Тіні забутих предків - Коцюбинський

Так йшло жит­тя ху­доб'яче й людське, що зли­ва­лось до­ку­пи, як два дже­рельця у го­рах в один потік.

***

Завтра ве­ли­ке свя­то. Теп­лий Юрій од­би­ра од хо­лод­но­го Дмит­ра ключі світові, щоб пра­вить зем­лею. Повні во­ди, на яких пла­ва зем­ля, підне­суть її ви­ще до сон­ця, Юрій за­ко­си­чить ліси і ца­рин­ки, вівця ме об­рос­та­ти у вов­ну, як літом зем­ля тра­вою, а сіно­ко­си спічнуть од худібки, за­рос­та­ючи ве­ли­ко зе­лом. Завт­ра - вес­на, день ра­дості й сон­ця, а вже сьогодні го­ри цвітуть вог­ня­ми і синій дим за­гор­тає сме­ре­ки про­зо­рим сер­пан­ком. А ко­ли сон­це зни­зи­лось, одцвіли ват­ри і ди­ми од­летіли у не­бо, радісним ри­ком обізва­лась ху­до­ба, пе­рег­на­на че­рез жар, аби бу­ла ост­ра у літі, як то­та ват­ра, аби мно­жи­лась так, як нам­но­живсь од вог­ню попіл.

Пізно об­ляг­лись пе­ред Юрієм лю­ди, хоч ра­но ма­ли вста­ва­ти.

Палагна збу­ди­лась, як тільки по­ча­ло дніти. «Чи ще не ра­но?» по­ду­ма­ла вго­лос, але за­раз зга­да­ла, що нині свя­то і тре­ба йти на ца­рин­ку. Од­ки­ну­ла теп­лий ліжник і вста­ла на но­ги. Іван ще спав, піч позіха­ла в кут­ку чор­ним от­во­ром пащі, а під нею сум­но бринів цвіркун. Па­лаг­на розщібну­ла со­роч­ку, ски­ну­ла з се­бе, пос­то­яла го­ла по­се­ред ха­ти і, бо­яз­ко ози­ра­ючись на Іва­на пішла до две­рей.

Скрипнули двері, і ранішній хо­лод обвіяв їй тіло. Го­ри ще спа­ли. Спали ще сме­ре­кові ліси, як ченці строгі посірілі за ніч ца­рин­ки і сиві шпилі, що розп­ли­ва­лись в ту­мані Хо­лод­на мрич підійма­лась з до­ли­ни та прос­тя­га­ла білі мох­наті ла­би до чор­них сме­рек, а під блідим ще не­бом опо­ві­дав свій сон Че­ре­мош.

Палагна сту­па­ла по мок­рих тра­вах і злег­ка тремтіла в ра­нішнім хо­лод­ку. Во­на бу­ла пев­на, що ніхто її не по­ба­чить, а як­би й по­ба­чив, то що? Звісно, шко­да бу­ло б, як­би про­па­ло її во­рожіння. Іншої дум­ки в неї не бу­ло. На бла­говіщен­ня ще во­на за­ко­па­ла у му­рав­лисько сіль, бул­ку й на­мис­то і нині тре­ба бу­ло все те діста­ти. По­ма­лу звик­ла до зим­на. Її ту­ге тіло, що не зна­ло ще ма­те­ринст­ва, свобідно і гор­до плив­ло в мо­ло­дих тра­вах ца­рин­ки, та­ке ро­же­ве і свіже, як по­зо­ло­че­на хма­ра, пе­ре­пов­не­на теп­лим вес­ня­ним до­щем. На­решті спи­ни­лась під бу­ком. Але пер­ше ніж роз­ко­пать му­рав­лисько, во­на підня­ла уго­ру ру­ки і по­тяг­ла­ся смач­но всім тілом, хрус­нув­ши кісточ­ка­ми. І враз почу­ла, що тра­тить си­лу. Щось їй не­доб­ре. Опус­ти­ла безв­лад­но ру­ки, гля­ну­ла пе­ред се­бе і рап­том впірну­ла в чор­ну вог­нис­ту бе­зод­ню, що не пус­ка­ла її від се­бе.

Юра-мольфар сто­яв по той бік во­рин­ня і ди­вив­ся на неї.

Вона хотіла крик­нуть на нього - і не мог­ла. Хотіла зак­ри­ти гру­ди ру­ка­ми - й не ма­ла си­ли їх зня­ти. На­ма­га­лась вте­к­ти - і врос­ла в зем­лю. Сто­яла без­си­ла, сли­ве зомліла, і упе­р­то ди­ви­лась у дві чорні жа­рин­ки, що ви­пи­ва­ли з неї всю си­лу.

Врешті у ній во­рух­ну­ла­ся злість. Про­па­ло ціле во­ро­жі­н­ня! Па­лаг­на зро­би­ла над со­бою зу­сил­ля, щоб підня­ти ту злість, і сер­ди­то обізва­лась до нього:

- Чого ви­лу­пив баньки? Не видів? Не спус­ка­ючи з неї очей, яки­ми ску­вав її всю, Юра блим­нув зу­ба­ми:

- Такої, як ви, Па­лаг­но, бігме, не видів.

Й за­ки­нув но­гу че­рез во­рин­ня.

Вона ба­чи­ла доб­ре, як пли­ли до неї ті дві жа­рин­ки, що спо­пе­ли­ли їй во­лю, а все ж сто­яла, нез­дат­на по­во­рух­ну­тись, чи то в со­лодкім, чи то в жах­ливім че­канні.

Він був вже близько. Ба­чи­ла ме­ре­жані шви кеп­та­ра… бли­с­кучі зу­би в от­ворі ро­та… напівпідня­ту ру­ку… Теп­ло йо­го тіла зблизька війну­ло на неї, а во­на все ще сто­яла. І аж ко­ли залізні пальці стис­ну­ли їй ру­ку та по­тяг­ли до се­бе, во­на з кри­ком шар­по­ну­лась і побігла до ха­ти.

Мольфар сто­яв, роз­ду­ва­ючи ніздрі, і ди­вив­ся услід, як бі­ле Палагнине тіло ви­ги­на­лось на тра­вах, мов га­би в Че­ре­моші.

Потому, ко­ли Па­лаг­на вже щез­ла, він пе­реліз зно­ву во­ри­н­ня і знов по­чав розсівать по ца­ринці попіл од учо­рашньої ват­ри, аби ко­ро­ви та вівці, що бу­дуть тут пас­тись, пиш­но пло­ди­лись, щоб кож­на яг­нич­ка чи­ни­ла по двоє…

Палагна прибігла до­до­му ли­ха. Доб­ре, що хоч Іван нічо­го не ба­чив. Ну і сусідонько фай­ний, сма­га б ті втя­ла! Не мав ко­ли прис­ту­пи­тись до неї!.. Ігій на те­бе!.. А що во­рожіння про­па­ло - то вже про­па­ло… Ва­га­лась, чи ка­за­ти про Юру Іва­нові, чи да­ти спокій. Ще бійка го­то­ва вий­ти з то­го та свар­ка, а з мольфа­ром лиш за­че­пись… От бу­ло да­ти в ли­це та й вже… Але Па­ла­та зна­ла, що не год­на зня­ти на нього ру­ку. Навіть при одній думці про се по­чу­ва­ла млость у всім тілі, в ру­ках і в но­гах, якусь со­лод­ку зне­мо­гу. Чу­ла не­мов па­ву­тин­ня на всьому тілі од га­ря­чо­го пог­ля­ду чор­них очей, од блис­ку зубів в по­жад­ли­во одк­ри­то­му роті. І що б во­на не ро­би­ла в той день, мольфарів пог­ляд її в'язав.

Вже зо два тижні ми­ну­ло від то­го ча­су, а Па­лаг­на Іва­нові не ка­за­ла про стрічу з Юром. Во­на лиш при­див­ля­лась до чо­ловіка. Щось бу­ло важ­ке у ньому, якась жу­ра йо­го гриз­ла та ос­лаб­ля­ла тіло, щось ста­ре, во­дя­нис­те світи­лось в йо­го стом­ле­них очах. Помітно худ, ста­вав бай­ду­жий. Ні, Юра кра­щий. Ко­ли б за­хотіла ма­ти лю­ба­са, узя­ла б Юру. Але Па­лаг­на бу­ла фу­дульна, її сил­ком не візьмеш. До то­го бу­ла сер­ди­та на мольфа­ра.

Раз во­ни стрілись біля ріки. Па­лагні на мить зда­ло­ся, цю во­на го­ла, що тон­ке па­ву­тин­ня опу­та­ло все тіло її. Во­на на­че крізь сон по­чу­ла:

- Як спа­ли, Па­лаг­ноч­ко, душ­ко?

На язиці в неї вертілась відповідь: «Га­разд, як ви?» Але во­на здер­жа­лась, за­ко­пи­ли­ла гу­бу, гор­до підня­ла го­ло­ву і ми­ну­ла йо­го, не­мов не ба­чи­ла навіть.

- Як дужі? - по­чу­ла зза­ду уд­ру­ге. Але не обер­ну­лась.

«Ну, те­пер на­чу­вай­ся біди!» - по­ду­ма­ла зі стра­хом.

І справді, лед­ве вер­ну­лась до­до­му, Іван стрів її звісткою, що здох­ла яг­нич­ка. Але, на ди­во, їй анітрош­ки не жал­ко бу­ло яг­нич­ки. Навіть злість бра­ла, що Іван так по­би­вається ду­же за нею.

Юра більше не пе­ре­хо­див Па­лагні до­ро­ги. Од­нак її дум­ка все частіше звер­та­лась до нього. Ціка­во й охо­че прис­лу­ха­лась Па­лаг­на оповідан­ням про йо­го си­лу і ди­ву­ва­лась, скі­ль­ки він мо­же, той пал­кий Юра, що не видів кра­щої од Па­лаг­ни! Він був мо­гутній, по­туж­ний, все знав. Од йо­го сло­ва ги­ну­ла зра­зу ху­до­ба, сох­ла й чорніла, як дим, лю­ди­на, він міг нас­ла­ти смерть і