Пісню снує Черемош - Пільгук Іван
Наче вона збагнула таємничі порухи душі армійського офіцера, що після суворих обставин казарменого життя швидко сприймав звабливу жіночу ніжність.
З деяким запізненням прибув Осип до товаришів.
— Доки чекати на тебе? Чай уже охолов, — хвилювався Кобилянський.
— Пробачте, друзі! Бувають же пригоди в житті людини...
— Добре, що хоч пізно завітав. Ми вже тут дискутуємо без тебе, — Кобилянський подав Осипу стільця. — Сідай і слухай. Тут ми обговорюємо видавничі задуми Богдана Дідицького. Горбаль ідеалізує їх. А я іншої думки і хочу переконати друзів, що нам треба ширити в літературі народну мову, писати так, як говорять прості люди. А Дідицький вигадує штучне язичіє.
— А що Осип скаже? — Горбаль поглянув запитливо на Федьковича. Той нічого не відповів, лише поклав на стіл жмуток своїх віршів. Кобилянський почав їх читати.
Це зовсім інша поезія. Мова звичайна, народна. Не така вигадана, як у Дідицького.
Зачитували свої вірші Кобилянський і Горбаль. Потім Горбаль почав декламувати:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами,
Чому стали на папері
Сумними рядами.
Від несподіванки Осип звівся, розпростер руки.
— Що це? Чий це голос звучить? Вперше чую!
— Вперше і я почув, перебуваючи у Львові. Запам'ятав цей вірш, і він невідступне переслідує мене. Написав його наддніпрянський поет Шевченко!
— Шевченко?! — багатозначно перепитав Осип. — Чув його ім'я, а віршів ще не читав…
Було вже за північ, коли розходилися друзі. Осип вийшов на вулицю. У суміжних кімнатах будинку вже не світилися вогні. Думкою побажав Емілії чарівних сновидінь і попростував засніженою вулицею.
Не міг збагнути всіх вражень цього вечора. Сидів біля столу. Крилатими словами кружляли думи й лягали на папері рядками:
Оскресни, Бояне, присвітлий співаче!
Та де ж ти довго ночуєш?
Давно вже по тобі Слов'янщина плаче,
А ти нас, Бояне, не чуєш?..
Як з побратимом, повів поет щиросердну розмову з древнім співцем — віщуном народної правди й волі.
Оскресни, оскресни, заграй нам до бою,
Заграй нам, як громи небесні,
Грай пісню правдиву, грай пісню нам свою,
А згинуть крикливці безчеснії
Боян рідної землі мусить воскреснути, щоб співами своїми провіщати відродження краю.
Най руськая земля Бояна учує,
Най руські сини го забачуть.
Тепер має про що розповісти він при черговій зустрічі з друзями. Свої настрої і думки про народність літератури він висловить рядками цього вірша.
* * *
Початок 1861 року приніс новину в літературному житті. У Львові з'явилася друком нова газета "Слово" за редакцією Богдана Дідицького. Ця подія стала предметом серйозних розмов у колі чернівецького гуртка любителів літератури. Якими шляхами має бути спрямована діяльність письменників? Назріла необхідність висловити свої погляди. Досвід Маркіяна Шашкевича з виданням "Русалки Дністрової" окрилював молодих літераторів. До того ж долинали голоси й письменників Наддніпрянської України, де утверджувались народні основи літературної мови.
— Таким шляхом повинні піти й буковинські письменники, — категорично твердив Антін Кобилянський.
— І не тільки Буковини, а й Галичини, українського Закарпаття.
— Як відповімо на запрошення Дідицького до співробітництва у "Слові"?
— Відмовимось від такого співробітництва! — вимагав Антін.
— Я приватним листом відповім Дідицькому і висловлю наші побажання, — Горбаль запитливо поглянув на Федьковича й замовк.
— А я вважаю, що відповідати треба твердим словом, — поважно заговорив Федькович.
— Цебто як? — Кобилянський виявляв властивий йому неспокій.
— Друкованим словом треба відповісти, щоб наші погляди були відомі не тільки Дідицькому, а й ширшому загалу читачів, — переконливо доводив Федькович.
— Це ідея, яку я підтримую! — аж вигукнув Кобилянський. — Є змога написати брошуру й висловити в ній наші погляди.
— А чи буде це переконливо? — роздумливо запитав Горбаль.
— Буде, коли надрукуємо брошуру й додамо вірші Осипа. Вони прозвучать великою новиною в нашому літературному відродженні, — Кобилянський навіть обняв Федьковича, що сидів поруч з ним.
— Хочу застерегти вас, друзі, що мої писання дуже скромні. Я не сподівався на таку прихильність. Даю згоду надрукувати вірші при умові, що поруч знайдеться місце й для творів нашого Антона. — Федькович поглянув на Кобилянського. — Я охоче читаю твої поезії.
— А я вважаю, що й гумористичні "ущипки" Горбаля теж варто надрукувати. Але цього замало. Я мандрував по різних країнах і довідався, що всюди культурне відродження супроводжується виданням національних часописів. Усім нам відомо, що навіть у далекому Петербурзі ентузіасти рідного слова задумали видавати журнал "Основа"...
— То вельми важлива справа! — запалився Кобилянський. — На чолі журналу стали досвідчені літератори Костомаров і Куліш. Від імені нашого гуртка маємо звернутися за порадою до них!
— Видання в Буковині часопису рідною мовою є метою мого життя. Не хотів би помирати до здійснення цієї мрії, — зауваження Федьковича прозвучало як слова присяги.
Подана ним ідея стала предметом обговорення юних літераторів. Кобилянський згодом звернувся з листом до редакції "Основи". У листі він сповіщав: "Ми би тут видавали газету народну; особливо Федькович давно тим планом займається, але як тут до грошей прийти, до пренумерантів, то не знати".
Задуми молодих ентузіастів гаряче підтримував і Найбавер, який у різних галузях прагнув ширити культурне життя в Чернівцях. Він посилався на вірш Федьковича "Оскресни, Бояне", вважаючи його програмним для молодих літераторів.
Тішили себе юнаки райдужними надіями. А реальне життя вносило свої корективи. У розмовах, дискусіях нарешті склався план упорядкування полемічної брошури про народність літератури. Текст її писав Кобилянський, погоджуючи зміст з Осипом. Спільно вирішили дати брошурі назву "Slovo na slovo do redaktora "Slova". До неї додали вірші Кобилянського, "ущипки" Горбаля. А найголовніше — поезії Федьковича: "На день добрий", "Дністер", "Оскресни, Бояне", "Відправа в поле", "У Вероні", "Під Маджентою", "Співацька доля".
Думка про надрукування віршів окрилювала Осипа. Ширилися творчі інтереси. Звабливими картинами постає в його уяві Україна, Запорожжя, чумацькі шляхи до Криму. Готує надіслати до друку новий вірш "Україна", романтичним заспівом якого прозвучали рядки:
Україно, Запорожжя, годі вас забути,
Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
Де ті трави шовковії славні степи криють,
Де ся квіти поза квіти в зимних росах миють,
Де стада ржуть, де соколи, де вірли співають,
З буйним вітром у заліжку козаки літають.
Минали дні, приносячи нові творчі думи, розквітлі почуття й сердечні виразки. Ще тяжіли над ним обов'язки офіцера, і він мусив навіщати казарму та виконувати покладені на нього обов'язки. Звільнившись від них, поспішав побачитися з Найбавером, Кобилянським та піти на прогулянку з Емілією.
* * *
При зустрічі з Осипом друзі помічали його збудження. Може, по військовій службі щось не гаразд? Часто кудись зникав. Його розшукували товариші для спільних нарад, Адже треба добути цензурний дозвіл на брошуру, в якій найзначнішою частиною є вірші Федьковича. Покладали на нього і редакторські обов'язки.
Прихід весни Осип відчував, як оновлення в його житті. Виходив на узгір'я, оглядав навколо, здавалося, ширшали далекі обрії. А журавлі, що повертались до рідних гнізд, здавалися провісниками чогось незнаного. Може, так відчутно сприймав подих весняний тому, що багато років забрали в нього непривітні стіни казарми? Тепер дуже вразливий був до голосу почуттів, що нуртували в ньому нездоланними бажаннями зустрічей і милих утіх.
У домі Найбавера знаходив перепочинок і зацікавлювався розмовами професора, добре обізнаного з історією мистецтва. Наче по писаному вичитував збуджений Ернст естетичні судження класиків, наголошуючи на твердженнях, що поезія є великим даром природи, скарбами душі народу. Тільки звільнившись від дрібножитейських умовностей та заглибившись у народні перекази й легенди, можна збагнути найчистіші джерела справжньої поезії. З кожною годиною розмови друга Осип поринав у таємниці поезії, з її романтичними джерелами героїчного й трагічного, з шуканням істинної краси. Прагнув збагнути закономірності єднання романтизму з реалізмом.
Часом прибувала в гурток Емілія, задивлялася на поета, пізнавала тривогу в його очах. А може, то скорбота від роз'ятреної рани перших юнацьких почуттів?
У прогулянках з нею вгамовував сердечну жагу, ніби випивав келих життєдайного напою, слухаючи її жарти і сміх. Поволі піддавався забаганкам дівчини і знаходив у цьому вдоволення, присвячував їй нові вірші, висловлюючи в них щирі почуття. З кожним днем міцніла дружба.
Поділяв свою самотність з чулою панною, радо поспішав бачити її, чути мелодійний голос, безтурботний сміх. Звільна входила вона глибше в його серце, наповнюючи думки відгомоном поетичних уявлень і мрій.
У віршах до Емілії поет прославляє дівочу вроду, називає її найкращою рожею півночі, хто побачить цю красу, той буде молитися на неї, навіть сам чорт, зустрівши таку вродливицю, стане побожно на коліна.
Емілія Марошані жила з овдовілою матір'ю — німкенею. Батько її, румун за походженням, працював губерніяльним секретарем у Львові. По його смерті сім'я Марошані оселилася в Чернівцях на краю міста.
Стара Марошані прихильно ставилась до дружби дочки з молодим і скромним офіцером. Вона дуже хотіла, щоб Осип познайомив Емілію з своїм батьком. Так годіться, коли взаємини молодих людей набувають близькості. Але при згадці про батька Осип хмурнішав.
Найбільше захоплювала спільна прогулянка до Пруту. Здавалося, він приносив сюди таємниці душі і вона квітла, обіймаючи підгірські простори.
* * *
Та ось несподівано стало відомо, що 41-й полк готується до виступу з Чернівців. Осип мав лаштуватися до нових походів і залишити своїх друзів. А як бути з Емілією? Яку дати раду почуттям, що спалахнули в непривітаній душі? Може, одружитися? Добитися звільнення з військової служби?
Від офіцера австрійської армії вимагалася при одруженні значна грошова сплата. Таких коштів не мав ні Осип, ні Емілія. А час виступу в похід наближався.
Що повніше розквітали почуття, то болючіше сповнювались вони сердечної туги.
