Пісню снує Черемош - Пільгук Іван

Всі з'являлися сюди в добротних костюмах. Один Юрій відрізнявся своїм убранням. Та ще й топірець завжди тримав при собі.

Тут велися жваві розмови, виникали суперечки. Коли йшлося про ширення народної мови в літературі, подавав свій схвальний голос і Юрій. Адже він давно засуджував консерваторів, які намагалися писати незрозумілим для народу "язичієм". Але не міг погодитись з прихильниками церковних молебств.

— Я гадаю, — говорив Юрій, — що народну справу належить захищати не молитвою, а барткою! Присутні замовкли. Далі хтось обізвався:

— Буває, що молитва до згоди кличе. А де згода в сімействі, там люди щасливі...

— Ні, не буде там щастя, де нема просвітку та волі для людини. — Юрій звівся і окинув поглядом присутніх.

— Для цього не треба вживати бартку.

— А як пан гадає, чи можна добути голими руками правду? Може, заходимося, шановні редактори, викреслювати Шевченкові слова про те, що треба "громадою обух сталить та добре вигострить сокиру"?

Така рішучість переполошила лібералів. Боялися вони, щоб хто не підслухав крамольну розмову. Почали розходитись. Самотньо, з тяжкими роздумами Юрій повагом проступав на Цитадельну, затискаючи топірець у руці. А його співбесідники пішли назустріч церковному дзвону.

* * *

Виникала думка залишити Львів, тікати кудись. Але куди? Повернутися на Буковину? Там не дадуть життя жандарми. Податися на Чорногору? Але не час тепер по нетрах та печерах блукати, бо опришківство перевелось, а стежки, якими ходили прихильники Лук'яна Кобилиці, хащами позаростали.

Звернувся за порадою до Терлецького у Відень. То ж молода щира душа; нещодавно Остап повернувся з Лондона, де побував у Енгельса, зустрівся там з Марксом і розмовляв з ними. Невідомо, про що домовлялися. Але, мабуть, недаремно відбулась така зустріч.

Терлецький швидко відгукнувся листом. Читав його і перечитував Юрій, аж чоло брижилося. "Моя єдина рада і, загалом сказавши, єдина можлива рада отака: лишіться у Львові. Ви нікому не сидите на плечах. Вам дають гроші, а Ви їм даєте роботу. А Ваша робота варта того... Кого-м ся питав у Львові про Вас, кожен хвалив, бо як і не хвалити. Ви робите як день, так ніч... Вам нігде ліпше не буде. Вас кождий чесний чоловік любить і поважає. Вас кождий громадський чоловік добрим словом згадує..."

Продовжував неухильно виконувати працю по службі, хоч думками зривався в мандри. Часом з лірою в руці виходив на шлях аж за місто. Грав на лірі, зупинялися біля нього подорожні, розпитував їх — чи не з Буковини вони?

Та ось завітав до нього давній друг Ернст Найбавер. Відбулася тепла зустріч. Юрій запросив гостя до себе на Цитадельну. В розмовах минали дні.

Волосся на голові Ернста посивіло, а в очах не згасли вогні поетичного запалу. Згадали колишній чернівецький літературний гурток.

— Когось нема, а інші десь далеко, як мовив один поет, — Ернст багатозначно поглянув на друга.

— Розкажи про всіх, кого знаєш. Що чути?

— Нікого з колишніх друзів не залишилось у Чернівцях. Я теж переводжусь на роботу в гімназію до Радівців.

— Все минає і не вертається...

— Так. Не повернулась і Емілія до Чернівців. Колись була прикрасою нашого товариства.

— Що знаєш про неї?

— Я листувався, коли вона по одруженні виїхала в Молдову. Багато танцювала, мала успіхи в артистичному колі.

— Хай буде щасливою, — тоскно мовив Юрій.

— Щастя умовне і нетривале в нашому житті. Щастя Емілії було скороминуче.

— А що?

— Дивно померла. Від перевтоми на танцях. Трагічно це, хоч і романтично.

— Чимдалі я переконуюсь, що в романтичному криється щось трагічне, непередбачене.

Звістка вразила Юрія. Це спостеріг Найбавер і перевів розмову на інше.

— Різною буває романтика. От я з інтересом прочитав надруковану в "Правді" твою драму "Довбуш". Не заперечую, що ти запозичив дещо від Шекспірового "Отелло". Але багато в ній занадто романтизованих ситуацій. Потрапляє Довбуш у сіті трьох коханок: княгині гуцульської, підступної чарівниці Дзвінки та юної Цори, дочки циганського чарівника. Чи не занадто це?

— Може, і занадто. Там є доля моїх власних уболівань. Тепер я доопрацьовую трагедію. Хочу почути твою пораду.

— Раджу читати Шіллера. Його драма "Розбійники" багато чому навчає. Романтичний пафос, бунтарський протест — це ті риси, що надають його драмам гострого звучання. Тема твоєї драми зріднена з подібними сюжетами. Але треба вчитися у великого драматурга надати відповідної єдності форми і змісту...

— Так, треба вчитися, — задумливо мовив Юрій. — Багато я позачинав. От і "Керманич" мій... Відчуваю невправність. Може, самому стати керманичем на дарабі, щоб збагнути всю суворість життя плотарів?..

Розмова затяглась допізна. Умовились наступного дня піти на чергову виставу в театр "Руської бесіди".

Виставлялась "Наталка-Полтавка" Котляревського. Найбавер з Юрієм зайняли зручні місця в залі театру.

Підіймається завіса. Виходить у ролі Наталки артистка Бачинська. Їй аплодують — це ж знаменитість у Львові. Але швидко Юрій нахмурив брови, виявляючи незадоволення. Не міг пізнати у цьому виконанні справжню Наталку.

Акторка була уквітчана широкими шовковими биндами, не в запаску або плахту зодягнута, а в купецьку до колін димчасту спідничку, підшиту багатьма прозорими мережками, груди прикриті розмальованим фартушком, на ногах панчішки та модні черевички на високих закаблуках, а на голові розвихрена куделя волосся. Акторка так напахана парфумами, що й у залі чути було їх.

Юрій терпляче дивився. Та ще більше нахмурився, коли почув співи акторки, яка переінакшувала слова, щось додавала з міщанських романсів.

А ось з'являється на кін виборний Макогоненко. Виходить він згодом до глядачів навприсядки, показуючи на тя-жинових штанях чорну велику латку. Більшість аплодували, побачивши таку прояву.

Затиснувши уста, Юрій слухав гру. Ось Макогоненко розмовляє з Петром, запитує про театр, додаючи від себе: "Чи може, воно таке руде, як моя голова, або таке, як мій ніс?" При цьому висовував наперед носа, наліпленого великою бараболею.

Спалахнула кров у Юрія. Він звівся.

— Ганьба! Ганьба! — голосно промовив і вийшов з театру. За ним попростував і Найбавер. Довго не міг заспокоїтися Юрій.

— Оце я для такого театру маю готувати п'єси, — збуджено говорив. — Чув, що на Україні насправді мистецьки грає актор Кропивницький. Піду до директора, проситиму закликати того актора, щоб показав невігласам свою гру…

Перебування Найбавера у Львові було святом для Юрія. Але швидко довелося розпрощатися. Гість поспішав на свою нову посаду в Радівці.

* * *

Часом перемагав сумні настрої грою на лірі. Але самотня гра лише роз'ятрювала душевні рани. Святковими були години зустрічей земляків з Буковини. Тоді обов'язково брався за ліру. Пішов поговір, що з'явився народний гуцульський лірник.

Дав згоду Юрій і на запрошення виступити з лірою в концерті, який було влаштовано в Народному домі. Але панство, що зійшлося на концерт, не захоплювалося співаком, який під монотонний бренькіт струн дужим голосом з погуками виконував пісні, наче подавав клич з полонини.

Не приніс задоволення концерт і виконавцю пісень. Лише відчув тут він приниженість і образу своєї гідності. Більше на концертах не наважувався виступати. Але не кидав гри на лірі. Міг десь серед простих людей проспівати улюблену пісню або щось з власних віршів. А коли приходили послухати лірника якісь крамарі та панки, то він своїми "Окрушками" поціляв у них:

Чому тоті наші пани —

Сам себе питаю —

Хто зна куди гримають ся

Та людей шукають:

То в Парижу, то в Лондоні,

То у святім Ромі?

Ліпше, браття, не рипать ся

Та сидіти дома,

Бо і тут їх достобіса,

Ще більше, як треба, —

І пузатих, і тузатих,

І таких, що небо

На грейцарі розпродують!..

Тоді панки розходились, а лишалися біля нього щирі прихильники.

Заповнював дозвілля такими розвагами, бо надії, з якими прибув до Львова, розвіялись за вітром, як пушинки кульбаби. Чимраз його твори знаходять опір вимуштрованих редакторів. А скільки всюди наклепів, єхидних усмішок, прихованих і відвертих намагань знеславити ім'я співця? Цілою зграєю, наче зголоднілі шакали, недоброзичливці опаскуджують хижим виттям написане кров'ю розтерзаного серця.

Поет... Що звучить у цьому імені, коли всюди зневажають його, штовхають на край безодні? Де подіти себе? Куди понести скорботу й надії? Наче вчувалися хіхікання й образливі слова за спиною на вулиці.

Невтішні думи роз'ятрювали серце. Де ж та правда, якій віддав квіт своєї молодості, снагу почувань? Минає молодість у самоті, непривітаній любові. Тінями проходять в уяві три постаті жіночі. Хотів пізнати у виразі очей кожної щирість. Приносили вони колись надії, наповнювали душу бажаннями. Три тіні, наче три струни, бринять у серці. Кожна звучить своїм голосом.

Як повінь у негоду, пливе час, гойдає хвилями журбу. А слідом берегами рідних рік, ніби покритка безталанна, в лахмітті правда бродить.

Минають роки змужніння. Часто марнував їх, натрапляючи на перешкоди. Іноді за порадою звертався до роману Гете "Страждання молодого Вертера". Зріднився з роздумами бунтівливого страдника. Чим виправдати трагічну розв'язку його страждань?

Тисячі запитань розтерзують душу. Не міг докінчити твори на історичні теми. Переробляв, доробляв і не вдовольнявся. Все написане за останній час здавалося жалюгідним.

Переглядав начерки кількох трагедій, в які вкладав багато сил і хисту. Але відчував недовершеність творів. Ще не визріла в них суперечка людини й часу, філософія заблудлої в роздвоєнні особистості. У тенетах Цих заплутались герої трагедії "Керманич", "Довбуш" та драматизованих спроб "Богдан Хмельницький", "Гонта". Не втіху, а сумніви викликають переклади трагедій Шекспіра "Гамлет" і "Макбет", над якими багато працював.

Куди піти? Де діти себе в лютому відчаї? Перестав ходити до "Просвіти", до товариства "Руська бесіда". Хіба знайдеться там хто, щоб простяг дружню руку, поділив з ним скорботу? Як ніколи відчував свою самотність, наче безпритульний заблуда.

У хвилини найтяжчих душевних мук нікого не приймав до себе. Переглядав надруковані в журналах свої повісті, пізнавав у них бездольців, шукачів щастя, з якими не раз поділяв свою скорботу. То ж змальовані ним гуцули простують, наче невільники, гнані до ясиру, або народні месники, засуджені на тортури.