Листи - Федькович Юрій

ваші приймив, і перші, і послідні,- спасибі вам, братіє. Да не читав я ще нічого, бо мені тепер не читається. Туга та жура мене їсть, мов та ржа залізо: і одинокий-єм, як та билина в полі,- звісно, сирота, і вдовживсь, що і не знаю, як тим жидам та дохторам з рук вийти, і вороги мня обсіли, мов ті собаки скажені. Потропопа, мій вуйко, хоче мені навіть городець одібрать «для церкови». А дай же, боже, щоб він більше гаразду не знав, як те, що бідним сиротам одбере!

А ви, братики мої любі та годні, про віщо ж ви ся так тратите задля мене? Ви гроші не куєте, браття. От лишіть мені хіба такі дорогі та величні дари слати, бо я не знаю, як вам дякувати: і слів не стає, і паперу такого немає.

Або ви, може, сподіваєтесь моїх пісней у заплату? О, братики мої як рідні! Мені не до співання, коли треба самому і зготовити собі, і випрати, і ще й від ворогів обгризаться.

А за сим словом прощайте! Даруй вас, боже, щастям, та здоров’ям, та славов добров і не забудь вас, як ви не забуваєте бідного того жовняра-сироту

 

Федьковича

 

А тепер же нехай я собі з тобою поворкую, Данилечку, братику мій, ангеле мій щирий та добрий! Мабіть, я у бога святого дуже щасливий, коли він мені приятеля такого гарячого навернув.

Я в великій печалі, братику, туга моя безконечна... А коби не листи твої часті та не речі твої щебетющії, то я б, мабіть, розсівсь,- так, братику: я би вмер.

 

Одна біда-

Як рідна сестра;

Але коли зійдесь сім бід

На оден обід-

От тогді аж гіркий світ!

 

Ото таке і моє: осиротів, одовживсь, а тут ще і вийшла «сервітут»-комісія та накинула на мене якесь депутатство, 59 чи що,- з писання та з труду, мабіть, і не вийти. От такі-то злидні, братику.

До Климковича писатиму з неділі, лиш най ся на мене не гніває, голуб мій сизокрилий! Коли встигну переписать, то пришлю му хоть одну повісточку.

От тепер що приїхав професор наш із Чернівців. 60 Уповідає, що і там руське парубоцтво оживає. Боже помагай!

Пенсія мені ще йде. Да позавчора прийшло мені від нашої вербецирки письмо, щоб по велицідні на́ново до супровіту ставиться,- хочуть, мабіть, мене назад у військо взяти. Що ж своїй бідній голові от тогді аж діять, братику? Не годен я вже військові муки зносити.

Не знаю, що вже тобі більше і писать в мою нужду. Дякував бих тобі за всю твою доброту та щирість - не вмію; просив бих тебе мене, бідного, і надалі не забувати - та не смію. От хіба помолюсь богу святому та пречистій, щоб тебе благословили.

 

Федькович

 

22-24/1 1864

 

Ще щось: кінцем сего місяця вийде в Чернівцях збірничок німецький поезій [...]. 61 От післав і я туда з кілька німецьких думок.

Дуже я давно маю охоту на лірі вчитись. Не мож би у Львові достати? Розпитайсь, братику, а потім мені напиши,- може б, я якого верем’я спомігся. А коли у Львові нема, то буду просити Климковича, щоб мені у Києві роздобув. В Італії також грають на ліру, да не знаю, як би то можна звідтіля достать. «Нащо єму ліри?» - питати ся меш. От нащо, братику: як мене нещасна година не мине та схочуть назад в військо взяти, то подякую їм за їх хліб, а сам піду співаючи по всій Буковині. Наш народ дуже любить ліру.

Моя ненька як умирали, то всіх вас благословили, братики мої любі. «Пиши їм, синку,- кажуть, що я їх благослов’ю і з сего, і з того світа». Господи, що плакали конаючи! Уже-м їх на лаву поклав, а они ще плакали. Другої днини раненько, як я їм личко вмивав (бо у нас, на Буковині, така поведінка, що кождого ранку, кілько тіло лежить, то мусить син або дочка батькові або неньці личко умити, утерти, волоссячко причесати, отченаш прочитати, поцілувати у руки і у ноги, і по імені прокликати) - отже, як я їм личенько вмивав, то ще слізоньки у очах стояли. Віщувала, мабіть, моя ненечка покойна, що мене ось на нужду та ворогам на наругу покидає!..

Не знаю вже, коли тобі писатиму, братику мій солодкий, бо такий-єм тепер бідний, що і лист не маю чим заплатити. Може, хоть за одних три місяці позбудусь довгів, то тобі і напишу.

Не приймай, братику, щоб львівські молодці для мене все дари слали. Они сподіваються, щоб я їм за їх дари співав, а моя теперішня пісня знать яка. Они ждатимуть-ждатимуть, а далі осердяться на мене, а може, не так на мене, як на тебе, братику милий. А нащо нам того?

Твої писемця я пороздавав, де розумів. Дуже славне діло. Дай ти, боже, за його здоров’я!

Коби ти, братику, знав, як я ся постарів,- і не пізнавбись мене! Ходжу, наче попід землю,- і сонце, здається, не для мене світить.

За Гната та за Якова трохи що-м не забув! 62 Не дивуйте, браття,- я вже далі і бога забув, не то що. Да велич вас, господи, братики мої сизі! А хоть я на вас забуваю, то хоть ви на мене не забудьте. Для Гнатка збиравсь-збиравсь вилагодити пишний кресак гуцульський та до Львова післати, та й так і осталось. Має мені одна шваля довгопільська три ширинці вишити, то, може, хоть ті вам пішлю: одну Данилові, другу Яковові, а третю Гнаткові.

За «Записки...» не журись: 63 скоро прочитаю - так зараз відошлю.

Бувайте здорові, братці любі, та пишні, та дорогі, та красні, та милі! Нехай вас мати божа благословить.

Учора ходив до великої скрині, та впало ми віко на голову - геть ми тім’я розбило. Так-то вже мене нині голов і болить, аж світа не бачу!

 

13. ДО ДАНИЛА ТАНЯЧКЕВИЧА