Листи - Федькович Юрій

Квітку нема що більше і казати, а про Марковичку хіба тільки скажу, що звичайніш та краще не годен уже ніхто написати,- щодо форми, то она перевершила ще Квітку; але одна в неї хиба, та і немала хиба: кождій з єї повістей бракує моральна підвалина (eine moralische Grundidee); 41 чоловік читає єї повісті - наче медом по серці го мастить, але, дочитавши, питаєся: чому, нащо, пощо той або та так а так страждала? Марковичка має нам у своїх повістях вищі моральні цілі всказувати - а стане она тогді першов нашов писательков. In der moralischen oder überhaupt in der Erzählung, wenn sie poetischen Wert haben soll,- каже оден славний німець (забув уже котрий),- soll das ewige sittliche Gezetz durchschimmern, dass das Gute besteht und das Böse, Schlechte zu Schanden wird. Und wenn das Gute auch unterliegt, so muss wenigstens die Idee der höheren Weltordnung, der moralischen Macht, siegen. 42

За Куліша не знаю, що вам казати,- може бути, що я єго не можу ще так осіцувати, як він варта, але я єго не можу читати. Яка причина в тім є, не знаю; скоро зачну го читати, то якось мені, гей бих під ршубами був,- усе мені на гадку набивається, що Куліш дуже учений, але не знає ще серце свого народу. Форма єго творів дуже старанна - багато часу мусив він десь доложити, доки ся з народної бесіди і пісні виучив народної фрази, але та фраза так непричком, як красно убраний мертвець, що в нім серце уже не б’є. Куліш і Марковичка - се дві противні душі: Куліш кладе собі вищі цілі, а не вміє їх совершити, Марковичка уміє як, а не знає що, чому, нащо.

Але вас прошу, аби-сте моїй сій бесіді ані раз ся не противили, бо я не годен ще письменних сіцувати,- є се дуже велика річ. От я лиш сказав, якої я гадки, але ци моя гадка справедлива, то велике питання.

З повістев «Люба - згуба» робіть так, як самі здоровенькі знаєте. Вірш до Куліша також єм написав, 43 коби лиш удатний. З друком поезій не треба ся ще квапити, бо я бих рад «Циганку» та «Зрадзілля» ще докінчити,- може, я сам налагоджу манускрипт та го вам пришлю, але нічо би не шкодило, коби-сте мені написали, котрі з моїх поезій вам ся подобають. Борзо вам манускрипт не можу ще прислати, бо-м дуже слабий,- страх багато з мене дохтори керви виточили та морочить ми ся багато в голові.

Ци я «Добуша» дочекаю ще написати, ци ні,- не знаю. План готовий - а якбих борше загиб, то я вже ся о тоє постарав, аби го або ви, або Шашкевич дістали. Хотівши «Добуша» писати, то мусив бих дома бути - без грижі, без туску, межи своїми людьми, аби мені ся поезія нашого народу назад нагадала, бо вже багато дечого ся позабувало. Або чому, гадаєте, я ся так за домом убиваю? Тому... та нещасна моя долечко! Ци ж нема таки рятунку? Для других, що хотя ся учити на що-небудь, є стипендії, а для того, котрий би ся рад учити поезії свого народу, нема нічо. Але я не нарікаю; сам смерті собі не заподію, бо господь сам, бачу, гадає мене спрятати з сего світа. Та і не жаль ми за ним, лиш тільки бих рад у своїй землі лежати,- та й і на тото не маю грейцара, аби домів поїхати, бо пішки не путерую іти. Де ще ся який гріш при душі заважав - усе пішло тепер на дохтори та ліки, та ще мушу ся і удовжити. А трьох лікарів платити - то не жарт. Але нічо тото, богу дякую за все.

За ваших вельможних не згадуйте мені, 44 сокілку, ніколи нічо, бо они не варта, аби добрі люди їх і в губи брали. От най ся западають. Дуже я, зрештов, рад, що мене не пригорнули до Львова,- а я ж би у Львові що робив? О ні, братику, моє щастя не там. Моє щастя - в Буковині, у горах, а коли не в горах, то все-таки у Буковині - межи Дністром а Прутом. Не знаєте ви, любку мій, кілько там краси та поезії! Хто не може на Україну та там ся народного духа учити, то най іде в руську Буковину - до Кіцманя, у Заставну, у Чорний Потік,- а як там побуде якийсь час, най іде межи гуцули - у Довгополе, у Розтоки, у Шипіт, у Сторонець!

Ще спімну про мою «Любу - згубу».

Не є це небилиці, але кавалок мого життя. Так я дома тривав. А я ся з дому не називаю Осип Федькович, але Юрій Коссован, 45 ци як мене дома звали: Коссованючок. Федьковичем то мене лиш в рекрути вписали, бо мене, знаєте, без паса з Молдови видали. Рад би я вам і більше ще уповісти, та ще не можу, але Костеві 46 я дещо про себе напишу, аби, як загину, хоть він дещо вам знав про мене розказати.

 

Гей, гей!

Та виріс в наймах, в неволі,

Та не мав я долі ніколи,-

Та гей же!

 

Простибіг вам, пане мій, брате мій, за ваші книжечки! Але є і в нас, на Буковині, красні співанки - буду вам подеколи їх присилати, та не знаю, ци муть ся подобати, бо дуже прості. А знаєте ви одну співанку?

 

Гей, встану ж бо я раненько,

Уберу ж я ся борзенько

Та й займу ж бо я плужочок,

Виорю ж бо я шнурочок... і т. д.

 

Та дуже она красний голос має. Коли ї не знаєте, то мушу вам конечне ї прислати. А може, ви ся гніваєте, що вам за такі пусті речі говорю? Так і перестану.

Проте знов, що ви до мене, душко, так довго не писали, то я ся аж тогді перестану гнівати, як мені будете зчастенька писати. Дотримуйте ж слова, лебедику.

Остав ми ся