я ся таки ні на кого іншого, як на тебе, гріхую (чому не мав бих правду казати?). Не просив я тебе раз, аби-с поговорив з Томачкевичем або з ким там знаєш, ци би він не міг мені через пана Лавровського (або як там небудь) таку карту виходити, щоби мені можна було ходити, співаючи, цілим руським краєм? Не писав я так? А ти що мені на се відписав? Нічо. Але дякувать ти, брате, і за се, бо ви вже ся там, у тім Львові, таке пофудулили, що далі годі буде без бука до вас і приступити. Але не сердьтеся, браття львівці, за се слово, бо не брешу. От пишеш сам, що обіцялися Шашкевич 31 та Томачкевич до мнє написати,- а написали ж? Богдай так пси траву їли! А они, коби здорові, не знають, як би мене їх одно най словечко порадувало; але бо і ти мені також парубок, аби не казати,- а обіцялися разом з тобов писати,- а не ставилися у слові, то я, бувши тобов, був би їх до себе загулив, а відтак на ниточки до столика поприв'язував та й не пустив, доки би гарненько що були написали те, але гарненько, кажу, не отак, як на збитки, ніби тото, аби без того було. Бо, знаєш, брате, як я коли дістану яке письмо зі Львова або від нас таки відки-небудь, то читаю го що цілий тиждень або і більше не раз, аби ся доволі натішити, бо ви не знаєте, браття, як тото тяженько на чужині без своїх і без свого,- от якби вам ся (не дай, боже!) так трафило, то би-сте самі побачили, як тото є. Але що маю я багато з вами сварити (бо і так уже гріха наробив, що в неділю божу, ще й досвіта до того, а вже сварню зчиняю). Скоро мені не будете писати заєдно, як має бути,- кождий з вас по черзі хоть раз на тиждень, то буду вам щотижня неплачені листи слати, аби-сте, німці, хоть платили, бо кажуть, що хто ся лінує руками, то мусить ставитися мошенков,- то вже так я вам зроб’ю та буду бачити, ци я з вас лінку не вижену. Або і Томачкевич - коли захотіло му ся там якісь гріхи покутувати (відки би ся там і тільки гріхи взяли), то міг би був легко оден здоровий гріх позбути, якби був мені що написав, бо «сторонському писати» - то є оден милосердний учинок; не знаю, чому го панотці не написали до тих других,- може, й они жалували паперу, так як ти, непричком. А я вам отсе кажу, браття: як зробить хто з вас великий гріх, а хоче го ся борзенько скараскати, то най зараз лиш до мене пише. Скоро лиш буде лист на пошті - то і гріх уже на пошті, а я беру го собі на свою душу, бо мені однаково, ци піду з десятьма гріхами до пекла, ци з одинадцятьма, а все-таки піду, бо вже нікуди інде. Та же кажуть, що усі тоті, що собі самі смерть заподівають, то ідуть ци там летя прямісінько у безодню,- от так і зо мнов має статися бо, бігме боже, годі вже витерпіти. Гадаю ще на Україні написати, ци би там де не мож бідну свою голову притулити. Ох!..
А як же ж там, як, братчику, з нашими «Вечерницями»? Післав-єм туди оногда свою «Пугу», та видиться, що пана Заревича 32 геть розсердила, бо до того часу перепадало мені хоть десь колись по листочку, а від того разу - ані пік. Не знаю, чим се я так званого пана прогнівав,- вже, бігме, не знаю, як догодити: шли - гніваються, не шли - знов гніваються; а я би рад, коби на мене ніхто ся не сердив,- та ци ж і не рад би я кождому догодити? Господи! Коби так лиш було коли, як го нема! От зачав-єм був колись одну повісточку задля «Вечерниць» писати - та зачав-єм та й мусив перестати, бо ніколи. Отже, аби-с вірив, то розкажу ти про цікавість, як я тут ся морочу.
Встаю о 1/2 6 години рано, та доки ся зберу, доки що, то вже і 6-та. Тут треба ся богу також, відай, помолити (нехай прийме) - от уже 1/4 7. О 1/2 7 приходить до мене оден капрал (мій таки краян) по-руськи учитися,- учимося до 1/2 8. О пів 8-ї лечу до касарні. Заки перегляну ї, заки що,- уже й 8. О 8 приходить капітан, тримає рапорт,- ба що, от уже й 1/2 9-ї. О 1/2 9 зачинаєся школа і тримаєся до 10 години. О 10 біжу до нашого майора та учуся з єго хлопцем (богдай ся нічо з него не звело, бо такий урвитель, що аби го лиш бог побив) аж до 12 години. Відси біжу на обід, а о 1 годині мушу вже бути знов у компанії, у школі писарській,- там ти обучую 24-ох їх писати і читати по-німецьки (руснаків та волохів - по-німецьки!). От учу їх до 1/2 3 - голова ми стане, як цебер, та ци рад, ци не рад - мушу іти на півгодини на прохід, бо о 3 мушу знов бути у школі та знов ся аж до 4 морочити. Від 4 до 1/2 5 тримаєся розказ, а о 1/2 5 знов біжу до майора та капарую аж до 6. О 6 іду домів та молюся дорогов богу святому, що поміг день трутити. Приходжу додому та й застаю знов двох унтер-офіцерів, що ся ходя до мене по-руськи учити і писати (та мусив-єм їм волю вчинити, бо як стали прохати, так годі було ся забути). От учуся з ними аж до 8. О 8 вечеряю та, коли-м не так гей дуже згризений, то ще пишу собі дещо з годину, а як ні, то мушу іти спати, бо бих нездужав.
От тільки що хіба часом у неділю маю коли до церкови рано піти, а по службі божій - на цвинтар до свого Урсуци. 33 Але часом так припадає, що і в неділеньку святу треба ся клопотати то одним, то другим - аж до 3 години по полудню. О 3
