й далі доносились звуки. Стало зовсім тихо. Лише Бистриця виводила прощальну пісню.
* * *
Повернувшись до Роткелів, Осип не затримувався довго, відбув до Чернівців.
Батько на той час займав незначну посаду. А мешкав на приватній квартирі, хоч мріяв про власний будинок. Нагодився Осип саме тоді, коли мати привезла на лікування хвору одинадцятилітню Павлину. Відбулася зворушлива зустріч з матір'ю. Обіймала вона свого сина, ридаючи та примовляючи:
— Як ти виріс, змужнів! Їдьмо до Путилова господарювати...
— Ні, не стелеться туди йому шлях, — заперечував Адальберт. — Готується йому інша дорога...
— Аби недалеко... Щоб хоч бачити частіше та сльози виливати...
Щоденно ходив Осип на берег Пруту, сподівався на зустріч. Прислухався, чи не гомонить десь циганський табір. Повертався задумливий та сумний і слухав материні вболівання. Незабаром понесла вона свої невиплакані сльози до берегів рідної Путилівки, залишивши у сина пекучий жаль.
Випроводивши Анну до села, Адальберт повів поважну раду з сином.
— Сідай, Осипе, і слухай батька, — багатозначно поглянув на сина. — Продовжимо нашу розмову, розпочату в Нямці. Не міг я тоді повідати тобі про свій намір.
— А що то? — тривожно запитав Осип.
— Юнакові, якому вісімнадцять літ, треба вже прибитись до якогось берега. Я батько і відповідаю за тебе. Що ти хотів би робити, де служити?
— Служити людям.
— Служити треба нашому цісарю Францу-Йосифу. Найкраще в австрійському війську. Маєш піти в жовніри! Це моя воля і моє рішення! — Адальберт підніс католицький хрест, притулив його до чола та грудей сина. — Хай тебе осінить знам'я римсько-католицької віри.
— Я цього не розумію, — обізвався Осип. Батькове благословення католицьким хрестом видалося йому гірким прокляттям.
— У війську все зрозумієш.
— Але...
— Не наважуйся заперечувати! Воля батька в подібних рішеннях непорушна. Завтра вранці за тобою прийдуть жовніри з військової управи. Готуйся!
— Маю охоту ще поїхати до матері, проститися з нею. Все так раптово, несподівано.
— То зайві сантименти. Цими днями закінчується набір. Завтра одягнеш належну тобі шинелю.
— Але я маю ще піти в місто, зустрітися з товаришем.
— Що за товариш?
— Разом училися...
— Іди, не барись, хутко повертайся, — допитливо зміряв поглядом сина, похитавши головою.
Не міг Осип дати собі раду. Навмання йшов у місто. Наче прокинувся від сну, коли зупинився на майданчику, де колись таборились цигани. Прислухався, хотів почути тупіт коней, скрип коліс. Виходив на шлях, що слався до Молдови. Але по ньому лише вітер гнав куряву та кружляло гайвороння.
Як ніколи, відчував самотність. Чужими, непривітними здавалися розкрилені шляхи, мовчазні будівлі міста, похмуре, розтерзане вітрами небо. Десь теленькав по померлих церковний дзвін, навівав тоскні думи.
На якийсь час наче поринув у небуття. Опам'ятався аж на березі Пруту. Тут колись були пущені за течією чічки, тут пролунала пісня, що надовго запам'яталась. Здавалася самотньою тепер хвиля. Чому вона така повільна й мовчазна? Несе ж у собі водограї, а живого голосу не приносить.
Хотілося гукати, когось кликати, протестувати, змагатись за життя, дружбу, любов.
Лягали сутінки. Якась нерозгадана зловісниця приборкувала думки, сіяла відчай.
Повернувся до батька, слухав напуття, пізнаючи його люту впертість.
* * *
Пливли години ночі, як у безбережному океані хвилі.
