Пісню снує Черемош - Пільгук Іван

Наче свіжим повівом з буковинських гір наповнювалась кімната, в яку запрошено гостей.

— Здорові були, пан лекман 53, — найстарший з гуцулів першим обзивався, переступивши поріг.

53 Поважна людина.

— Здоровенькі були, рідний батьку, — подавали голоси й. інші.

— Здорові, краяне рідні, черемоські, — вітав друзів Федькович. — Як ся маєте?

— Нічо, здорові, дякувати бога та добрих людей.

— Чому ви, хлопці, сумні стали?

— Бо, відай, недобру вість яку доля на битих крилах принесла...

— Не журіться, соколи милі! На свято кличу вас. Сідайте до столу! Наші друзі надіслали дорогі дарунки зі Львова! На столі лежали книги. Одну з них урочисто взяв Осип.

— Ся книга зветься "Кобзар", її написав наш співак народний з наддніпрянської землі Шевченко. Слухайте, що пишеться в ній, — Осип почав читати "Кобзаря".

Наче розсовувалися похмурі стіни казарми і відкривалися перед очима далекі простори, де "по діброві вітер виє, гуляє по полю", де носить шляхами свою недолю Катерина, де на заклик Залізняка сходяться святити ножі гайдамаки. Поетичні слова западали в жовнірські серця, єднали помисли й почуття. Глибше пізнавав поет духовний світ своїх побратимів. Кожен з них вловлював зміст прочитаного, а потім вони починали награвати рідні мелодії на флоєрах у супроводі скрипки, сівши тісним колом біля Осипа. Зворушений щирістю краян, він починав імпровізувати свої, народжувані в казармі, співанки.

Ой вийду я з хати та й стану гадати:

Коби-то не зброя, не білі кабати,

Ой то ж би-м полетів, як куля, як кріс,

Де-м орлом родився, де-м соколом ріс.

Виходить із хати рідненькая мати:

"І слихом слихатн, і видом видатні

А де ж бо ти, синку, а де ж бо ти бу,

Що моїх ти сльозей ніколи не чув?"

"Ой ненечко-утко, не жалуй, не думай:

Летів я за море, летів я за Дунай,

Ходив я далеко, далеко у світ,

Підгір'я шукати. Підгір'я там ніт".

Натхнений зустрічами, поет переходив від однієї імпровізації до другої, викликаючи кожного разу схвалення земляків.

Зашуміли темні лози

Козакові при дорозі.

По дорозі блудом ходить,

Вороного свого водить...

За північ було, коли розходились побратими. А декотрі поснули в його кімнаті. Осип ще довго не спав. Ніби продовжував задушевні бесіди з жовнірами, даючи їм поради та навчаючи бути свідомими своєї гідності.

Не спав, при миготливому каганці писав:

Можна трошки потужити,

Лиш би браття не збудити...

* * *

Готувалися побратими до великодніх свят. У кожного свій клопіт, свої турботи. Кожен мав принести якийсь дарунок до хати рідного лекмана. Той найкращу писанку, той викарбуваний топірець, той власноручно зладнану флоєру. Радий був Осип мати їх з щирих рук. Серцем сприймав усі болі добрих краян, приєднуючись до гуцульських святкових звичаїв, бо католицьких церковних традицій давно не визнавав.

Але чому стільки жури у виразі його задумливих очей? Мабуть, щось незвичайне має казати.

— Рідні краяне! Вітаю вас зі святом, яке споконвіків наша Гуцульщина відзначає своїми звичаями, — кожного обіймав і цілував.

— Спасибі, пане отаман!

— Дай, боже, у всьому добра та гаразду.

— Слава віднині й довіку!

— Щоб святилося й добро творилося!

У кожного побратима знайшлась якась приповідка.

— А тепер, братове, послухайте вістку, принесену здалеку, — вщерть налилися смутком очі Осипа. — Слухайте й пам'ятайте! Не стало співця України! Помер той, чий голос лунав од дніпрових круч до рідного Черемошу. Помер Тарас Шевченко. Вічная йому пам'ять!

— Вічная пам'ять! Вічная пам'ять! — загомоніли всі.

— Вічная йому слава! — промовляв скорботно Осип.

— Вічная слава!.. Вічная слава!..

Печаль великої туги лягла на всіх.

Сідали по-святковому за стіл, пили наливки, їли гуцульські страви, згадували рідні оселі. Заговорив мовою поета й Осип — "Співацька добраніч. На скін Тараса Шевченка".

Світить місяць світлесенько

В молоденькім маю,

Би ся було виднесенько

На козацькім краю;

Би ся було виднесенько

В калиновім лузі,

Як вкраїнський співаченько

На Вкраїні тужить.

Присягою ширити Шевченкові думи прозвучали заключні рядки скорботного вірша.

На добраніч ти, віщуне,

На козацькі діти!

Ляг єсь спати в світлі луни

В засльожені квіти.

Спи-ж ти, руський соловію,

Я за тебе тужу,

А як тутки зазоріє,

Я тебе пробуджу.

Сувора правда і щирість поетових слів, слізьми та кров'ю перемиті, роз'ятрювали пекучі болі, а в очах викрешували іскри жалю й гніву.

З похиленими головами розходились жовніри. Десь ще лунали звуки церковного гімну "Пречиста діво". А він сідав до невеличкого столу, чоло мережилося брижами незгасаючої задуми. Зовсім не по-церковному писав сатиру "Пречиста діво, радуйся, Маріє".

В уяві поставали Шевченкові безталанні покритки і сироти. А за ними прибували, наче просили поради, знедолені та горем биті шукачі притулку. Покладалися на папір дрібно писані рядки, снувалося мереживо вразливих малюнків, а слова церковної пісні звучали повним дисонансом до явищ жорстокої дійсності. Там молодий жовнір забитий лежить, "личко студене, шати му кроваві", а там он помирає бідне сиротя, "там онде блудить сплакана дитина". А в церкві теленькає дзвін і співають "Пречиста діво, радуйся, Маріє".

Кожну строфу бере поет у кільце словами того співу, і вони звучать саркастично.

Не зводиться із-за столика, поки не наниже всіх строф на папір. Уже тьмяно сіріють стіни, підпираючи низько навислу стелю казарменої прибудови, перестає теленькати церковний дзвін, а з думки не сходять уявні гості. Як стогін, проклять, звучать народжувані слова.

Століттями вінчав народ у мріях пречисту діву — втілення надій, честі, добра. Церква відібрала вистражданий образ, квітчаючи ним урочистий свій гімн. Треба повернути той образ народові. Отож, наче сходяться до поета в жовнірську казарму пригноблені й поругані, наче благальне звертаються до нього.

Привітай їх тут, поете поневоленого народу! Словом поділи з ними і гнів, і скорботу. То ж твоя муза уболівань і мрій. Чути в ній і голос матері сумний, і леління первоцвіту юнацьких принад. Зрошуй їх краплинами крові живого серця, щоб слово бралося вогнем, освітлюючи в сивій млі надії.

Краю мій, озвучений голосом трембіти! Тобі дарує свій спів непривітаний долею поет, дарує написаний живим словом вірш-сатиру "Пречиста діво, радуйся, Маріє", що перегукується з безсмертною музою Шевченка. У нього треба вчитися проймати людські душі живим словом. Не відберуть його з уст поета, не вирвуть з чулого серця ні порфіроносні блазні, ні лакеї ниці.

* * *

Не заскніли думи співця в найтяжчі часи відриву від рідного краю й народу. Всіма помислами жив і творив для нього. Вогонь творення не згасав, а з кожним днем спалахував новими зблисками.

Часто виходив з тісної казарми, коли ще ранній світанок ледь торкався рожевою габою небесних схилів. Там десь, далеко за обрієм, точиться життя берегами Черемошу, там пісня плине буковинським краєм. Думками і словом обіймав ті простори.

Поет жовнірської недолі ставав співцем усієї Буковини. Звертався до свого друга Горбаля: "Ти не знаєш, брате, як мені тяжко приходить дещо гарного написати. Ох, брате! Коби того я ся хоть на два роки свої землі вздрів, заспівав би я вам інак..."

Бачив і уві сні перед собою рідні гори з кучерявими схилами та розлогими долинами, чув гомін гірських річок та потоків, живими поставали казки та перекази про волелюбних опришків, їхньому славетному ватажкові Юрію Гінді присвячує однойменну баладу.

Крилатими помислами сягав далеких обріїв часу. Вірив, що впадуть імперії — тюрми народів, підтримувані багнетами тиранів, диктаторів, владарів-пройдисвітів. Повстануть народи, принесуть на вівтар вселюдськості скарби своєї душі. Може, і в горьованому жовнірському слові поневоленого буковинця знайде хтось ще неспопелілі іскри, може, нахилить він голову і скаже дітям своїм: "Він правду любив".

Написане одсилав друзям до Львова. Радий був одержати вісточку од них, довідатись про події. Заадресував баладу "Юрій Гінда" друзям до Львова. А незабаром переслав і поему "Новобранчик" з посвятою: "Костю Горбалеві на поклін, аби згадував 2-го німецького просимця 1852 року, коли мене обстригли". Відзначив цими словами десятиліття тяжкого жовнірства. Сповіддю перед другом зазвучали рядки поеми. Не одного гуцула спіткала лиха доля, якої зазнав новобранчик Іван. Поділяє з ним співець свою власну скорботу.

Коли німці не застріля,

Самий ся застрілю...

Розповідь про поневіряння новобранчика-гуцула, якого рекрутчина одірвала від родини й призвела до загибелі, доповнюється болісними звертаннями:

Чого нам тривати, панове молодці,

Коли наша воля в поганих руках!

Ведуть нас під міру у мокрій сорочці,

В кровавій пускають по десять роках...

Найкращі роки своєї юності змушений був віддати Осип осоружній муштрі, безславним походам. А тепер змужнілий поет закликає братів до єднання, сподіваючись на часи —

Як Галичан поклониться

Україні-мати, —

Як руський син у кармазини

Вбереться, не в лати.

Проймаючись протестантським духом Шевченкового "Кобзаря" та впадаючи у властиву для романтиків ідеалізацію козацької минувшини, Федькович висіває зерна громадської свідомості на рідній ниві. "Нивою" він назвав свій вірш, написаний у казармі.

Доки маю світом нудить,

Доки маю люде гудить,

Доки маю дожидати,

Заки Галич зможе встати?

Лише сам я рано встану,

А оповівшись щиро богу,

Займу воли круторогі,

Зорю гори та й долину,

Зорю свою Буковину,

Як наш Тарас, як мій тато

Научив мене орати;

І віру, любов, надію

Буковинов скрізь посію.

Сіяна поетом надія давала свої паростки. Десятиліття його жовнірства позначилось ще й звісткою, принесеною зі Львова. Надійшла до семигородської казарми книжечка, на якій значилося:

Поезія

Іосифа Федьковича

Львов 1862

І радісно й сумно було дивитися поетові на цю книжечку. Хотілося, щоб не такою вийшла вона. Не задовольняла роблено хвалебна передмова Дідицького. Ні, не купити такою похвальбою народного співця. Прославляє він нескориму пристрасть, волелюбство своїх земляків, береться писати повісті з гуцульського життя. Тут, у казармі 41-го полку, народилися "Люба-згуба", "Серце не навчити".

У львівському журналі "Вечерниці" 1862 року сповіщалося: "Наш поет Федькович зачинає будити симпатію і у сторонських людей. Проф. Ціхановський пише з Гейдельберга:

"Знаете, я в восторге от Федьковича — это великий позт.