Тіні забутих предків - Коцюбинський

і од­ду­вав­ся, не­на­че ко­вальський міх. Піт крап­ля­ми вис­ту­пав круг очей, стікав стру­моч­ком од чо­ла до ро­та, під пах­ва­ми й на жи­воті бли­ща­ло у нього, як у ко­ня­ки, а чу­гай­стир вже розійшов­ся.

- Гайдук раз! Ще та­кий! - кри­чав на Іва­на і бив п'ята­ми в зем­лю.

- Ще кри­вий!.. Ще сліпий!..- підда­вав жа­ру Іван.- Го-го! Як тан­цю­ва­ти, то тан­цю­ва­ти.

- Най бу­де так! - плес­кав в до­лоні чу­гай­стир, і присідав до землі, і кру­тив­ся круг се­бе.

- Ха-ха-ха! - хльоскав се­бе по стег­нах Іван.

Хіба він не го­ден вже тан­цю­ва­ти?

Ватра роз­го­ря­лась ве­се­лим вог­нем і одділя­ла од тан­цю­ючих тіні, що кор­чи­лись й би­лись на за­литій світлом по­лянці, Чугайстир втом­ляв­ся. Щох­ви­ли­ни підно­сив до ло­ба ру­ку, всю в бруд­них нігтях, об­ти­ра­ючи піт, і вже не ска­кав, а тільки дрібно тру­сив во­ло­ха­тим тілом на місці.

- Може, вже бу­де? - са­пав чу­гай­стир.

- Е, ні… ще трош­ки.

Іван і сам умлівав од уто­ми. Загрівся, був весь мок­рий, но­ги боліли у нього, а гру­ди лед­ве ло­ви­ли віддих.

- Я ще заг­раю до тан­цю,- бадьорив він чу­гай­ст­ра й сяг­нув по фло­яру за че­рес.- Ти ще та­кої не чув, не­бо­же…

Він заг­рав пісню, що підслу­хав у щез­ни­ка в лісі: «Є мої ко­зи!.. Є мої ко­зи!..»- і чу­гай­стир, ожив­ле­ний згу­ка­ми пісні, знов ви­ще підки­дав п'яти, зап­лю­щив од вдо­во­лен­ня очі і на­че за­був про уто­му.

Тепер Марічка мог­ла бу­ти спокійна.

«Тікай, Марічко… не бійся, душ­ко… твій во­рог тан­цює»,- співа­ла фло­яра.

Шерсть при­лип­ла до тіла чу­гай­ста, на­че він тільки що ви­ліз із во­ди, сли­на стіка­ла цівкою з ро­та, одк­ри­то­го вті­хою рухів, він весь бли­щав при вогні, а Іван підда­вав йо­му ду­ху ве­се­лою грою і, на­че в нес­тямі, в зне­мозі і в за­бутті, бив в камінь по­ля­ни но­га­ми, з яких об­летіли вже пос­то­ли…

Нарешті чу­гай­стир знемігся:

- Буде, не мо­жу… Впав на тра­ву і важ­ко са­пав, зап­лю­щив­ши очі.

Іван зва­лив­ся на зем­лю ря­дом з чу­гай­ст­ром. І так ди­ха­ли ра­зом.

Врешті чу­гай­стир сти­ха хи­хик­нув:

- Ну й ви­ма­хавсь нині я фай­но…

Пом'яв за­до­во­ле­но круг­лий живіт, пок­рек­тав, розг­ла­див на гру­дях во­лос­ся й по­чав про­ща­тись.

- Дякувать крас­но за та­нець…

- Ідіть здо­рові.

- Май ся га­разд…

Розсунув сухі гілляч­ки сме­ре­ки і впірнув в ліс.

Полянку знов об­ня­ли мо­рок і ти­ша. Дотліва­юча ват­ра клі­па­ла в пітьмі оди­но­ким чер­во­ним оком.

Але де бу­ла Марічка?

Іван мав ще ба­га­то їй роз­ка­за­ти. Він чув пот­ре­бу опо­ві­сти їй ціле своє жит­тя, про свій ту­сок за нею, без­радісні дні, свою са­мотність се­ред во­рогів, не­щас­ли­ве под­руж­жя… Але де во­на бу­ла? Ку­ди по­да­лась? Мо­же, наліво? Йо­му зда­ло­ся, що він ба­чив її вос­таннє з ліво­го бо­ку.

Іван по­дав­ся наліво. Тут бу­ла гу­щи­на. Сме­ре­ки так тісно зби­ли­ся в ку­пу, що труд­но бу­ло про­ла­зить між їх шер­ша­ви­ми пня­ми. Сухі нижні гілляч­ки ко­ло­ли йо­му ли­це. Але він йшов. Брів у густій пітьмі, спо­ти­кав­ся і на­ти­кав­ся без­пе­рес­тан­ку на стов­бур. Ча­сом йо­му зда­ва­лось, що хтось йо­го кли­че. Ста­вав, за­таївши в гру­дях віддих, і прис­лу­хав­ся. Але ліс на­ли­ва­ла та­ка гли­бо­ка ти­ша, що ше­лестіння су­хих гілля­чок, об які тер­ся пле­чем, зда­ва­лось йо­му го­лос­ним лус­ко­том пня, що ва­лив­ся, стя­тий со­ки­рою, в лісі. Іван йшов далі, прос­тяг­нув­ши на­пе­ред ру­ки, не­на­че сліпець, який ло­вить ру­ка­ми повітря зі стра­ху натк­ну­тись на пе­реш­ко­ду.

Раптом до йо­го ву­ха до­летіло ти­хеньке, лед­ве вло­ви­ме ди­хан­ня:

- Іва!..

Голос ішов зза­ду, десь з гли­би­ни, на­че до­бу­вав­ся крізь мо­ре сме­ре­ко­вої глиці. Значить, Марічка бу­ла не тут.

Треба бу­ло вер­та­тись на­зад. Іван поспішавсь, сту­кавсь коліньми в сме­ре­ки, од­во­див ру­ка­ми гілляч­ки і жму­рив очі, щоб не на­ко­ло­тись на хвою. Ніч на­че чіпля­лась йо­му за но­ги і не пус­ка­ла, а він волік її за со­бою та роз­пи­хав грудьми. Блу­кав уже дов­го, а не зна­хо­див по­лян­ки.

Тепер зем­ля під йо­го но­га­ми по­ча­ла спус­ка­тись в до­ли­ну. Ве­ликі каміння пе­ре­ти­на­ли йо­му до­ро­гу. Він їх об­хо­див, сков­за­ючись раз у раз на слизькім мху, спо­ти­ка­ючись на цуп­ко­му корінні, три­ма­ючись за тра­ву, щоб не зірва­тись.

І зно­ву з про­вал­ля, з-під йо­го ніг, дійшов до нього сла­бенький пок­лик, заг­лу­ше­ний лісом:

- Іва-а!..

Він хотів од­гук­ну­тись на го­лос Марічки, але не смів, щоб не по­чув чу­гай­стир.

Тепер вже знав, де має її шу­ка­ти. По­да­тись уп­ра­во і спус­ти­ти­ся вниз. Але тут бу­ло іще крутіше, і зда­ва­ло­ся див­ним, як мог­ла злізти звідси Марічка. Дрібні каміння си­па­лись під но­га­ми в Іва­на, з глу­хим гар­чан­ням спа­да­ючи в чор­ну глибінь. Але він, зруч­ний і звик­лий до гір, умів спи­ни­тись на краю кручі і знов обе­реж­но шу­кав підпо­ри для ніг. Де­далі ста­ва­ло трудніше спус­ка­тись. Раз ма­ло не впав, та вхо­пив­ся за вис­туп скелі і по­вис на ру­ках. Не знав, що там під ним, але чув хо­лод і зловісне ди­хан­ня бе­зодні, яка одк­ри­ва­ла на нього свою не­на­жер­ли­ву па­щу.

- Іва-а! - стог­на­ла Марічка десь з гли­би­ни, і був у го­лосі то­му пок­лик ко­хан­ня і му­ки.

- Іду, Марічко! - би­лась в Іва­но­вих гру­дях од­повідь, ля­ка­ючись ви­летіть звідти.

Він вже за­був обе­режність. Ска­кав по каміннях, як ди­кий ба­ран, лед­ве лов­ля­чи віддих одк­ри­тим ро­том, калічив ру­ки і но­ги, при­па­дав грудьми до гост­рої скелі, тра­тив ча­са­ми грунт під но­га­ми і крізь га­ря­чий ту­ман ба­жан­ня, в яко­му ко­тив­ся в до­ли­ну, чув тільки, як йо­го наг­лить до­ро­гий го­лос:

- Іва-а!..

- Я тут! - крик­нув Іван і по­чув рап­том, що йо­го тяг­не бе­зо­д­ня.

Схопила за шию, пе­рег­ну­ла на­зад. Ха­пав ру­ка­ми повітря, ло­вив но­гою камінь, одірва­ний нею, і чув, що ле­тить вниз, спов­не­ний хо­лод­ком та див­ною пуст­кою в тілі. Чор­на. важ­ка го­ра розп­ра­ви­ла кри­ла сме­рек і вмить, як птах, пурх­ну­ла над ним у не­бо, а гост­ра смер­тельна цікавість опек­ла мо­зок: об що стук­неться го­ло­ва? По­чув ще тріск кості, гост­рий до нес­тер­пу­чості біль, що скор­чив тіло,- і все розп­ли­лось в чер­вонім вогні, в яко­му згоріло йо­го жит­тя…

Другої дни­ни знай­шли пас­ту­хи лед­ве жи­во­го Іва­на.

***

Сумно повісту­ва­ла трембіта го­рам про смерть.

Бо смерть тут має свій го­лос, яким про­мов­ляє до са­мот­ніх ки­чер.

Били ко­пи­та­ми коні по ка­ме­нис­тих пла­ях, і пос­то­ли шур­ша­ли у пітьмі ночі, як з ле­го­вищ людських, за­губ­ле­них в го­рах, поспіша­ли сусіди, на пізні вогні. Зги­на­ли пе­ред ті­лом коліна, скла­да­ли на гру­ди мер­цеві гроші - на пе­ревіз душі, і мовч­ки засіда­ли на ла­ви. Міша­ли си­ве во­лос­ся з во­г­нем чер­во­них хус­ток, здо­ро­вий рум'янець з жов­тим вос­ком змор­ще­них лиць.

Смертельне світло спліта­ло сітку од­на­ко­вих тіней на ме­р­твім і на жи­вих об­лич­чях. Драгліли во­ла ба­га­тих газ­динь, ти­хо ся­ли ста­речі очі пе­ред по­ва­гою смерті, муд­рий спокій єднав жит­тя і смерть, і грубі зап­рацьовані