Пісню снує Черемош - Пільгук Іван
Ідуть у безвість, і сліди їх вітер замітає. Несуть свої жалі, ридання. Куди несуть? Чи пізнають нащадки стежки страдників?
Благальне простягають вони руки в непривітаній пристрасті кохання. То Ілаш, Василь, Калина і Марійка наче докоряють за написання трагічної повісті "Люба-згуба". Хто винен у тій згубі почуттів? Слідом простують винуватці "Безталанного кохання". Жалями повито, кров'ю покроплено побратимство Василя та Івана в повісточці "Серце не навчити". На дні моря знаходить угамування своєї пристрасті до жовніра вродлива дівчина, що про неї розповідає повість "Таліянка". Приносить свою скорботу убогий леґінь — безталанний Марко, не знайшовши легендарного скарбу, щоб мати право одружитись з коханою Лелією. Увічнив поет цією народною легендою і власними болями повість "Лелії могила, або Довбушів скарб". Обзивається, наче вимовляє докір, жовнір Сафат Зінич, коли його заковують у кайдани: "За правду, товаришу!"
За правду, за щастя, за любов гинуть сміливі, великодушні юнаки, безталанням вінчається щире кохання вродливих дівчат. Наче вчуваються слова: "Хто знищив наше щастя?" Навіть Максим Чудатий, герой однойменного оповідання, докірливо усміхається, коли добре побив нареченого своєї дочки Малани, та й запрошує до себе: "А тепер ходів до шалашу та порадимось, як би то нам зробити весілля, але таке, аби раз чудате звалось".
Проходять плекані колись образи бездольців, залишаючи в серці біль. За ними тоскно квилить думка: "Куди простуєте? Не залишайте мене самотнього! Я ж вас породив своєю збудженою уявою, окропивши ваше безталання теплою сльозою. Стійте! Хай ще раз переживу з вами болі! Не кидайте мене самотнього!"
Неначе поринав у безодню, відчував занепад, не міг дати собі раду. В такі хвилини виникали тривожні думки, і він писав:
"Коли я вже собі заслужив або коли ще собі заслужу на те, щоб на мою пам'ятку ставили статую або малювали мене на образі, то я бажаю собі, щоби се так зробили: чи пластичне, чи на образі я маю бути не в іншій, тілько в гуцульській ноші. Статуя з каменя або з металу має складатися з ромбу або чотиригранної плити, а на ній моя стать у природній величині, покладена на правий бік, голова сперта на рамени, мов у дрімоті, у лівій руці топір. У кого серце повне любові і щира рука, того прошу о ялинці, рожі і барвінок на моїй могилі і довкола неї. Чи найдеться хто такий?.. У головах не ставте мені хреста, лише засадіть ялицю. Хрестів я мав досить у своїм життю..."
Не дописав. Почувся стук у двері. Відчинив. На порозі став повний сили юнак, в обличчі якого застигла привітна усмішка.
— Я Мелітон Бучинський. Пізнаєте шанувальника вашого таланту? Ми зустрічалися... Пригадуєте?..
Наче свіжим вітром подуло від привабливої постаті юнака. Світле волосся, причесане догори, широке чоло, невеличкі вуса, що ледве прикривали верхню губу, стрімкий, упевнений позір очей, чепурний одяг.
— Пізнаю, — неквапно промовив Федькович, зводячись із-за столу.
— Привіз привіт од такого ж шанувальника Остапа Терлецького... Того, що видав ваші твори в Коломиї. А привіт Михайла Драгоманова одержите безпосередньо. Він прибув з Відня і хоче з вами зустрітися, — оглянув кімнату, кинув здивований погляд на стіл, де лежали пожмакані аркуші паперу.
* * *
У вересневі дні 1873 року Михайло Петрович Драгоманов, повертаючись з дворічного відрядження в європейські країни, зупинився у Львові. Ім'я молодого вченого на той час було відоме серед громадських діячів. Добре обізнаний з російською, українською та європейськими літературами, він ширив прогресивні погляди про культурні взаємини народів, зокрема слов'янських. Ще до відрядження за кордон учений надрукував статті про культурне життя в західноукраїнських землях. А тепер мав ще подати до друку у журналі "Правда" велику працю "Література російська, великоруська, українська і галицька". З надрукованих творів Федьковича найбільше його увагу привернули прозові повісті.
Маючи намір установити контакти з інтелігенцією Львова, Драгоманов насамперед зацікавився Федьковичем, у творах якого знаходив самобутні естетичні погляди, талант народного співця.
Зустріч відбулася в готелі, де зупинився Драгоманов. Переступивши поріг, Федькович оглянув простору кімнату, подав свою крисаню й топірець Бучинському. Драгоманов швидко підвівся з крісла, пішов назустріч гостю з простягнутою рукою. У зарослому бородою обличчі, живому виразі очей, що світилися розумом і відвертістю, відчувалася простота, щирість та приязнь. Федькович уклінно привітався, виявляючи повагу до вченого, який побував у Берліні, Гейдельберзі, Празі, Флоренції, Цюріху, Парижі, а тепер прибув до Львова.
— Давно хочу познайомитись з вами. А твори ваші мені добре відомі, — тиснув руку Драгоманов.
— Я не радію своїми творами. То все гуцульські сльози та туга пекуча, — Федькович журливо й суворо поглядав то на Бучинського, то на Драгоманова.
— Читачі іншої думки про ваші твори, Юрію Адальбертовичу.
— Не звіть мене Адальбертовичем. Я безбатченко. Звіть просто Юрієм.
— Хай буде так, пане Юрію.
— І паном не звіть. Я мужик!
— Відчуваю душу гуцула. Прошу друзів до столу, — Драгоманов поставив на стіл різні ласощі.
Сідаючи, Юрій примружив очі, дивлячись на цукерки. Далі відкинув полу свого киптара, витяг капшук тютюну, запалив. Запитливо дивився на Михайла Петровича.
— Такий наш звичай, — мовив Юрій, пускаючи догори тютюновий дим.
— Розумію... Розумію, — обізвався Драгоманов. — Я поважаю звичаї кожного...
— Тому про вас іде добра слава, — Федькович поклав капшук поруч тарілки з солодощами.
— Слави я не заслужив, — бажаючи перейти до ділової розмови, Драгоманов розгорнув журнал "Правда". — Читали статтю про Івана Сергійовича Тургенєва? Це мій друг Іван Білик надрукував. Брат письменника Панаса Мирного.
— "Правду" я перечитую, хоч, сказати щиро, іноді від того в носі коле, — слова Юрія викликали сміх. — Краще б почитати те, що ви писали, мандруючи по Європі.
— Писав багато. В італійському часописі "Rivista Europea" надрукував статтю про українську літературу. Тепер "Правда" передруковує її. Розповів у ній про наших письменників, згадавши і новітніх — Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Закинув навіть слово про те, що наша література, разом з російськими творами Гоголя, своїми образами мужицького життя випередила сільські оповідання інших літератур, як-от Жорж Занд, Ауербах та інші.
— Спасибі. То добра думка.
— Шкодую, що, пишучи статтю, ще не мав відомостей про ваші повісті та оповідання. А нещодавно, завдяки допомозі нашого друга Мелітона Бучинського, я маю уявлення про них. Прошу вашого дозволу надрукувати їх у Росії.
— Не дозволю! Вони не варті перевидання. Хай так і заклякнуть на шпальтах журналів. Я не прозаїк... То не твори, а лихо моє.
— Твори письменника з часу їх надрукування стають надбанням народу. Найцінніше, що ви створили, це ваші повісті! "Люба-згуба" привернула увагу багатьох наддніпрянців. Які самобутні постаті проходять у творах "Сафат Зінич", "Опришок", "Серце не навчити"!.. Читаєш і пізнаєш добру душу гуцула, його радощі й трагічну долю. В ім'я братерства, єднання буковинців з галичанами та наддніпрянцями ваші повісті мають бути надруковані в Києві.
— Коли хочете щось надрукувати, то прошу повезти до Києва мою "Планиду".
— А що то за твір?
— По ньому долю людську можна пізнавати.
— Охоче ознайомлюсь і з цим твором. Прошу через пана Бучинського передати мені рукопис.
— Рукопис я передам. Але прошу і вас, професоре, завітати до мене в гості.
— Дякую... Ознайомлюсь з рукописом "Планиди" і прибуду.
Ще багато розповідав Драгоманов про свою подорож, розпитував про боротьбу, що ведеться між літераторами у Львові. З добрими враженнями повертався Юрій. Супроводжував його Бучинський.
* * *
Театр "Руської бесіди" готував до вистави Шекспірового "Гамлета" в перекладі Федьковича. Режисер та окремі артисти зажадали, щоб перекладач доопрацював текст відповідно до смаків самих виконавців ролей. Навіть ставилися вимоги послабити трагічні ситуації, поповнити твір мелодраматичними та комічними епізодами. Цим завдали турбот та неприємностей Федьковичу. Переживав він душевну драму, глибшу за саму трагедію героя.
— Бути чи не бути? — запитував сам себе, переглядаючи рукопис. Хотілося знищити його, щоб не виставляли спотвореного Шекспіра. Але над Юрієм тяжіла умова, підписана з "Руською бесідою".
Відмовитись від усіх цих підступів, порвати свою залежність від тупих ремісників, що перетворюють мистецтво на Іграшку! Тікати звідси! Тікати в гори! Може, дадуть пораду послідовники Лук'яна Кобилиці, що десь збираються там. Боляче було відчувати Юрію, що він часом втрачає рівновагу, захлескує його хвиля житейської суєти.
— Бути чи не бути? — голосно запитуючи, ходив Юрій по кімнаті. Почувши стукіт, відчинив двері.
— Бути! Обов'язково бути! — з цими словами Драгоманов увійшов у кімнату. За ним Бучинський.
— Вітаю гостей у своїй господі! Спасибі, дотримали обіцянку, — Юрій обняв Драгоманова і Бучинського, повівши до столу. — Сідайте, браття! Порозмовляємо.
— Багато треба нам поговорити, — Драгоманов сів за стіл і розгорнув принесену теку з паперами.
— Може, почую добру пораду! — Юрій розповів про історію перекладів Шекспіра, які дивні вимоги режисера та виконавців ролей.
Розповідь тяжко вразила Драгоманова.
— Доопрацьовувати Шекспіра?! — здивовано запитав. — Не беріть на себе, Юрію, те, що заплямовує нашу гідність!
— Відмовлюсь од взятих для "Руської бесіди" зобов'язань. Краще докінчуватиму свою "Планиду"! — Юрій запитливо поглянув на Драгоманова.
— Від "Планиди" треба теж відмовитись! — ще рішучіше заговорив Драгоманов. — Тільки поважаючи вас як талановитого письменника, я змушений говорити у вічі гірку правду. Не ображайтеся, Юрію. Я люблю і шаную вас. Ваше ім'я уже вписане в історію нашого культурного відродження. Не обволікайте тінями це світле ім'я, не марнуйте свій талант, не топіть його в астрологічному тумані!..
— Перепрошую... Ви прочитали "Планиду"? — збентежено запитав Юрій.
— Уважно і з болями перечитав...
— Тож маємо судити, як розуміє сам народ про долю кожної людини. Там етнографія, міфологія...
— Справжню міфологію, етнографію треба звільнити від забобонів! Не на зорях пишеться доля народу, а на терені соціального змагання, прогресу!
— Нічого не можу збагнути.
