Пісню снує Черемош - Пільгук Іван

Пташка скочила на камінь, вертнула хвостиком, цвірінькнула. Здавалося, промовляла:

— Тутечки, тутечки... Шукайте, шукайте! А віддаля ще й струмочок додавав:

— Цю-ру-ру, цю-ру-ру... Щось розкажу... Покажу... Цю-ру-ру…

Зникла втома. Хлопці захопилися пошуками. Раптово наче велетенським кресалом хтось викресав велику іскру, що освітила ліс, а слідом загуркотіло небо. Захиталися дерева, застогнали, важко розносячи зойки, зітхання. Полив дощ. Хлопці причаїлися в печері, принишкли, тулячись один до одного. Стало темно, як серед ночі. Щось десь завило, заричало, застогнало.

— Тримайся за мене, — шепотів Юзько.

— Я си не бою, — відповідав Осипко. — Коби знайти ту зачаровану бартку...

До самого вечора хлюскотів дощ. Нарешті вітер розігнав хмари. З голубим відсвітом, здавалося, оживало населення лісової ночі. Недалеко від печери крикнула сполохано сова, вдарила крильми, сколихнувши тишу. Щось ніби ходить хащами, переступаючи повалене гілля, спотикається об каміння, боляче стогне. Раптом щось велике кудлате посунуло до печери, тягнучи за собою здоровенну гілляку смереки. Хлопці причаїлись. Юзько взявся за кріс, Осипко — за бартку. Чулося биття стривожених сердець. Тим часом волохатий гість підняв смеречину й кинув до печери, загородивши вихід. Пролунав постріл із кріса. Темна статура захиталась, відступила, шкутильгаючи. Ведмеже ревіння сколихнуло темінь ночі.

— Вуйко, — прошепотів Юзько. — Аби не повернув знову.

— Будемо пильнувати...

Хвилини проходили в напруженому чеканні. Вуйко не повернувся. Чувся лише його стогін біля потоку та хлюскіт води.

— Промиває поранену лапу. Коли повернеться, то буде лютувати.

— А мо', вистачить з нього одного подарунка? — Коли не вистачить, додамо ще, — мужність Юзька брала верх над переляком.

Заховався місяць. Демони темряви колихали ніч на своїх чорних крилах, аж доки золотоволоса зірниця не провістила народження ранку. Застукотів невтомний дроворуб — дятел, задудукав чубатоперий одуд, наче примовляв: "Хто тут? Хто тут?"

Вибравшись з печери, хлопці оглянули околицю. Сліди, ведмежої крові вели до потоку. Очевидно, доброго гостинця одержав вуйко і не наважився повертатись. Тепер думки шукачів звільнилися від зачарованої Довбушевої бартки. Ліпше знайти б маржину та й поспішати до стоїща. Десь там уболіває ватаг за хлопцями. Треба не баритись. Але яким шляхом? Надибали на стежку, пішли. Та швидко загубилась вона в густій парості. То низько по землі стелився колючий жерей 28. Наче хижий дракон, він розстелив по землі густі звоїща, які рвали волочки, одежу, повивали ноги, не пускаючи вперед. Юзько знав, що то небезпечна рослина — вона засмоктує в свої обійми, коли щось живе потрапить у хащі. Головне — триматися на ногах, не впасти. Бо тоді низькорослий хижак, торжествуючи свою перемогу, тісно пообмотує колючими галузками шию, голову. Не раз і маржина гинула в його обіймах.

28 Хвойний колючий чагарник.

Хлопці пустили в хід свої гострі бартки, прокладаючи шлях. Аж ось зупинилися... Спереду заворушився величезний кущ. Наче якийсь привид постав перед очима. Розгледіли роги, вистромлені крізь зелене плетиво. Почулося:

— М-му-у... М-му-у!

— То це ж наша маржинка! — вигукнули разом. Кинулись рятувати обвиту жереєм корову, пустивши в хід бартки. Наче відбувалась справжня січа на полі бою. Звільнили ноги маржини з обіймів хижої рослини. Маржина благальними очима дивилась на рятівників. Віддаля почули людські голоси.

— То вийшли з ватаги шукати нас, — мовив, прислухаючись, Юзько і вистрелив.

Мабуть, почули цей постріл, бо ще настирливіше загукали. Хлопці погнали заблудлу.

Незабаром показалась постать ватага і кількох пастухів.

— Довго ся барили, хлопці, — з докором і радістю обізвався ватаг. — Та дякувати, що відшукали маржину...

З гідністю переможців поверталися до стоїща. Багатобарвною усмішкою зустрічала їх райдуга, пригортаючись до грудей Чорногори. Здавалося Осипку, що й ягнятка привітно замекали. Взяв на руки кучерявого білявчика, з яким бавився іноді, пішов до ватри, де пастухи чекали на сніданок юних завзятців.

Вперше зазнав Осипко до себе пошану. Приємно чути, що ватаг назвав його не Осипком, а Осипом і запросив сідати поруч себе під час сніданку.

Увечері біля ватри хлопці розповідали про свої пригоди. А Осип ще додавав до них дещо запозичене з Марійчиних казок. Послухавши про намір знайти печеру Довбуша і його диво-бартку, ватаг похитав головою.

— Ще не вродився той сміливець, щоб відшукати Довбушеві скарби. Мусить народитися... Конче мусить...

* * *

З кожним днем сприймав він цілу науку полонинського життя. Захоплено слухав ватага, який усе знає, все відає. Вмів доглядати та лікувати маржину, розповідав казки й різні пригоди, що зазнав у житті. Спитай його про небо, про зорі, про будь-які таємниці — на все дасть відповідь.

— Хочете про сонце? Скажу... Слухайте пильно... Сонце було зразу дуже велике. А відколи люди настали, від того часу воно зменшувалося, бо як чоловік народиться, то відриває ся кусень сонця, з якого постає зірка, а як умирає, то його звізда гасне й падає... Часом пада багато зірок, се показує, що є десь на світі великий мор або війна. Коли померлий праведний чоловік, то зірка вертає до сонця, а як ні, то пада у світ... Ото, щоб знали ви... А ще скажу й таке... Сонце стоїть над землею, яка плаває по воді; в міру того, як вода стає більша, підноситься і земля на ній, через те наближається вона до сонця й тоді настає літо; коли ж води менше, то земля опадає далі від сонця і тоді настає зима. Як літом наблизиться земля до сонця, то на ній стає ясніше, днина більшає, а як опуститься земля, менше видно, днина коротша.

Мудра наука ватага породжувала сотні запитань. Осип не зводив очей з оповідача, наче обожнював його.

А найбільше тривожили розповіді ватага про Довбуша, про його кохану Дзвінку, про чарівницю-циганку та про пригоди ватажка опришків. Так усе переказував оповідач, що, здавалося, сам був учасником подій. Лице його ставало то грізно-суворе, то задумливо-вболіваюче. Інколи він не закінчував розповіді, обриваючи її словами:

— А що було далі, то почуєте наступної суботи.

Доводилося нетерпляче чекати. Мостився тоді Осип найближче до ватага, щоб кожне слово вловити.

Заворожені казкою полонини, минали дні, наливаючи юне серце дивними почуттями й бажаннями. Та ось урвалося роздолля... Якось у петрівку прибули ґазди до стоїща й переказали волю матері, щоб Осип негайно повернувся додому, бо щось трапилося прикре, непередбачене. Ця звістка вразила хлопця. Може, мати занедужали або сестрицю Марійку яке лихо спіткало?

Мусив повертатися. Випроводжав свого друга Юзько, а ватаг на прощання подарував йому вирізьбленого Довбуша з піднесеним топірцем у руці. Як коштовний здобуток, поніс його Осип до Сторонця-Путилова.

* * *

Яка несподіванка? Що трапилось дома? З хвилюванням переступив поріг рідної хати й зупинився; тримаючи в руці різьбленого Довбуша. Не зробив кроку, застиг, бо за столом сидів батько. Мовчки звівся, підійшов, взяв той подарунок і швидко кинув у піч. Мати лише тоскно склала руки на грудях, нічого не вимовила. Осип підбіг до печі, ладен був рятувати з вогню дорогу річ. Але полум'я швидко охопило її, почулося тріскотіння від спалаху. Відблиск упав на задимлене, як у справжнього спузаря, обличчя хлопця. Сльози душили його. Але він не заплакав.

— То негідна забавка! Я забороняю носити до хати хлопські химери, — обличчя батька стало ще суворіше. Наче він виконував тут свої службові мандаторські справи. — Все це хлопство, якого набрався, блукаючи по полонинах, треба витрусити геть з голови.

Осипко запитливо дивився на матір, читав її смуток.

— Німецьку грамоту ти постиг добре, — мовив, змінивши тон, батько. — То є гідна наука. Пригодиться для служби цісарю, — побожно глянув на потемнілий портрет Фердінанда, що власноручно прилаштував ще 1835 року і оголошенням першого маніфесту цісаря про вступ на престол. — Але тієї науки ще замало! Щоб вибити хлопство з незрілої голови, маєш відбути в Чернівці до реальної школи.

Мати опустилась на коліна.

— І цього, єдиного, відірвати від серця?.. Тяжка моя доля. Залишусь одна з хворою Марійкою та маленькою Павлинкою?..

На хвилину замислився Адальберт, а далі докинув:

— Так мусить бути! Готуй сина в дорогу. Завтра разом вирушаємо в Чернівці! — І попростував до мандаторської контори.

Мати й сестриці сіли біля Осипа, слухали його розповіді про полонину та пригоди. Анна тоскно зазирала синові у вічі, бралася чесати його розкуйовджене волосся. А він поглядав у вікно, вдивлявся, шукаючи зором стежки, що слалися на полонину. Наче долинали звідти знайомі голоси ватага, Юзька, пастухів...

Ніч відкрила широкі двері в безсоння. Марилося, як на обширі неба бавляться в піжмурки зорі, як місяць посипає сріблястим бісером мерехтливі далі.

Чув, що й мати не спить, часом зітхає, аж стогін виривається з грудей. Не наважувався обізватись, хоч і хотілося сказати щось ласкаве, приязне. Яка вона добра й чутлива! У думках складалися ніжні слова...

А десь там, на полонині, плине інше життя. Сягав думками в обійми полонинського роздолля. Наче обступали його друзі, давали поради, слухали сумний голос флоєри. А далі тужливо десь обізвалася трембіта, заколисуючи думки і мрії. На той клич ніби різьблений Довбуш звівся у вогні. Горів-горів, а он вийшов неопаленим з печі, руку простирає, наче кличе з собою в далеку дорогу. Виблискує його топірець, зорі здіймає з неба, і вони незгасно горять, як перли казкові. Простяг руку до них і, розшарілий, прокинувся — вранішнє сонце зазирнуло у вікно, а біля ліжка стояла тривожна мати.

* * *

Зарання рушили в дорогу до Чернівців, Осип сидів поруч з фурманом, бо батько взяв до себе на бричку лісничого і з ним увесь час вів господарські розмови.

Шуміли ялиці обабіч дороги, тихо стогнали буйнолисті буки. Ніби вчувалися прощальні зітхання матері. А на дозрілих нивах нагиналося колосся, обважніле зерном і прозорими, як сльози, росами.

Поволі хилився день за розквітлими соняшниками. Ось і гора Німчич. Зупинились на ній. Ледве видно звідси околиці рідного села. А там десь зміяться доріжки на полонину. Придивлявся — чи то хмарина застигла серед узгір'я, чи, може, ватри полонинської димок? Ладен був дременути, бігти аж туди, де спузар Юзько пильнує ватру й вівчарі збираються до стоїща.