Пісню снує Черемош - Пільгук Іван

Підіймалися догори крисані й бартки.

— Наші ліси! — гриміло сотнями голосів.

— Наші полонини!

— Нема моці того все терпіти!

— Цілий тиждень робимо на пана, а в неділю ходимо на обрахунки.

— Обрахувати би ребра у того Ромашкана та Джурджувана!

— Най ще говорить Лук'ян. Добру голову має.

Кобилиця продовжував промову. Говорив про тяжкі податки й повинності, що їх накладають пани на селян. Кожне його слово западало в серця слухачів, збуджуючи гнів. Заколихалася громада, звихрено загомоніли гуцули, готові виступити грізною силою. Легіні стали в коло. Завели пісню:

А ви, хлопці любі, милі,

Хапайтеся за сокири!

Остріть коси, остріть вила.

Аж так пукне панська жила!

Анна, не зводячи очей з Кобилиці, тримала за руку Осипка, слухала. Ущемилося серце матері, коли побачила сина Івана в колі легінів і почула в пісні його знайомий голос. А Осипко радів, що його братик має кріс за плечима, гостру бартку у руці та добрих побратимів навколо.

* * *

Сторонець-Путилів — село давньої гуцульської слави. Тут подавали свої кличі опришки, а легенди оповідають про Довбушеві печери та стежки, якими ходив. Розкидане по узгір'ях та в долині Путилівки, село увібрало до себе окремі підсілки — Сергії, Тороки, Киселиці, Сторонець, ставши найпомітнішим в Русько-Кимполунзькій окрузі, обшири якої сягають аж Білого Черемошу.

Велике подвір'я Федьковичів упирається в берег грайливої Путилівки. Серед двору простора хата, в якій народився 1834 року Осип. Найбільше тішилась ним Анна, плекаючи материнські сподіванки. По-різному вона любила своїх синів. Старший Іван уже відбився від рідної хати, часто вирушає в мандри і тепер ось пристав до Лук'яна Кобилиці, незважаючи на осінню сльоту, пішов з ним добувати волю...

Кожного ранку виходить Анна на шлях, вдивляється, прислухаючись та сподіваючись зустріти Івана. Не повертався син. Де його шукати? Кому повісти про болі материнського серця?

Несла свою журбу до хати. Найстарша донька Марійка розповідала вже казки та бавила співаночками Осипка й дволітню Павлинку. Оце й уся сім'я в Анни — те мале, а те хворе. Хоч Марійка вже дівка, але помочі від неї мало — нездужає на ноги. Зате душа в неї чиста, ласкава, співуча. Співає так, що й за Путилівкою чути; добре й на флоєрі грає. Нагородила цим умінням Осипка, а найщедріше дарувала йому гуцульських казок. Уже й сам він уміло проказував улюблені з них — "Як парубок посватав царівну-дівку", "Як бідний відібрав душі з пекла", "Війт-лупій у пеклі"... Найбільше про Довбуша любив хлопець. Дивувався з того, як сміливий ватаг, добувши собі зачаровану бартку, переміг на Чорногорі злого Арідника, а Чорну Біду загнав у печери. Вибереться Довбуш на високу кичеру 12, погляне на долини, бескеття й пісню заспіває. А спуститься в долину — обмиє в Черемоші бартку свою там, де вірли полощуть дзьоби. Підійме її догори — зупинить хмари, і вони надовго зависнуть на карпатських схилах. Розмахне нею — нажене в долини та ущелини дощу. Підійме вістря догори — викреше блискавку. Ударить нею об землю — громовицею обізвуться гори, покотиться відлуння з печери або потоне в Черемоші. Та ще й чарівну флоєру з денцівкою золотою мав Олекса Довбуш. Задуднить нею — співоче царство птахів обізветься на той клич, приносячи вісті йому з верховин і низин. Заховав казковий отаман опришків дивну бартку та флоєру десь у печері, а може, на дні Черемошу, най сміливі легіні відшукують її, щоб чинити дивовижні діла. А в день народження Олекси сама грає та флоєра — лиш почути її або навчитися пізнати, про що вимовляє вона та що провіщає. Треба все знати...

12 Гора, поросла лісом.

З думкою про Довбушеву бартку засинав не раз Осипко, наслухавшись оповідок Марійчиних. А уві сні шукав той опришківський скарб, наче мандрував серед бескеть. Прислухався, як шумить Черемош, снуючи таємничі вісті...

* * *

Одного ранку Осипко почув, як у дворі затурготіла бричка. Глянув у вікно й крикнув:

— Неню! До нас дєдя 13 приїхав!

13 Батько.

Анна вийшла у двір. Не часто доводилось їй тепер зустрічати Адальберта. Бундючно сходив він з брички, тримаючи під руку чоловіка в мундирі комісара. Кілька вершників пов'язали до вориння окульбачених коней. Запросивши в хату прибулих, Адальберт гукнув:

— Вітай і частуй, Анно, дорогих гостей! До нас прибув комісар. А це його помічники й лісничі!

Всі прибулі увійшли в хату, сіли за стіл. Адальберт взяв на руки Павлинку, дав їй цукерку, Марійці крамну хустку подарував, а Осипкові — якусь німецьку книгу.

На хвилинку заясніла радість у очах Анни. Вона задивилась на Адальберта. Пізнавала його наче виточене з мармуру чоло, вилискували чітко окреслені вилиця і рівний ніс, розкриллями брови спадали на перенісся. Хотіла уявити його усмішку, як колись — у дні щирої втіхи.

Осипко, тримаючи подаровану книжку, звернувся до батька:

— Дєдю! Мені коби бартку в подарунок!

— Бартку?! — перепитав Адальберт.

— Еге, бартку... Щоб гостра, гей у Довбуша! — весело подивився на батька і раптово принишк. Адальберт, зніяковівши, розгнівався, суворо глянув на Анну. Раптово зникла шляхетна його бундючність.

— Так ти навчаєш наших дітей? Дуже зле, що в домі Гординських мовиться про опришка. То хлопська повадка! — висичав таким тоном, як читають сповідь ченці.

— Дєдю... — хотів ще щось мовити Осипко, але Адальберт не слухав, повернувся до гостей, заджерґотів по-німецьки, сівши поруч пана комісара.

Анна не відповіла на докір мужа, не звела очей, лише тихо. зітхнула й продовжувала заставляти стіл пугарями, приносила з сіней наливку та різні страви. Мовчала, бо добре знала, що краще їй не обзиватися. Та про що мала говорити?

Думки її сповнені гіркоти. Не хотіла перелити її і в серце Осипка, який забрався в куток і звідти запитливо позирав на гостей. Отой облисілий головний за столом здавався йому схожим на руду диню. А навколо тієї дині ніби обсіли то чорні, то рижі жуки — і вусачі, й рогачі. Коли диня повертає свої в'язи, то жуки теж ворушаться, гудуть. Щось і пахтіло ядуче від них, як від тих жуків, що часом збирав у лісі.

Дедалі гомінкіше гули гості за столом. Хоч Анна не говорила по-німецьки, але мову розуміла. Прислухаючись, вона збентежено сіла осторонь, насторожилась, вловлюючи слова сп'янілих. У тому варняканні жінка відчувала не тільки глупоту, а щось хиже, підступне. Нарешті Адальберт обізвався до неї:

— Анно! Випий і ти чарку перцівки, шануючи наших гостей.

— Най потім... — не знала, що відповісти.

— Пий! — налив Адальберт.

Анна взяла пугар, випила. Голова пішла обертом.

Наче гарячим приском обдало її, коли комісар почав зачитувати написане на аркуші грубого паперу. Вловлювала слово за словом, хоч і похилила голову, наче в забутті.

"1843 листопада 19... № 21580. Із донесення обласного комісара пана Кароля, яке до цього додається, ви дізнаєтеся, що спокою і порядку в Русько-Кимполунзькій окрузі можна досягнути лише з допомогою значної кількості війська. Причини заворушення підданих у цій місцевості відомі вам з надісланих актів..."

Кожне зачитуване слово наче вогнем обпікало Анну. Вона стиснула вуста, щоб не вронити якого слова.

Комісар продовжував читати: "Отже, треба приборкати непокірних..."

Стривожена Анна заслухалась, звелась і, беручи зі столу миску, вронила її. Докірливо глянув Адальберт. У тому погляді можна було прочитати: "Хлопка".

Ще щось теревенив комісар, але Анна далі не вловлювала його слів. Почувала, як підкошуються ноги. Сіла на ослінчикові, незважаючи на злобливі позирки Адальберта. Байдуже їй до того, що вже звівся комісар і, піднявши догори пугар, вигукнув:

— Австрійському цісарю віват!

— І крулю польському! — додав Адальберт. — Нєх жиє!

Комісар, випивши пугар наливки, добродушно звернувся до Адальберта:

— Пане Гординський, круль польський то є капітан корабля, що пливе на буксирі.

Присутні засміялись, прийнявши за жарт слова комісари. Адальберт, зніяковівши, мовив:

— Хай на буксирі, але то корабель, що витримує штормові хвилі.

— Завдяки нашому мудрому Меттерніху. То державний розум, — комісар окинув зором присутніх. — Будемо говорити про діло. Що скажуть лісничі?

Розохочені до розмови доброю наливкою, заговорили лісничі.

— Недобре діється, пане комісар, в Русько-Кимполунзькій окрузі. З кожним днем збільшується кількість непокірних гуцулів. Від повинностей відмовляються, податків не сплачують, лісничих проганяють з панських лісів. Та ще й загрожують буками побити.

— Бунтівники не мають жодної поваги до своїх священиків, — додав другий лісничий. — Не відвідують служби божої.

— У Розтоках заколотники прогнали війта, а замість нього поставили свого бунтаря.

— Найбільше зла чинить Лук'ян Кобилиця. Всі його слухають, виконують його крамольні накази.

— Він наче за отамана в них. Сходяться озброєні ватаги або десь на березі Черемошу, або забираються в нетрі, ніби ті опришки.

Занотовуючи все почуте від лісничих на папері, обізвався комісар:

— Де саме збираються бунтівники, де ті нетрі? Яку навколо себе має ватагу Лук'ян Кобилиця? Якою вони користуються зброєю? Якими шляхами ходять? Про це все розповідайте, панове лісничі, докладно. Треба спіймати того гірського дракона, не дати йому каламутити воду в Черемоші! — Пан комісар набундючився. — За кожного виявленого або спійманого вами бунтівного матимете винагороду грошима. Та готуйте міцні букові киї на спини тих ворохобників. Киями настановимо порядок домовий у маєтностях наших. За кожен відміряний кий на спині хлопа винагорода по одному злоту, — зухвало посміхався комісар.

— Пане комісар, — вставив Адальберт. — То все дуже добре. Але так можна наварити аж занадто солоної каші...

— Пане Гординський! Вам як шляхтичу належить знати, що конфедерації завжди закликали схрещувати хлопів киями, бо хрестом і молитвою не дошкулити його спині.

Буком спроможемося швидше навернути хлопа на послух, ніж пострілом з гармати! — Комісар закликав випити міцної перцівки.

Тепер лісничі ще більше розговорилися. Комісар наказав їм бути при військових загонах і розвідувати, де збираються повсталі ватаги. Коли повідомили про одну з них, Анна ледве не зойкнула, бо гадала, що саме там перебуває її Іван.

Адальберт був задоволений, що його оселя знагодилася для таких розмов. У домінікальній же канцелярії збиратися небезпечно.