Листи - Федькович Юрій

Скажеш і Ти: «Auch eine originelle Studie»:

Не лізь до дині,

Бо тє з’їдя свині.

Але лишімо, братчику, і дині, і св... та подивімся трохи і по нашій літературі.

Шевченко, батько наш Шевченко! Уже се слово саме є таке чудотворне, що нічо не треба, лиш го речі, аби літерацькі наші узурпати, що гей тоті рапаві жаби по Галичині сегодне крікають, туда позалізали, де їм бог судив бути: у болото. Шевченко, соловію! Хто сріберного твого голосочка раз чув, чи може той жабиного крікоту дожидати? Галичино, Галичино, бідна ти, Галичино! Але чей бог не допустить, аби жаби соловіїв поглушили.

«Маруся», 25 Марусенька! Божечку милий, коби ми не сором, то, бігме, би-м ще раз сплакав. Се не повість - се одна красна-красна душа, висипана на папері. Кілько люби, кілько поезії! Як чоловік сю книжечку в руки озьме, то не інак, але тоне в красі, гей бджілка в цвітах; а як му ся прийде ї з рук покласти, то аж боїться, бо не інак, але му ся видить, що свій рай, свою душу тратить. О, не дай, боже, таких книжок багато - таже чоловік міг би з туги за тільков красов одуріти або і загинути! Але скажи ми, брате мій милий, ци нема ні раз у Львові українських книжок на продаж? Як є - ох, то напиши ми, любчику, абих Ти в сей час гроші післав, бо що значить гріш: слина напротив тілької краси!

Що ж я Ти, брате, о наших «Вечерницях» скажу? От жаль ми лиш, що-м їх охрестив. Як у їх читаю, то усе ми слова з «Апокаліпси» 26 на гадку ся сунуть: «Ти ні теплий, ні студений; о, дав би бог, аби ти або ся загрів, або застив, бо як ні, то прийду...» Се межи нами, брате. Але вернімося ще на хвильку до української літератури. Не раз, як єї твори читаю, занося мня гадки, аби ся зречи свої мамони та піти співаючи Українов, а хоть лиш Галичинов. Лиш боюся, що прошений хліб дуже гіркий, то як го вкушу, так загину. Але се мені ся, може, лиш так видить. Я міркую, що однако гинути,- ци там від прошеного хліба, ци тут з жалю та з туги, як та пташка в кліті. Може би, чесний наш батько Лавровський 27 мені хоть у сім способі поміч хотів дати та виходити для мене таке письмо, щоби ми можна було ходити пріськи та співаючи цілим руським краєм - Українов, Галичинов, Буковинов та й Угорщинов. 28 Ти добрий з Томачкевичем, 29 а Томачкевич знов знакомий з п. Лавровським,- от, може би, хоть з сего могло щось бути. Як радиш?

За Твою думочку дуже Ти файненько дякую. Прекрасна она, але гей щипає - мабуть, мене,- лиш не знаю, за яке би се?

Чуємо, що приїде сюди сими дни оден славний фотографа. Як се правда, то пришлю Ти мою портрать, коли буде дяка приймити, а з нев пришлю Ти, може, і уламок з мого «Добуша», аби-с мені над ним Твою критику здав, бо відтепер не гадаю я нічо більше до друку дати, заки Ти не прочитаєш та й не скажеш, ци дати, ци не дати. От бачиш, брате, що я від Твого товариства багато бажаю, але не понехай мене, сокілку, та і бог Тя не понехає. А за сим словом бувай ми здоровий та й відпиши ми, коли би ласка Твоя, але чей скоріше, як на моє посліднє письмо.

Федькович

Писано в четвер, на самого святого спаса.

Прищипка. Шевченка узяв-єм си відписувати і, скоро скінчу,- так Ти го зараз і відошлю. Нема у вас там у якій книгарні Шевченкові діла купити або хоть «Марусеньку»? Ей, тото ж би я рад та ще рад! Гину, братчику, за Українов,- їй-богу!

3 липня 1862 р., Кезди-Вашаргели

Добрий день, браття!

За прислані книжки 30 не дякую ні Тобі, ні Томачкевичу,- от хіба тільки скажу: простибіг; а хто ж би годен за те подякувати, що-сте мня на чужій чужині так помилували; ще раз простибіг вам, браття! Але не бануйте, прошу, що вам «Чорну раду» з «Хмельничинойов» відсилаю,- не усе Квітка та Шевченко, що на Україні пише,- ох, ні! Зрештов, не маєте про те що ся і гнівати: не схоче склепар книжки приймити, то відошліте ми їх назад, та й лад.

Більше сим часом і не пишу, бо, бігме, що не маю коли, але сими дни пришлю вам мої кіпи (портрети) та й ще, май, дещо,- тогді ся розбалакаємо доволі! А на сім слові бувайте здорові.

Федькович

3/1 862

Листопад - грудень 1862 р., Кезди-Вашаргели

Слава Сусу Христу!

Учора ще дійшов мене твій лист, та був бих ти за ласкавий приєм мого «Новобранця» таки ще учора подякував, та, бачиш, бігме, не було коли,- аж мусив-єм сегоднішньої неділеньки святої ждати. Отже ж, дякувать ти, брате милий, що-сь не погордив мнойов, сиротойов. Знаю я, що би тобі інак здалося подякувати, бо ти немало причинився за мнойов, але що ж,- рада би душа до раю, та гріхи не пускають. Ти не знаєш, брате, як мені тяжко приходить дещо гарного написати,- от до́ знаку так, як музиці в якім млині грати. Але що маю своїй голові робити - відь так уже доля судила! Ох, брате! Коби тото я ся хоть на два роки в своїй землі вздрів, заспівав би я вам інак,- міркую, що ні Кобилянський, ні ти би вже більше не сказали, що-сте ся на мені ошукали (так, бачиш, писано ми раз зі Львова).

Але