Листи - Федькович Юрій

Федькович Ю.

ЛИСТИ

6 квітня 1861 р., Кезди-Вашаргели

Благородний, чесний пане!

На 30 т[ого] м[ісяця] віддав-єм усі від п. Горбаля 2 позичені книжки в Цсік-Середі на пошту, і єсли-сте їх дотепер не дістали, то їх допевно небавом отримаєте, а я Вашої ласки прошу ті книжки п. Горбалеві з мойов сердечнов подяков віддати.

Не бануйте на мене, що я си Вам з моїм листом так опізнив, але я дуже слабую і від німецького великодня нині по перший раз на годинку з ліжка устаю, аби до Вас, до п. Марошанки 3 і до Екгардта 4 по парі слів написати.

Як борзо я си поздоровію - і ци я си поздоровію, того не знаю, бо-м моц слабий. В Гоморі дістав-єм запалення шиї і від того часу до здоров’я прийти не можу. Лікар самий не знає, що мені є, але предці дає надію, що за пару місяців здоров буду. Дай боже,- бо мене не конче кортить на Венгерщині погибати.

Днем перед виходом з Чернівець, таки і маршем, мав-єм много неприємних трафунків, так що мені стан войськовий - а не так стан войськовий, як стан офіцерський,- від дня до дня уритніший, бо не під одним тонким кабатом підле і дуже підле серце животить, а то бідне слово «гонор» - думаєте, що єго хто розуміє?

Ви - а може, лиш Ви мене розумієте, коханий пане Кобилянський: подумайте ж собі тепер, який мій пробуток на світі! На пенсію не піду, нє, бо німці від чоловіка вимагають, аби з тими 20-ма левами по-боярськи жити, не знати відки,- а відтак чоловіку доля усе зав’язана, і він, як-то кажуть, ні сплив, ні втонув. Ні, пане Кобилянський, я дармоїдом не хочу - не можу бути.

А що ж тепер робити? Рад би я, гой рад до наших країв, межи мої гуцули повернути, але нема мені там відки жити, не мавши жодного притулку. Правда, що мама моя хатку і кавалок грунту має, але мама, хоть з простого стану, встидаєси ним, гордує і лиш на висоту бгає (господи боже, мене прости!) - а я лиш в простім стані щасливим бути можу, бо ще лиш в простім стані добре серце, гонор, поезію найти можна, а інде - рідко або ніколи.

Радьте, пане Кобилянський, ангеле мій благий, бо мені горе; нема жодного способу, аби межи гуцулами прожити можна! Нема, видить ми си, але бог батько: сербський край недалеко - піду і пристану у вояки. Покину я свій край, побаную та й перестану,- а хоть і не перестану, то, може, си мені хоть сі щасливі часи обернуть, що-м, бувши простим жовняром, при войську прожив,

Бо мої браття правим серцем жили

І чтили гонор, чтили бога, віру,

Не знали фальшу, збитків, лицеміру,-

Бо мої браття того си не вчили.

Прощайте, коханий пане Кобилянський, що я Вам мойов бідов голов завертаю, але серцю ніби, гей, легше стає, як свої тоски з добров душев поділить або си якому годному чоловікові поскаржить.

Писали-сте до Львова? Що там чувати? Що і як-сте з Вашим «Slovom» 5 зорудували?

Нарешті Вас прошу мені чимборше відписати, бо моя душа щось віщує,- чи смерть, чи нещасте, чи, може, і щастє,- сам не знаю. Відпишіть, прошу,- година за годинов буду Вашого листа ждати.

Поклонітси від мене п. Горбалеві в добрім здоров’ї, котрого Вам обом щиро і сердечно зичить Ваш вірний слуга

Федькович

Р. S. Не ошукали Ви си в мені?

Кезди-Вашаргели, 6/4 1861

Аdгеssе: Josef Fedkowicz, k. k. Lieut. dеr 17 Сompagnie des Br. Klelner 41 Infant. Regiments in Kézdi-Vásárgely.

6 липня 1861 р., Кезди-Вашаргели

Високоблагородний пане редакторе!

У 18 номері прекрасно редагованої Вами газети «Слово» від 5 квітня ц[ього] р[оку] Ви зволили висловитися ласкаво про мій мізерний поетичний талант, 7 за що складаю Вам якнайсердечнішу подяку. Я був би охоче зробив це скоріше, але, на жаль, одержав цю приємну звістку лише перед кількома днями й бажав би, щоб це виправдало мене перед Вашою милістю. Мені дуже прикро, але змушений Вас запевнити, що я не був тією особою, яка просила Вас через пана теолога Кобилянського з Чернівців прийняти мене співробітником Вашої газети. Я, правда, знаю особисто пана Кобилянського й високо його ціную, однак на цей раз він зловжив нашою дружбою і, очевидно, не бажаючи того, скомпрометував мене до певної міри. Адже Ваша милість не повірить, що я міг бути настільки безглуздим і ставити перед шановною редакцією подібні сміховинні вимоги. Ваше люб’язне бажання, щоб я поєднав свої сили з силами тих, хто сприяє українській літературі, сповнило мене гордістю. Однак я не знаю, якими засобами і способами я міг би виправдати Ваші ласкаві сподівання, щоб служити моєму гаряче любленому народові піснею і співом [...]. Якщо Ваша милість ще й зараз має таке бажання, то я просив би й надалі бути до мене прихильним і вказати, як би мені найзручніше використати мій скромний національний поетично-письменницький талант.

Я чув, правда, що у Львові редагується галицький альбом, 8 однак не знаю, чи удостоюся честі стати його співробітником. Якщо Ваша милість має зв’язок з тією редакцією, якої назва мені, на жаль, невідома, то прошу ласкаво поклопотатися, щоб додані при цьому два мої вірші були прийняті нею до друку. Нехай це нікого не бентежить, що я пишу їх латинськими літерами. Шановній редакції не важко буде переписати їх кирилицею, проти чого я не заперечую, бо вважаю алфавіт лише засобом, а не ціллю. Коли б вищезгаданій високоповажній