Українська література » Класика » Тіні забутих предків - Коцюбинський

Тіні забутих предків - Коцюбинський

Читаємо онлайн Тіні забутих предків - Коцюбинський
лю­ба­са. Хіба во­на пер­ша! Відко­ли світ світом, не бу­ва­ло то­го, щоб тільки од­но­го три­ма­тись.

Всі го­во­ри­ли про Па­лаг­ну та Юру, чув і Іван, але прий­мав усе бай­ду­же. Як мольфар, то й мольфар. Па­лаг­на цвіла й ве­се­ли­лась, а Іван нидів і сох, втра­ча­ючи си­лу. Він сам ди­ву­вав­ся тій зміні. Що ста­ло­ся з ним? Си­ли по­ки­да­ли йо­го, очі, якісь роз­по­ро­шені й во­дя­нисті, гли­бо­ко за­па­лись, жит­тя втра­ти­ло смак. Навіть мар­жин­ка не да­ва­ла ко­лишньої втіхи. Чи йо­му по­роб­ле­но що, чи хто урік? Не мав до Па­лаг­ни жа­лю, навіть крив­ди не чув у серці, хоч бив­ся за неї з Юром. Не з злості, а для го­диться, ко­ли лю­ди зве­ли. Як­би не Се­мен, йо­го поб­ра­тим, що зас­ту­пивсь за Іва­на, мо­же б, нічо­го не бу­ло.


Бо, стрівшись раз у корчмі, Се­мен вда­рив Юру в ли­це.


- А ти, лай­да­ку який­сь, тобі що до Па­лаг­ни, не маєш своєї жо­ни?


Тоді Іва­нові со­ром­но ста­ло. Він ско­чив до Юри:


- Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! - і зат­ряс барт­кою в Юри пе­ред ли­цем.


- Ти ку­пив її на торзі? - спа­лах­нув Юра.


Його барт­ка так са­мо мигтіла пе­ред очи­ма в Іва­на.


- Потеруха б тя стер­ла!..


- Опришку єден!..


- На, маєш.


Іван тяв пер­ший, прос­то в чо­ло. Але Юра, уми­ва­ючись кро­в'ю, встиг ру­ба­ну­ти Іва­на між очі і об'юшив йо­го аж до гру­дей. Посліпли обоє од хвилі га­ря­чої крові, що за­ли­ва­ла їм очі, а все ж кре­са­ли барт­ку об барт­ку, усе га­ти­ли один од­но­му в гру­ди. Во­ни тан­цю­ва­ли смер­тельний та­нець, оті чер­воні мас­ки, з яких па­ру­ва­ла га­ря­ча кров.


Юра мав вже скаліче­ну ру­ку, але щас­ли­вим вда­ром рап­том зла­мав над­воє Іва­но­ву барт­ку. Іван зігнув­ся, че­ка­ючи смерті, та Юра вга­му­вав свою лють на бігу і гар­ним, ве­лич­ним ру­хом од­ки­нув набік свій топірець.


- На бе­зо­руж­но­го з барт­ков не йду!..


Тоді во­ни взя­лись за бар­ки. Їх лед­ве роз­бо­ро­ни­ли.


Ну, що ж. Іван об­мив свої ра­ни, зак­ра­сив­ши Че­ре­мош кров'ю, та й пішов ме­жи вівці. Там знай­шов свій спо­чи­нок і роз­ра­ду.


Однак бійка не по­мог­ла. Все за­ли­ши­лось, як бу­ло. Так са­мо Палагна не три­ма­ла­ся ха­ти, так са­мо марнів Іван. Йо­го шку­ра зчорніла та обліпи­ла кості, очі за­па­лись ще глиб­ше, йо­го жер­ли га­ряч­ка, розд­ра­то­ван­ня і нес­покій. Він навіть втра­тив охо­ту до їжі.


«Не інак­ше, як мольфа­ро­ва спра­ва,- гірко ду­мав Іван,- на­ва­жив­ся на жит­тя, хо­че з світу мя звес­ти та й су­шить…»


Він хо­див до во­рож­ки, та од­вер­та­ла,- не по­мог­ло: відай, мольфар сильніший. Іван навіть упев­нив­ся у тім. Про­хо­дя­чи якось повз ха­ту Юри, він по­чув го­лос Па­лаг­ни. Нев­же во­на? Йо­му спер­ло у гру­дях. Притиснувши сер­це ру­кою, Іван прик­лав ву­хо до бра­ми. Не по­ми­лив­ся. Там бу­ла Па­лаг­на. Шу­ка­ючи шпа­ри, щоб за­зир­ну­ти у двір, Іван ти­хо по­су­вав­ся попід бар­кан. На­решті йо­му уда­лось знай­ти якусь дірку у бар­кані, і він по­ба­чив Па­лаг­ну і мольфа­ра. Юра, зігнув­шись, три­мав пе­ред Па­лаг­ною гли­ня­ну ляльку і ти­кав пальця­ми в неї од ніг до го­ло­ви.


- Б'ю кілок тут,- шеп­тав зловісно,- і сох­нуть ру­ки та й но­ги. В живіт - ка­рається на живіт; не го­ден їсти…


- А єкби у го­ло­ву вбив? - пи­та­ла ціка­во Па­лаг­на.


- Тоді ги­не в той мах…


Се ж во­ни на нього змов­ля­лись!..


Свідомість то­го ту­ма­ном шиб­ну­ла до го­ло­ви Іва­на. От ско­чить че­рез бар­кан і за­би­ти обох на місці. Іван стис­нув ру­кою барт­ку, зміряв очи­ма бар­кан, але рап­том зів'яв. Зне­сил­ля й бай­дужність зно­ву об­ня­ли все йо­го тіло. На­що? До чо­го? Так вже, пев­но, йо­му су­ди­лось. Він змерз од­ра­зу, без­си­ло опус­тив барт­ку і по­су­нув­ся далі. Ішов спустілий, не чу­ючи землі під но­га­ми, згу­бив­ши стеж­ку. Чер­воні кру­ги літа­ли пе­ред йо­го очи­ма та розп­ли­ва­лись по го­рах.


Куди він йшов? Не міг навіть зга­да­ти. Блу­кав без ме­ти, зла­зив на го­ри, спус­кав­ся і підіймав­ся, ку­ди но­ги но­си­ли. На­решті по­ба­чив, що си­дить над рікою. Во­на кле­котіла та шуміла під но­га­ми у нього, ся кров зе­ле­на зе­ле­них гір, а він вдив­ляв­ся без тя­ми в її бист­ри­ну, аж на­решті в йо­го стом­ленім моз­ку засвіти­лась пер­ша ясніша дум­ка: на сім місці бре­ла ко­лись Марічка. Тут її взя­ла во­да. Тоді вже зга­д­ки самі по­ча­ли зри­на­ти од­на по одній, на­ли­ва­ти по­рожні гру­ди. Він знов ба­чив Марічку, її ми­ле об­лич­чя, її прос­ту і щи­ру лас­кавість, чув її го­лос, її співан­ки… «Ізга­дай мні, мій ми­ленький, два ра­зи на дни­ну, а я те­бе ізга­даю сім раз на го­ди­ну…» І от те­пер нічо­го то­го не­ма. Не­ма й не вер­неться вже, як не мо­же ніко­ли вер­ну­тись на ріці піна, що сплив­ла за во­дою. Ко­лись Марічка, а те­пер він… Вже йо­го зірка лед­ве три­мається в небі, го­то­ва ско­ти­тись. Бо що на­ше жит­тя? Як блиск на небі, як че­реш­не­вий цвіт… нет­рив­ке й до­час­не…


Сонце схо­ва­лось за го­ри, в ти­хих вечірніх тінях за­ку­ри­лись гу­цульські ха­ти. Синій дим вив­ся крізь шпа­ри да­хі­вок, гус­то оку­ту­вав ха­ти, що розцвіта­лись на зе­лені гір, як ве­ликі бла­китні квітки.


Тусок обіймав сер­це Іва­на, ду­ша ба­ну­ва­ла за чимсь кра­щим, хоч невідо­мим, тяг­ла­ся в інші, кращі світи, де мож­на б спо­чи­ти. А ко­ли надійшла ніч і чорні го­ри блим­ну­ли сві­тлом са­мотніх осель, як пот­во­ри злим оком, Іван по­чув, що си­ли во­рожі сильніші за нього, що він вже поліг у бо­ротьбі.


Іван про­ки­нувсь.


- Вставай,- бу­ди­ла йо­го Марічка.- Вста­вай, і ходім.


Він гля­нув на неї і анітрош­ки не зди­ву­вав­ся. Доб­ре, що Марічка на­решті прий­шла. Підвівся і вий­шов з нею.


Вони мовч­ки здійма­ли­ся вго­ру, і, хоч бу­ла вже ніч, Іван ви­раз­но ба­чив при світлі зірок її об­лич­чя. Пе­релізли во­ри­н­ня, що одділя­ло ца­рин­ку од лісу, і всту­пи­ли у гус­ту за­ро­сль смерічок.


- Чогось так змарнів? Ци ти не­ду­жий? - обізва­лась Марі­чка.


- За то­бою, душ­ко Марічко… за то­бою ба­ну­вав…- Не пи­тав, ку­ди йдуть. Йо­му бу­ло так доб­ре з нею.


- Чи пам'ятаєш, сер­це Іван­ку, як ми схо­ди­лись тут, у се­му лісі: ти мені йграв, а я зак­ла­да­ла свої ру­ки тобі на шию та й цілу­ва­ла ку­че­ри­ки любі?


- Ой пам'ятаю, Марічко, й повік не за­бу­ду…


Він ба­чив пе­ред со­бою Марічку, але йо­му див­но, бо він ра­зом з тим знає, що то не Марічка, а няв­ка. Йшов по­руч із нею й бо­яв­ся пус­ти­ти Марічку впе­ред, щоб не по­ба­чить кри­ва­ву дірку зза­ду у неї, де вид­но сер­це, ут­ро­бу і все, як се у няв­ки бу­ває. На вузьких стеж­ках він ту­ливсь до Марі­чки, аби йти ря­дом, аби не ли­ши­ти­ся зза­ду, і чув теп­ло її ті­ла.


- Давно я ма­ла те­бе спи­та­ти: за що ти вда­рив ме­не в

Відгуки про книгу Тіні забутих предків - Коцюбинський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: