Пісню снує Черемош - Пільгук Іван

Вперше Федьковичу довелося бачити безбережний морський простір, що викликає найрізноманітніші почуття людини. Наче пригноблювала його ця велична краса, породжувала неспокійні роздуми. Дивився на жовнірів, угадував їхні настрої. Одні спали, інші куняли, а дехто плакав. Кожне живе серце затаїло в собі якусь невимовну таємницю.

Море... Скільки ти своїми розгойданими хвилями носило кораблів, розлютовано кидало їх у свою глибінь або прибивало до незнаних берегів. Невпинним шумом навівало ти поетичні мрії, що їх могли збагнути митці слова — віщуни волі. На твоїх берегах родилися пісні Гомера, Вергілія, Байрона і Шеллі.

Почував, як в душу вливалася туга за долю тих, що одягли жовнірські шинелі, корячись велінням завойовників. Море, зупини свої хвилі, не неси цих бездольців на кровопролиття!

Вранішнє сонце торкнулось рожевим промінням берегів Венеції. Білим мармуром забовваніли дивні споруди. Читав у них венеціанську історію, коли тут існувала стародавня багата республіка, що тримала широкі зв'язки з Візантією і Сходом. Повнокровне мистецтво Венеції епохи Ренесансу залишило для людськості немеркнучі у віках цінності.

У свої чарівні обійми приймала древня красуня флотилію австрійської армії. Не раз була вона свідком воєнних навал, не раз тут підносили свій меч світові володарі. Минали часи, забувався дзвін мечів, і зачарована красуня, змивши криваві плями, знову поставала під південним сонцем у своєму величному вбранні. Відійшли в небуття імена войовників, а створеним руками людини пам'ятникам відкрила свої двері вічність.

Тут Федькович знову зустрівся з поляком-офіцером, що приязно привітав його по дорозі до Трієста. Разом пішли оглядати пам'ятники міста, розташованого на 118-ти островах, сполучення між якими ведеться складною системою каналів. Зупинилися на площі перед собором Святого Марка. П'ятибанна будова, прикрашена різноманітними колонадами, вкритими дивною мозаїкою, статуями роботи знаменитих скульпторів і зодчих, справляла враження монолітності, наче стверджувала свою вікову нездоланність перед будь-якими навалами. А ось і Палац Дожів, наче незрушна кам'яна брила, зведена в східному стилі вправними руками умільців.

Оглянули друзі будинок бібліотеки Сан-Марко. Звідси ж проміння філософії гуманізму осявали далекі простори світу.

У всьому, що поставало перед очима, серцем поета відчував одвічну боротьбу двох начал: світлого, народного, гуманного, життєстверджуючого і темного, створеного свавіллям інквізицій та містикою католицизму.

Спільні прогулянки по Венеції зріднили Осипа з поляком. Давню й нову історію вичитували вони, розглядаючи пам'ятники. Хіба можна, перебуваючи в прославленому місті, не згадати нову Венеціанську республіку 1797 року? Це ж секретар тимчасового республіканського уряду видатний італійський письменник-патріот Уго Фосколо проголосив: "О Італіє! Упокой тінь своїх великих людей!"

Австрійська вояччина знищила Венеціанську республіку. "Доля нашої вітчизни завершена: все загублено; і саме життя, якщо тільки його нам подарують, піде на оплакування наших нещасть і ганьби", — цими словами звертався до земляків Фосколо. Йому вдалося збагнути національні почуття італійців, те, чого не можуть почувати тирани й завойовники. Адже вони ніколи не мали вітчизни. Не мав її ні Юлій Цезар, ні Александр Македонський, ні Бонапарт.

— Гарібальді має свою вітчизну! Так! Гарібальді! — з піднесенням говорив приятель Осипа.

— Приклад його героїзму мають перейняти інші народи, — замислено мовив Осип, пригадуючи враження од першої звістки про Гарібальді в корчмі на березі Бистриці.

Кожне слово співбесідника роз'ятрювало душевні рани недавно охрещеного підпоручика. Він усвідомлював трагедію своєї участі в поході австрійської вояччини. Та не тільки власну трагедію, а й становище багатьох, подібних йому, учасників походу. Тепер глибше міг збагнути долю свого народу. Як ніколи раніше, поставала в уяві рідна країна. Наче чув знайомий гомін Черемошу, полонинське роздолля і вітровіння Чорногори.

Невгамовний співбесідник все говорив і говорив, оздоблюючи свої судження віршами то з Міцкевича, то з Петефі. Навіть Пушкін і Рилєєв поставали в уяві співбесідників.

Серцем і душею сприймав Осип розмову поляка. Почув від нього багато нового й цікавого. Був він і в Лондоні, де видає російський емігрант Герцен газету "Колокол", закликаючи до боротьби з самодержавством. Довідався, що Герцен підтримує рух, очолений Гарібальді, з волонтерами якого, очевидно, доведеться зіткнутися й їм. Бував співбесідник Федьковича і в Петербурзі. Розповів, що з заслання повернувся польський революціонер Сераковський, який разом із Чернишевським співробітничає в журналі "Современник". Обидва вони приятелюють з українським поетом Шевченком, що зазнав тяжких переслідувань російського ката-імператора, а тепер перебуває в Петербурзі.

Розповіді поляка-офіцера засяяли новими іскрами в свідомості Федьковича. Тиснули приятелі один одному руки, умовившись, при нагоді, продовжити цікаві розмови.

Австрійська армія розташувалась в Ломбардії. Генерал Урбан зупинився в Мілані; його штаб розмістився в будинку, в якому перебував у свій час Наполеон Бонапарт, що переможно увійшов у місто 1796 року, вигнавши австрійців. Через три роки сягнув сюди полководець російської армії Суворов, розбивши французів, що ними командував генерал Моро. А тепер самовпевнений Урбан вирішив, що йому доля судила стати спадкоємцем прославлених полководців.

Австрійська армія по-завойовницькому вторгнулась на територію П'ємонту. Тим часом війська Франції та П'ємонту, об'єднавшися в Туріні, підготувались до контрудару. Гарібальді від союзного командування одержав інструкції переправитись з волонтерами на протилежний бік Тичино й діяти в тилу австрійської армії.

За наказом командування австрійської армії 41-й полк мав зайняти стратегічні пункти в Ломбардії, щоб відвернути небезпеку партизанських наскоків Гарібальді, в той час, як основні частини генерала Урбана зіткнуться з сардинською та французькою арміями.

Терміново частина Федьковича, разом з іншими, вирушила залізницею з Венеції до Бреші. А звідти маршами доводилося швидко перебиратися з одного пункту до іншого, бо почали активно діяти альпійські стрільці Гарібальді. Увесь час зазнавали небезпеки залізниця й телеграф. Не раз потрапляли в скрутне становище частини 41-го полку. Довелося Федьковичу з своєю ротою побувати в різних місцевостях між Медіоляном, Комо, Бергамо, Тревіліо, уникаючи нападу гарібальдійців. Нарешті під Кассано в долині Маргорабія, де місцеві повстанці приєднувались до волонтерів, мала відбутися кривава січа.

Минали родини тривожної ночі. Стомлені жовніри причаїлись, чекаючи нападу. Ім'я Гарібальді викликало велику тривогу. Адже він своїми одчайдушними атаками всюди сіяв паніку.

Простеливши шинелю біля похідного намету. Осип присів відпочити. Тривожна ніч огортала табір. Темне небо спалахувало відблисками бою. Здавалося, він зловісне наближався. Ось-ось дадуть команду підійматися й ступати до бою. З ким і за що? В ім'я яких ідеалів накласти головою? Чия рука веде цих знедолених, безправних людей у сірих шинелях на смерть і каліцтво?

Червоний підіймався з-за гори місяць, а вітер, розтерзуючи міжгірські далі, ніби стиха шепотів: "Не світи, круглолиций, не осявай поснулих бездольців, може, їм сняться рідні оселі та журні голоси матерів, сестер і жінок".

Прокидалась трепетна думка, як сяйво відблисків бою. Гостро насторожувалась уява, коли дзвінкокопитно проносилися в горах вершники і стугоніла земля. Чи не гарібальдійці?

Трохи вщухала канонада, а думка ще гостріше й настирніше обіймала простори, линула до рідного Черемошу, квилила чайкою...

Біля намету під зорями неба Ломбардії не в забутті, а сповнений дум сидів син гуцульського народу. Навколо нього поснули друзі-жовніри. Як добрий батько, що доглядає дітей, обходив він їх. Звиклі до муштри, полягали шеренгами, укрившись від нічної прохолоди шинелями та тулячись один до одного. Поправляв шинелі тим, у кого вони позсовувалися. Робив це обережно, бо під кожною шинелею б'ється живе й наболіле серце.

Десь недалеко знову розігрався запеклий бій. Його грізний відгомін стоголосе зазвучав у душі поета.

Саме в таких обставинах у ньому прокидається співець жовнірської недолі, що своїми простими словами торкається струн душі звичайної, приземленої людини. Без рицарської шпаги й баламутних серенад вривається він у жорстоку дійсність, не копіюючи ні Гейне, ні Гете, ні Міцкевича й Петефі. Чітко нанизується слово до слова, як у тих сірих шинелях туляться плечі до плечей. Не поезія високого стилю, а голос зворушливої правди зазвучав у невимушених рядках віршів. Народжується поет жовнірської скорботи, національної гідності, який прославляє почуття під'яремної людини, розкриває її трагедію. Він наскрізь самобутній і ліричний, бо билося в потомлених грудях чуле серце.

Тривожно перегортав у пам'яті години, дні, роки. Сюди — під Кассано — у квітневу ніч 1799 року приносив полковець Суворов славу альпійського походу. З чим же прибув під Кассано підпоручик 41-го полку австрійської армії? Якою подією буде позначено його перебування в цій славетній місцевості?

Місяць плив по зоряному небу, тьмяно освітлюючи пишні замки й руїни стародавніх фортець. У їхніх тінях, мабуть, криються сліди, полишені ще гренадерами Суворова. Може, й вони колись отак покотом лежали на цій землі? Думки ятрились ранами, боліли народними болями. Риданнями душі наповнюються його думи, а слова в'яжуться в ритмічні сплетіння. Так дбайливий жнивар добирає колосок до колоска на рідній ниві.

Світять невсипучі зорі в небі, обіймаючи обшири ночі. Десь і над рідною Буковиною проливають вони перлове мерехтіння. Може, як і йому, сіять тривогу в материнське серце, не дають заснути. Наче дозорці людської совісті, миготять сузір'я, ронячи чисті сльози на розтерзане вибухами поле бою.

Ой думи ви, думи, — вістуни тривоги й надій! Збирав на цих просторах ваші зоряні жалі древній Данте — переможець пекельних мук. А тепер син гуцульської недолі засіває ними народжувані вірші, щоб ішли блукати по світу, шукаючи притулку й привіту.

У цю тривожну ніч народився перший український вірш Федьковича.

Нічліг

Звізди по небеснім граді

І по одній і в громаді

Як то любо заснияли,

Де жовняри спочивали.

А як збліднуть тихо зорі,

Світле сонце зійде д'горі,

Хто тогді нам, бідним, скаже,

Де котрий з нас нині ляже?

Де хто ляже, божа воля,

Є де спати, много поля,

Є де голов приклонити,

А зірниці ймуть світити.

Розбуджені канонадою, жовніри підвелися.