Пісню снує Черемош - Пільгук Іван
Несхибно виношував у палкій уяві просвітительські задуми, хотів мати надійного помічника, щирого порадника.
Роздуми й турботи приносив до Павлини, сподіваючись найти в ній друга і прихильника. Читав їй свої твори.
— Чому, Юрчику, так багато пишеш про безталання закоханих?
— У тому безталанні доля нашого народу, — Юрій зачитав рядки повісті "Безталанне кохання": — "Пливе Дністер тихий, як той руський народ, широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тім боці Галичина, по сім — Буковина".
— То все смуток, Юрію. А радощі де?
— Єй радощі. Гуцул уміє сумувати і радіти. Читали жарт на одну дію "Так вам треба!".
— Так їм і треба, — сміялася Павлина. — Посватались не тільки дві пари молодят, а й старий війт з удовицею. Утішно й весело, — наспівувала коломийки, зачитані з твору:
Спали сіно, спали сіно —
Спали й обороги,
А як ідеш до дівчини —
Не питай дороги!
Захопившись її співом, Юрій виводив і собі:
Ой гуцул ся легко вбує,
Легко му ходити,
Та й молоду гуцулочку
В таночку водити.
— Ось так, — взявши за руку Юрія:
Або мене, любку, люби,
Або мене лиши,
Або моі гарні очі
На папері пиши.
— На папері я давно написав твої очі, Павлинко. Але що з того?
— А щоб не було з того іграшки, ти мене посватай! — Павлина сміялась, дивлячись просто у вічі Юрію.
— Може, й посватаю...
— А я, може, віддамся, а може, й ні, — лукаво поглядала.
— Коли свататись, то без старостів. Я просто приїду до тебе з ватагою побратимів. Всі на конях! По-козацькому!
— Це мені подобається! Хай буде так! — Павлина обіймала Юрія. — Тільки умова. Ти прибудь в офіцерському мундирі. Лише в такому разі я стану під вінець.
— А якщо прибуду в рідній ноші? Офіцерський мундир нудить мені, псує настрій, — замислився Юрій.
— Я розважу тебе. Коли любиш, то зважуй на жіночі примхи.
— Але в мене є побратими. Вони дадуть найліпшу раду. Прикро буде зламати їхню волю.
— Я теж твоя побратимка. Не зламай і моєї волі. Вже твого віршика знаю на пам'ять:
Буковино, Волощино,
Мамко моя, ненько,
Як на тебе подивлюся, —
Гуляє серденько.
Там ті гори, наше море,
Поля золотіють,
Гуцул косу несе в росу,
Волох просо сіє...
Це твоя наука, — дивилась запитливо Павлина... Лагодився Юрій скликати побратимів, щоб їхати сватати наречену.
* * *
А тим часом ускладнилися справи по захисту селян від сервітутської кабали. Треба негайно відбути в Чернівці, виконуючи волю громади. Підкуплені свідки давали фальшиві свідчення. Одного з них пізнав Юрій по його гусарських вусах. Це той, що охоче брався карати буками жовнірів. А тепер він десь за вчителя — яка ганебна спілка з жандармами!
Виступаючи захисником на процесі, Юрій тримав себе з гідністю громадського уповноваженого. Стиль його виступу був не адвокатський, а відверто викривальний. Промовляв не юрист-оборонець, а страдник, який уболівав за долю свого народу. Вперше судді зустрілися з таким захисником. Не по нутру їм було вислуховувати промови без посилань на правові артикули. Його посилання адресувалися до серця людини, до честі й совісті. Суддя навіть зауважив:
— Ви, добродію, виступаєте не на гуцульському зборищі, а в суді, регламентованому цісарськими законами.
Юрій ледве стримав своє обурення. Бачив, як обличчя сусідів скривилися, наче від несподіваного удару.
Вирішення справи відтягалося. За кожним разом виступи Юрія ставали нервовішими, сповнювалися іронією. Ледь помітна презирлива усмішка відбивала нескоримість уповноваженого від громади. Тут велась полеміка не тільки словами, а й зовнішнім виглядом представників двох непримиренних таборів. Юрій відчував свою моральну вищість перед цими, нарядженими в мундири, державними правонинцями. Жорстока необхідність підказувала йому відвагу і благородну рішучість. Адже змагається він за гуцульську правду. Якщо формально переможуть його вороги, то відголос тієї правди не згасне своєю моральною зверхністю.
Стояв перед чиновниками не тільки уповноважений громади, а й великий правдолюб. Його поведінка бентежила й дратувала ретельних слуг державного правопорядку. Завчені фрази, застиглі, ніби закам'янілі постаті в мундирах, обвішаних регаліями, затиснуті од люті вуста, міцні, обважнілі щелепи, олов'яна невиразність очей — у цих рисах пізнавав образ австрійської Феміди.
— Ви, пане офіцер, виступаючи в суді, маєте одягати форму з усіма познаками на мундирі! Зважайте, що в цьому залі виставлено портрет його величності австрійського цісаря! — суддя зробив урочистий жест рукою...
Юрій на це нічого не відповів, хоч у думці й склалася належна відповідь: "Я стою перед лицем народної гуцульської правди".
Повертався збентежений і обурений поведінкою німецьких чиновників, найманих юристів, лжесвідків. Натяк судді до болю вразив Юрія. Не мундир красить людину, а чисте серце і совість. Прибувши додому, хотів кинути своє офіцерське вбрання в піч і спалити його, але завагався. Вирішив порадитись з побратимами.
Через день посходились вони на раду. Зодягнений по-святковому, Юрій зустрічав гостей, саджав до столу.
— Рідне моє камраття! Покликав вас на свято в день мого народження.
— Вітаємо, друже!
— Аби все було добре!
— Послухайте мене, мої соколи! Давно скинув я з себе католицтво. А тепер, у цей святковий день, маю зректися й свого офіцерства. Годі мені терпіти наругу. Най всі знають. ким я єсь! Юзьку, — звернувся Юрій. — Розпалюй ватру серед двору. Та трембіти беріть, хлопці, щоб заголосити, наче за померлим!
Не могли второпати, до чого це ведеться. А тим часом, коли спалахнула ватра, Юрій виніс на подвір'я своє офіцерське вбрання. Всі навколо обступили його.
— Хай вітер димом понесе мої військові познаки аж на Чорногору! — кинув те вбрання до ватри, аж дим заклубочився.
Заголосили трембіти, ніби скликали на похорон. Попереду стояв Юрій, задумливо дивлячись на звої диму, що здіймалися над вогнищем, У якому догорав його офіцерський мундир.
На клич трембіти почали сходитись люди, здіймали шапки, ставали біля згасаючого вогнища. Десь взялися цигани — хотіли теж узяти участь у похороні.
— Хто помер? — питали.
— Чия душа приставилась?
— Кого хоронитимуть? — Може це жарт? — поглянув старий чоловік на Юрія і впевнився, що то не жарт, бо вигляд у нього був задумливий і зосереджений.
— Ні не жарт це, люде добрі, — обізвався Юрт. — Най за димом розвіється наша кривда в мундирах! Був, єсть і назавжди буду гуцулом.
Слова Юрія супроводжували голоси трембіт.
— Ото наш краян!
— Душевна людина! — дивувалися селяни.
— По конях, хлопці, і за мною! — гукнув Юрій. Помчали побратими, розмахуючи топірцями. Зупинилися біля двору нареченої, заспівали;
Вийди, дівчино,
Вийди, рибчино,
До князя свого!
Незабаром вийшла Павлина, винесла пива, частувала прибулих
— Доброго пива наварила! Спасибі!.. Це мої побратими. Прибув сватати тебе! Вітай гостей, Павлино! — Юрій вклонився.
— Пийте, гарні легіники! Але чому ти, Юрію, так довго. барився? Мені тут непевні відомості принесено про тебе, — поглянула на чоловіка, що раптом виринув з-за рогу хати. Юрій, упізнавши в ньому вусатого гусарина, аж зблід. — Я прошу тебе, Юрію, вдруге прибути в повному вбранні офіцера! Таким я жадаю бачити тебе!
— Мою душу не ввібгати в цяцькований мундирі — Юрій оглянув побратимів.
— А дівоче серце має також свій норов, — Павлина погордо випросталась.
Наперед виходить гусарин, виставляючи медалі на грудях. Юрій пригадав, що в такій позі виступав лжесвідком він на суді. Вогнем налилася кров, і він презирливо відвернувся.
— За мною, хлопці! — лиш гукнув.
Ватага помчала. Павлина розгублено стояла посеред двору. До неї переможно підійшов гусарин, простягаючи руку. Неохоче взяла її. Вершники хутко віддалялися. Збитою копитами колією стелилася побратимська пісня:
Лихо мені із сватанням,
Лихо мене било,
А мені ся з того лиха
Кучері повили.
Повилися кучерики,
Як на бараночку,
А ще мені вередливий
Дають доганочку.
Вередливки доганочку —
Дівчата догану,
Аби сім літ не женився —
Не брав незугарну!
Гіркою усмішкою сприймав Юрій побратимську пісню. А у дворі пригощав усіх прибулих, наказавши трембітарям грати. Заголосили трембіти, розносячи ридання просторами.
А на ранок Юрій збирався в дорогу, ладнаючи ліру. Захоплювало бажання стати народним лірником. Адже слово в єднанні з гармонією звуків має велику силу. Пішов у мандри, залишивши на господарстві Юзька.
Дивний той мандрівний лірник. Зупиниться десь на безлюдді під явором, поведе розмову з навколишнім світом, а думкою сягає не тільки просторів Буковини, а й лине до дніпрових берегів, зустрічається там з Шевченковими покритками, гнівними месниками, слухає їхні скарги і відгукується на них піснею.
Часом зупинявся у людних місцях, прибивався на ярмарки або храмові свята. Грав і співав не тільки давно чувані, а й зовсім ще нікому не відомі пісні. Обступали люди мандрівного лірника, який, на диво, не брав пожертв.
Приносив свої думи в нужденні, драницями вкриті хати по підгір'ях і долинах.
Думи мої, діти мої,
Що з вами учиню?
Посів вас барвінками
По всій Україні
І буду вас виростати,
Слізьми ізрошати...
Навіщав, яких знав, учасників італійського незабутнього походу. Коли заставав кого живим, сердечно обіймав, а мертвим на могилі пісню дарував. Так потрапив і в Заставню, побував на могилі вірного побратима, колись співучого Михайла Дучака. Вклонився його барвінком порослій домовині. Великого вірша присвятив, згадавши горьоване разом жовнірське життя.
Земле моя, нене моя,
Голубко моя,
Пахучими васильками
Майованая;
Кривавими річеньками
Мальованая,
Дрібненькими слізоньками
Поливаная!
Ти вірного товариша
Узяла єси, —
Від вірного товариша
Поклін понеси...
Це ж йому колись повідав про сестриць, не таїв і свої виразки юначого серця, про перший квіт любові признавався. Пригадалися тепер —
І ті літа молодії,
Маковії квіти,
І ті сестри щебетливі —
Невиннії діти.
І ти, моя зоре,
Чорнявая Цоре,
Що-сь зоряла надо мною,
Як ранішна зоря...
Братаючись з вітром, що огортав груди пахощами полонин, мандрував далі. Коли зустрічав по шляху циганський табір, то зупинявся, прислухався, наче хотів почути знайому пісню або відшукати когось. Залишався і часом і на ночівлю в циганському таборі, наче сподівався тут колишню пісню почути, спогадами повернути давні чари...
Прибував до рідної оселі обвітрений з виду, гострий думкою і вразливий.