Пісню снує Черемош - Пільгук Іван
Тому й село назвали Усть-Путилів. Недалеко за ним знову кам'яні брили по річищі.
— Прислухайся! Здається, що в тому камені щось тоскно грає, наче зітха.
— Справді?! — насторожився Осип.
— А відаєш, чому названо камінь Бісків?
— Або я знаю...
— То слухай, абись відав...
Юзько умів з таємничим видом розповідати різні пригоди, небилиці. Часом додавав щось своє. Коли говорив, то так переконливо, що й сам проймався вірою, ніби в кожному слові звучить достеменна правда, а не вигадка. Та й слухача міг запевнити в цьому...
— То було, коли Довбуш переміг злого Арідника й кинув його у хвилі Черемошу. А недобитий виплив і оселився в тому камені. Ночами він перекидається в чорного скрипаля. Забереться на камінь і грає-грає, аж доки вранішня зоря сходить. А далі ховається знову десь у камені, сидить та струни свої ладнає. Ото вони й бриньчать тихо-сумно.
Осип прислухався, і здавалося, ніби справді тужні звуки линуть від каменя...
Берегами Путилівки зав'юнилась доріжка до рідного села. Ось і знайома хата внизу. А навколо схили гір, повиті задумливими смереками. Обійстя обнесено воринням, і поза ним стелиться зажурена в самотині левада.
* * *
Переступивши поріг, зупинився, несподівано вражений. На лаві біля вікна в білому вбранні лежала Марійка. Повела сумними очима, але нічого не промовила. Привітавшись, Осип ступив кілька кроків, подав хустину. Взяла блідою рукою, пригорнула до грудей, ледве ворохнула посинілі уста.
— То ангелів бачить Марійка, — пошепки сказала мати.
Поглянув на свічку, поставлену коло неї. Хотів упасти на коліна й заридати. Але стримався, бо, за гуцульськими звичаями, не вільно плакати, коли людина помирає. Адже від того душа її буде мучитись.
За кілька хвилин мати погасила свічку. То вже згасла страдниця.
У дорожньому вбранні як був так і залишився Осип. В карбоване смутком серце влився ще один струмочок гіркої печалі. Мовчав, а душа голосила, побивалася. Промайнули згадки про сестрині співаночки, казки, тихі розмови. А тепер...
У хату зайшов збентежений Іван, привітався з братом.
— Привів уже трьох трембітарів, — повідав матері.
— Хай трембітають.
За хвилину сумно затужили під хатою трембіти, сповіщаючи про тяжке лихо в родині Федьковичів-Гординських. Линули терпкі звуки долиною Путилівки, залягали на далеких схилах околишніх гір. На той клич виходили з своїх осель старі й молоді гуцули, простували на похорон, несучи з собою воскові свічки.
Анна з Павлинкою закінчували споряджати померлу. У головах її поставили горнятко з водою та свічку. Прибулі подружниці сплели вінок з барвінку, поклали на голову Марійці, а поруч "деревце" — вершок смеречки з трьома пругами кольорове оздоблених віточок.
На знак того, що в хаті померла, знадвору біля вікна повісили білу намітку. А серед двору Осип з Юзьком розпалювали за звичаєм велику ватру.
— Хай освітлює шлях нашій Марійці, — тоскно зауважила Анна.
Кожен прибулий на похорон, запаливши біля ватри свічку, несе її до хати, тулить біля померлої, дехто кладе гріш їй на груди; потім звертається до присутніх, кланяючись:
— Добридень!
Стоячи біля нарядженої Марійки, гірко голосить мати:
— Донечко моя, з ким я буду вікувати, з ким се буду слугувати? Вже ти мені не меш робити, не меш кутати; я тобі на віно не давала, я тобі весілля не справляла; ти у мене дорога була, ти у мене вірна була; ти зі мною се обходила! Донечко моя дорога, чо' ти мене облишила? Я тебе не сварила, я тебе не била, чим тебе так прогнівила, що ти мене лишаєш! Донечко моя! Марійко моя! Де тебе переслідити, чи в садочку на листочку, чи в травиці на росиці, чи у верхах на камені, чи у хаті, на задвір'ї?
Жалем проймали Осипові груди материні слова. А тим часом прибули піп і дяк, кадили навколо ладаном...
Продовжувала голосити мати, коли виносили померлу. За нею йшли простоволосі, з розвихреними чубами чоловіки, бо не годиться від початку аж до кінця похорону щось на голову натягати. То хай жінки пишаються своїми хустками. В дорожньому вбранні пішов поруч матері Осип…
Поховали Марійку поруч могилок її братиків та сестриць.
Ятрилася душа Осипа, коли дивився на матір, що ставила запалені свічечки не тільки на свіжій могилі, а й на інших. Сім гробиків поруч. Тут спочивають сестри та брати Осипа. Уклякла Анна й біля дев'ятої могили, квітчаної калиною й барвінком. Там ще молодою поховала свого першого мужа. Щось шептали уста її. Слів не розумів Осип, але збагнув невиплакану до дна материну гіркоту.
* * *
Та не тільки сімейна трагедія лягла тінями в оселі Федьковичів. Не минули її й події пам'ятного 1848 року. Селянськими заворушеннями була охоплена вся Буковина.
З появою в селах Лук'яна Кобилиці ширилися революційні настрої, підносилася нова хвиля виступів проти поміщиків. Принишкли цісарські посіпаки, поховалися мандатори й комісари.
Гуцули зустрічали всюди Кобилицю з великою повагою. Тепер відростив собі довгу бороду, а на виду став ще мужнішим і гнівнішим. На нього покладалися, як на ватажка, котрий зазнав і ув'язнення, й фізичного покарання. Його ім'я вимовлялося з повагою й гордістю. Од Вижницької округи обрали народного оборонця депутатом австрійського рейхстагу, що його скликано було 26 червня. Туди відбув Кобилиця.
У той час, як селяни покладали великі надії на свого депутата, консервативна німецько-румунська газета "Вucovina" ширила наклепи на нього та інших депутатів, намагаючись довести, що не можна "таку ватагу вважати представниками цілої австрійської провінції".
Спільники Кобилиці, що залишалися в селах, сповіщали свого депутата про події. Не відмовлялися Іван Дашкевич з Осипом писати супліки на ім'я депутата, коли приходили прохачі до хати Федьковичів. Та й Анна чуло ставилась до селянських бідкувань і не заперечувала синам чинити добре діло.
Так минало літо, а осінь принесла нерадісні вісті. Почали бешкетувати по селах військові загони, приборкуючи селянські заворушення. У січні 1849 року оголошено стан облоги по всій Буковині. Почала брати гору реакція. Кобилиця зник, аби не потрапити до рук екзекуторів. Не залишилась поза їхньою увагою й хата Федьковичів.
Засмутився Іван Дашкевич, подовгу десь никав. Може, шукав зв'язків з Кобилицею? Іноді таємниче розповідав Осипу про все, що чув од своїх спільників. Повідав брат і про свої наміри. А наміри ті були вагомі. Говорив, що його чекає десь кохана панянка. Не знав, куди податися — чи до коханої родом із Серета, чи до Кобилиці в гори.
Осип наслухався братових оповідань про мандрівні пригоди, події, які відбувалися по інших містах. Знав Іван із розмов Кобилиці про великі заворушення в Угорщині. Навіть дав Осипові познайомитись з примірником газети "Зоря галицька", що з початком революційних подій виходила рідною мовою у Львові. Довідався з цієї газети про створення Головної Ради Руської. Читав надруковану "Відозву до руського народу". Дивно звучала ця відозва:
"Браття!
Відомо вам, що найясніший цісар австрійський і король наш подали ласкаво всім народам своїм і нам, русинам землі Галицької, патентом з дня 25 березня 1848 конституцію, то значить: такую фундаментальную установу, котра цілому народові нашому через виборних і завіреньє маючих мужів уділ в праводавстві своїм дозволяє, і тим способом свободу і добрий бит нам забезпечає..."
Важко було Осипу розібратися у всьому тому, що писалося у відозві Головної Ради Руської.
— А чи Кобилиця приєднався до тої ради? — запитував Осип.
— Кобилиця не приєднався. Він прагне іншої конституції, насправді народної, а не цісарської подачки.
— То-то ж... Яка ж то конституція, видана цісарем, коли він сам не знаходить собі ради без Меттерніха?...
Як міг, так пояснював Іван. Але й сам він нетерпеливився. Кому вірити? Де правди шукати? Не знайдеш її, сидячи біля припічка в рідній хаті.
— Мабуть, помандрую до Молдови. Кажуть, там і працю легше добути, — дійшов висновку.
При згадці про Молдову Осип живо уявив собі той шлях, що слався на південь від Чернівців. Пригадав, як вирушав ним циганський табір. Наче почувся дивний спів химерної співачки.
— Може, й мене, Іване, візьмеш? — запитав брата.
— Ні. Ти лишайся біля матері. А мені вже не сидиться тут…
Незабаром Іван здійснив свої наміри. Осип випровадив брата в далеку дорогу, а сам залишився допомагати матері. Та з кожним днем тривожні думи не давали спокою. Де себе діти? Де знайти пристановище в житті?..
Минала осінь, минала й зима. Надходили тривожні вісті про те, що російський цар посилає війська, аби придушити неспокійних угрів. Та й у Відні знову беруть верх цісарські посіпаки...
Всюди наплодилося їх, як чортів у болоті. Не минула їхньої уваги й хата Федьковичів. Якось прибув і сюди чиновник служби державного порядку в супроводі жандарма. Схвильована мати застигла, стоячи біля печі. Осип спостерігав, як чиновник швидким позіром оглянув кімнату, звернув увагу на книги, що лежали на столі, зокрема на розгорнутого Гейне.
В постаті, виразі обличчя чиновника можна було вгадати, що ця людина складається з елементів: їсти, спати, писати протоколи, стежити за проявами державної крамоли. Такою уявлялася Осипу австрійська державна Феміда, п'ятою якої затиснуто волю народів, підвладних імперії Габсбургів.
Чиновник розпитував про Івана — куди він подався, що розповідав про Лук'яна Кобилицю, коли має повернутися?
Мати нічого не знала. Не залишив охоронець державної непохитності поза увагою й Осипа.
— Хоч п'ятнадцятирічний вік не дає права на застосування заходів безпеки, однак, замість брата, доведеться Осипу Гординському-Федьковичу з'явитися в жандармське управління, — на останньому слові чиновник єхидно, зловтішне посміхнувся. — У таких юнаків, що зачитуються віршами Гейне, теж зароджуються недобрі думки. Провітрювати їх необхідно.
Зухвальство чиновника викликало обурення Осипа. Кров йому вдарила в лице. Мати дивилася на сина, не могла збагнути, що сталося.
Коли непрохані відвідувачі пішли, Осип рвучким рухом руки причинив двері, звертаючись до матері:
— Неню! Нумо замітати хату, аби слід не смердів по тих свинях!
Мати вперше бачила сина таким. Відчула в ньому дозріваючу силу. Та не здогадувалась, що за тією силою криються болі для неї...
* * *
Не стримати хвилю Черемошу, коли він зануртує, скидаючи з себе зимову одіж.
