Тіні забутих предків - Коцюбинський

жит­тя, розігнать хма­ру і спер­ти град, вог­нем чор­но­го ока спо­пе­лить во­рогів і за­па­ли­ти в жіно­чо­му серці ко­хан­ня. Він був зем­ним бо­гом, той Юра, що хтів Па­лаг­ни, що прос­тя­гав до неї ру­ки, в яких три­має світові си­ли.

Її сер­це ча­са­ми в'яло для корів і чо­ловіка, во­ни там блі­д­ли, як розсівається мрич, що на хви­лин­ку сіда на сме­ре­ки. З нудьгою во­на йшла на ца­рин­ку, під бук, і там по­чу­ва­ла на своїх гру­дях теп­ле ди­хан­ня Юри, залізні пальці йо­го ру­ки. Він мав би з неї лю­бас­ку, ко­ли б тоді з'явив­ся.

Але він не з'являв­ся…

Була га­ря­ча дни­на. Ігрець за­ку­рив­ся, зем­ля па­ру­ва­ла, од Чор­но­го­ри бігли без­пе­рес­тан­ку хма­ри та ви­ли­ва­лись дощі, на які збо­ку світи­ло сон­це. Так бу­ло пар­но, що Па­лаг­на ніза­що не полізла б на грунь, ко­ли б не прис­нив­ся їй сон, який віщу­вав для ху­до­би не­доб­ре. Во­на хотіла одвідать ко­ро­ви у лісі. Круг неї го­ри ку­ри­лись од мричі, на­че скипіли гірські по­то­ки й за­па­ру­ва­ли. Че­ре­мош зни­зу шумів. Йо­му твер­до бу­ло ле­жа­ти на ске­лях, і він пе­рес­ка­ку­вав з ка­ме­ня на камінь. Але лед­ве встиг­ла Па­лаг­на злізти на верх, ко­ли од Чор­но­го­ри мах­нув кри­лом вітер і за­хи­тав де­ре­ва. «Ко­ли б не бу­ло бурі»,- по­га­да­ла во­на і обер­ну­лась ли­цем до ві­тру. Ну, так і є… Там кле­котіла важ­ка синьо-білас­та хма­ра. Зда­ва­лось, са­ма Чор­но­го­ра зня­ла­ся в не­бо, го­то­ва спус­ти­тись на зем­лю та все роз­ду­ши­ти. Вітер біг пе­ред нею та ро­з­пи­хав сме­ре­ки, а го­ри й до­ли­ни зчорніли од­ра­зу, як після по­жежі.

Нічого бу­ло і ду­ма­ти йти далі. Па­лаг­на за­хо­ва­лась під на­ме­том сме­ре­ки. Сме­ре­ка скрипіла. Зда­ле­ку м'яко ко­тив­ся грім, тіні пруд­ко бігли по го­рах, зми­ва­ючи фар­би, а ви­сокі Гад­жу­ги зги­на­лись уд­воє по да­ле­ких вер­хах. «Ще аби гра­дом не верг­ло»,- ля­ка­лась Па­лаг­на, за­гор­та­ючись у кеп­тар.

А над го­ло­вою уже шуміло. Там, в Чор­но­горі, чор­нок­ниж­ни­ки сікли десь лід по за­мерз­лих озе­рах, а душі стра­че­них наг­ло зби­ра­ли той лід у міхи і мча­лись з ни­ми на хма­рах, щоб розсівать по землі.

«Пропадуть сіно­жаті, за­сип­ле їх ле­дом, і бу­де пла­кать го­лод­на худібка»,- ду­ма­ла гірко. Але не встиг­ла скінчи­ти дум­ки, як вда­рив грім. За­хи­та­ли­ся го­ри, Гад­жу­ги впа­ли ве­р­ха­ми на зем­лю, зем­ля підня­лась, і все зак­ру­ти­лось у ви­хрі. Па­лаг­на лед­ве встиг­ла вхо­пи­тись за стов­бур і, мов крізь ту­ман, по­ба­чи­ла рап­том, як дря­павсь на го­ру який­сь чо­ловік. Бо­ров­ся з вітром, роз­ки­дав но­ги, не­на­че рак, ха­па­в­ся ру­ка­ми за камінь і все дер­ся на верх. Ось він вже бли­зько, зігнув­ся уд­воє, біжить - і врешті став на верш­ку. Па­ла­г­на пізна­ла Юру.

- Цес, пев­но, до ме­не…- на­ля­ка­лась Па­лаг­на, але Юра, ви­ди­мо, її не ба­чив.

Став про­ти хма­ри, од­на но­га на­пе­ред, і склав ру­ки на гру­дях. Закинув на­зад бліде об­лич­чя і впер­ся пох­му­рим оком у хма­ру. Сто­яв так дов­гу хви­ли­ну, а хма­ра ішла на нього. І рап­том сильним ру­хом він ки­нув кре­са­ню на зем­лю. Вітер за­раз звіяв її в до­ли­ну і підхо­пив на го­лові в Юри дов­ге во­лос­ся. Тоді Юра підняв до хма­ри ціпок, що три­мав у руці, і крик­нув у синій клекіт:

- Стій! Я те­бе не пус­каю!.. Хма­ра по­ду­ма­ла тро­хи і пус­ти­ла в од­повідь вог­ня­ну стрілу.

- Ой! - зак­ри­ла Па­лаг­на очі ру­кою, як роз­си­па­лись го­ри.

Але Юра так са­мо міцно сто­яв, і ку­чері ви­лись на го­лові в нього, як у гнізді га­дю­ки.

- Ага! Ти так! - крик­нув Юра до хма­ри.- То я му­шу те­бе за­к­ли­на­ти.

Я зак­ли­наю вас, гро­ми й гро­мо­ве­ня­та, тучі і ту­че­ня­та, я роз­га­няю те­бе, фор­ту­но, наліво, на ліси й во­ди… Іди роз­не­си­ся, як вітер по світі… Розсядься і роз­си­ти­ся, ти тут си­ли не маєш…

Але хма­ра тільки морг­ну­ла зне­важ­ли­во лівим кри­лом і по­ча­ла за­вер­та­ти нап­ра­во, по­над ца­рин­ки.

- Нещастя! - стис­ну­ла ру­ки Па­лаг­на.- Чис­то виб'є сіна…

Однак Юра не хотів підда­тись. Він лиш зблід дуж­че, лиш очі по­темніли у нього. Ко­ли хма­ра нап­ра­во - то й він нап­ра­во, хма­ра наліво - і він наліво. Він бігав за нею, бо­рю­чись з вітром, ма­хав ру­ка­ми, гро­зив ціпком. Він вив­ся, як в'юн, по горі, за­вер­та­ючи хма­ру, мо­цу­вав­ся із нею, спи­рав… Ось-ось, ще трош­ки, ще з сього краю… Чув в гру­дях си­лу, ме­тав гро­ми з очей, здіймав ру­ки уго­ру і зак­ли­нав.

Вітер розвіяв йо­го кеп­тар та бив у гру­ди, хма­ра гар­ча­ла, плюс­ка­ла гро­мом, за­вер­та­ла у очі до­щем, драгліла над го­ло­вою, го­то­ва впас­ти, а він, за­ли­тий по­том, лед­ве пе­ре­во­дя­чи дух, ме­тав­ся гру­нем в нес­тямі, бо­ячись втра­тить ос­танні си­ли. Чув, що си­ли вже слаб­нуть, що в гру­дях пус­то, що вітер рве го­лос, дощ за­ли­ва очі, хма­ра пе­ре­ма­гає, і вже ос­таннім зу­сил­лям підняв до не­ба ко­рот­кий ціпок:

- Стій!..

І хма­ра рап­том спи­ни­лась. Підня­ла зди­во­ва­но край, спе­р­лась, як кінь на задні но­ги, зак­ле­котіла внутрішнім гні­вом, од­чаєм зне­сил­ля і вже про­си­ла:

- Пусти! Де ся подіну?

- Не пу­щу!

- Пусти, бо ги­нем! - кли­ка­ли жалібно душі, зги­на­ючись під ва­гою пе­ре­пов­не­них гра­дом мішків.

- Ага! Те­пер ти про­сиш!.. Я те­бе зак­ли­наю: іди у безвісті, у про­вал­ля, ку­ди коні не доіржуть, ко­ро­ви не доріку­ють, вівці не доб­ле­ю­ють, во­ро­ни не доліта­ють, де хрис­ти­ян­сько­го гла­су не чу­ти…

Туди пус­каю те­бе…

І див­на річ - хма­ра ско­ри­лась, покірно по­вер­ну­ла наліво і розв'яза­ла мішки над рікою, за­си­па­ючи гус­тим гра­дом зарінок. Біла завіса зак­ри­ла го­ри, а в гли­бокій до­лині щось кле­котіло, ла­ма­лось і глу­хо шуміло. Юра упав на зем­лю і важ­ко ди­хав.

А ко­ли сон­це про­дер­ло хма­ру і мокрі тра­ви враз осміхну­лись, Юра на­че у сні по­ба­чив, що до нього біжить Па­лаг­на. Во­на ся­ла уся привітно, як сон­це, ко­ли наг­ну­лась над ним з тур­бот­ним пи­тан­ням:

- Ци тобі, Юр­чи­ку, не ста­лось чо­го ли­хо­го?

- Нічьо, Па­лаг­ноч­ко, душ­ко, нічьо… Ади! Я од­вер­нув бу­рю…

І прос­тяг ру­ки до неї… Так Па­лаг­на ста­ла лю­бас­кою Юри.

***

Іван ди­ву­вав­ся Па­лагні. Во­на і пер­ше лю­би­ла пиш­но вби­ра­тись, а те­пер на­че щось всту­пи­ло у неї: навіть у бу­день но­си­ла шов­кові хуст­ки, до­рогі й пи­сані муд­ро, блис­кучі дро­тяні за­пас­ки, а важкі згар­ди гну­ли їй шию. Ча­сом ще­за­ла з до­му й вер­та­ла­ся пізно, чер­во­на, розтріпа­на, п'яна не­на­че.

- Де ти во­ло­чиш­ся все?! - сер­дивсь Іван.- Гля­ди, газ­ди­не!

Але Па­лаг­на тільки сміялась:

- Овва! То вже мені і по­гу­ля­ти не вольно… Я хо­чу на­бу­тись. Раз жиємо на світі…

Що прав­да, то прав­да, жит­тя на­ше ко­рот­ке - блис­не та й згас­не.

Іван сам так ду­мав, але ж бо Па­лаг­на за­над­то. Щод­ня во­на за­пи­ва­ла­ся в корчмі з Юрою-мольфа­ром, при­люд­но ці­лу­ва­лась і обійма­ла­ся з ним, не кри­ючись навіть, що має