Пісню снує Черемош - Пільгук Іван

Знайшовши жаринку, запалив люльку, а далі звернувся до Осипа.

— Добридень, юначе!

— Добридень, діду...

— З яких країв ти і чий син?

— З Гуцульщини... Син Черемошу...

— Карпати, — молдаванин показав рукою на гори, що ледь вимальовувались у синій далечині. — Знаємо. Чули про Довбуша. Кажуть, бував він і на нашій Молдові, — Старий сів на камені. — І нас, гайдуків, водив молдавський ватажок, славний Бужор, у Карпати, — заспівав старий пісню про народного героя... — А потім ще докинув: — Щасти тобі, сину. Будь здоровий!

— Спасибі. Хай і вам щастить!..

Чунтуляк ще до від'їзду на роботу доручив Осипу вкладати речі, почистити чоботи, полагодити костюм. Крім приладів, брав ще в дорогу всякі дрібнички, наче для розваги, а з ними й фото. Серед них дюжину фотографій самого господаря Молдови.

— То все треба. Все знадобиться, — метушився землемір, розгублено поглядаючи у вікно, наче когось чекав.

Час минав, ніхто не приходив. Лише фурман нагадував, що пора вже вирушати.

У дорозі Чунтуляк розповів, що чекав на панночку, яка мала бути його нареченою. Шкодував, що не попрощався з нею. Осипа здивувала поведінка землеміра, який кілька разів починав розповідь про наречену, але не завжди називав її тим самим іменем.

* * *

Почалось трудове життя серед молдавських степів, садів та виноградників. Доводилося переїздити від одного села до іншого. Кожного разу перед зором юнака відкривалися нові краєвиди, зустрічалися цікаві люди. Він не зважав на втому, бо захоплювався самим процесом праці: волочив прилади, креслив на папері плани угідь.

Нудно було лише, коли Чунтуляк починав гостювати у землевласників, маєтності яких виміряв. Тоді Осип змушений був виконувати роль слуги — стояти коло дверей, подавати Чунтуляку плащ, модний капелюх і навіть білі рукавички. Дратувала юнака така поведінка землеміра, який за столом у багатіїв розповідав усілякі небилиці, обов'язково вигадував про свою багату наречену. А зрештою витягав фото молдавського господаря, говорив, що одержав з його рук. На знак поваги до землевласника Чунтуляк дарував йому знаменне фото, набиваючи собі ціну.

Хотілося Осипу обізватись і спростувати дещо в поведінці землеміра. Але він твердо вирішив до слушного часу терпіти й мовчати.

Минав у праці час. Зростав у турботах юнак і мужнів, знаходив друзів серед молдаван, слухав їхні скарги на утиски від землевласників. Недобре говорили вони і про землеміра, який нібито прислужує багатіям і вимірює землі не по праву. Все це вражало й насторожувало Осипа.

Після багатьох мандрувань землеміри зупинились у місті Нямц (Петра-Нямц), що причаїлось у затишному підніжжі Карпат на березі Бистриці, яка своїм плином нагадувала рідний Черемош. Доводилось терпіти незручності тимчасового оселення, виконувати багато доручень щодо креслення численних планів угідь, виноградників та лісів. Зате сторицею одержував Осип винагороду, мандруючи берегами Бистриці.

Ще не зовсім уляглися після революції селянські заколоти. Іноді гурмою приходили молдавани до землемірів, вимагали, щоб накреслені плани були позначені не боярською печаткою та підписами власників, а іменами уповноважених від громади.

— Ліси й пасовиська наші!

— Зажерли бояри наші предковічні землі!

— Коли б з'явився наш ватажок Бужор, то дав би раду!

— Власними руками понасаджували ми виноградники!

— Вимірюйте землю на кожен двір хлібороба. То наша кров, наші мозолі на руках, горби на спинах.

— А пасовиська міряйте на нашу, а не панську худобу! Чунтуляк пояснював, що вимірювання земель відбувається за урядовими патентами.

— На те є конституція, — говорив він.

— Конституція панська, а земля наша!

— Обдурюють нас пани!

— Гетьте з нашої землі!

— Гайдуки дадуть раду!

Іноді селяни не давали завершити роботу. В бунтарській непокорі Осип бачив народне пробудження, прагнення відібрати загарбані поміщиками землі. Навчився розуміти й мову молдаван...

Знаходив час Осип вивчати пам'ятки з історії Молдови. Його зацікавила стародавня фортеця та монастир на околиці міста Нямц, повиті легендами про ратні подвиги Стефана Великого. Наче тінь полководця бродить по горі Петричисі. А внизу виграє Бистриця, ніби розповідає незабутні билиці. Від монастиря в'ється доріжка, якою ходять прочани вклонитися гробниці прославленого господаря першої половини XV століття Олександра Доброго. Відтоді багато історичних подій заховав у собі бистрицький монастир. У його стінах збирав полки Стефан Великий, щоб відбити турецьку навалу, сюди сходилися патріоти з усього краю, щоб захистити його від угрів та інших пожадливих на багатства Молдови завойовників.

Аптека при монастирі обслуговувала багато навколишніх сіл. Тут у святкові дні юрмилися люди, зверталися за порадами до освіченого німця-аптекаря Бредемайєра. Для Осипа він став у пригоді тим, що міг дістати будь-які книги німецьких класиків. А коли оселився в аптекаря його родич Рудольф Роткель, то Осип знайшов і з ним спільну мову, бо це була освічена людина, родом з Берліна. Роткель, закінчивши гімназію в Кведлінбурзі та академію мистецтв у Берліні й Дюссельдорфі, багато мандрував по Галичині, Буковині та прибув до Молдови малювати краєвиди. Спочатку жив у Романі, а далі переселився в Нямц до свого родича — аптекаря Бредемайєра. В красотах Молдови Роткель черпав натхнення для живопису та поезії. В особі юнака-гуцула художник знайшов щирого прихильника, співбесідника й товариша в мандрівках. У святкові дні, коли Осип звільнявся від роботи в Чунтуляка, приятелі разом коротали час, читали твори Гете, зокрема "Страждання молодого Вертера". Осипу западали в душу сміливі бентежні судження героя. Повторював прочитане, наче хотів тими словами вимовити й власні настрої: "Оссіан витіснив з мого серця Гомера. Чудовий, величний світ північного барда!... Минуле живе в душі героя: при повному сіянні місяця, при радісних покликах перемоги, несуться до рідних берегів увінчані кораблі батьків... Спогад миттєвий! І знову глибока скорбота на чолі його, останнього з славетного сонму героїв старовини..."

Безсмертний той народ, в душі якого віками звучать відголоси пісень Гомера і Оссіана! Під такими враженнями приятелі простували аж до монастиря, де слухали прочан. Відшукали народного співця — нащадка оспіваного Оссіаном барда. Кожен народ має своїх бардів, у співах яких заховані перекази й легенди, що їм не завжди знаходилось місце в писаних історіях. У живому слові зберігаються і ширяться вони невгасимою красою епічної величі та мудрої простоти.

Ось він — нащадок славетних...

* * *

Леутар 39 налагоджував струни з такою неквапною урочистістю, ніби мав виконувати казання древніх бардів. Та й камінь, на якому сів співець, мабуть, правив за крісло не одному його попереднику, бо, наче зумисно висічений, увігнувся в твердий, топтаний ногами та кінськими копитами грунт.

39 Мандрівний музикант.

Навколо збиралися слухачі. Роткель, розгорнувши теку, примостився осторонь так, щоб мати змогу малювати ескіз. Біля нього сів Осип, насторожився.

— Фрунзе верде 40, — розпочав дойну лірник. Люди принишкли. Лише доносилося від монастиря монотонне гудіння дзвонів та внизу шелестіла Бистриця. Але, здавалося, і вона замовкала, коли співак підносив голос і окидав владно своїм старечим поглядом околиці.

40 Лист зелений. — Цими словами часто починається лірницький спів.

У переказах лірника Осип пізнавав національний характер молдаванина, сповнений невичерпного життєлюбства, оптимізму. Поставали дивні народною красою чари Молдови. Умів оповідач переключитися з героїчного на гумористичний лад. Тоді розпливалися усмішкою зморшки на його обличчі, наче зустрічався з героями гуморесок Тиндале й Пекале. З'являються вони всюди несподівано, змагаються між собою дотепами, перемагають сміхом гордовитого бояра, попа, властолюбця.

— А чи багато в тебе овець? — запитує Тиндале.

— Білих жодної нема, а чорних трохи менше, — відповідає Пекале.

Зводячись зі свого сидіння, лірник жартома говорить про свій намір піти пошукати цих дотепних друзів, щоб з ними поділити пригоди.

Тим часом Роткель закінчив малювати портрет лірника й запросив Осипа до себе в кімнату. Спільна прогулянка, слухання лірника пов'язали їх дружбою, хоч художник був старший на п'ятнадцять років від гуцульського заблуди.

— Мистецтво й поезія зрівнюють людей, — добродушно сміявся Роткель і на знак дружби подарував Осипу історію німецької літератури Вільмара.

* * *

Та не тільки поезія народного життя полонила уяву вразливого до краси юнака. Вражало й буденне, помічав допитливий хлопець великі контрасти в житті молдаван. Землемірська праця приносила багато несподіванок. Пізнавав зблизька трудівника землі з його турботами й бідуваннями. У сумних піснях бриніли скарги на лиху долю, а легенди повивались жалями сільської бідноти.

Бачив перед собою Молдову, поділену на непримиренні табори. В одному поміщики, що пишаються своїми багатствами та шликами 41, поруч — купці, чиновники. А в другому таборі — біднота, заробітчани, малоземельні селяни. Прислухався до голосу скривджених, знедолених, поруганих, наче чув рідний голос братів своїх — гуцулів. Здавалося, що й Бистриця молдавська грає пісню, перегукуючись з гомоном черемоської хвилі. Часто поставали питання: кому приносить користь його праця? Якому табору мають служити землеміри? Не мав з ким поділити ці думки. Далекий був до них землемір Чунтуляк, якого найбільше приваблювали добрі обіди, угорське вино та масні теревені за панським столом.

41 Висока шапка.

Від Бистриці до Сучави сходив Федькович сільські дороги, виконуючи землемірні роботи разом з Чунтуляком на замовлення поміщиків-бояр. Іноді селяни підозріло й навіть вороже зустрічали землемірів. Прислужництво Чунтуляка чимраз бентежило і гнівало Осипа. Креслячи плани, він пізнавав його нечесні витівки. Землемір помічав невдоволення помічника. Це дратувало користолюбця. Дедалі нестерпнішим ставало його поводження з Осипом.

— Дуже ти ще молодий, щоб вчити мене, — зауважував Чунтуляк.

— Я лише застерігаю, щоб гнів молдаван не вилився на нашій спині.

— Дуже ти розумний, хоч і штани в тебе куці.

— Я хочу чесно заробляти кусень хліба, без боярських хаптурів, — відрубав Осип і замовк, похиливши голову.

— Доведеться сповістити батька.