Тіні забутих предків - Коцюбинський

тільки не ви­роб­ля­ла, ота ро­ди­ма відьма! Пе­ре­ки­да­лась у по­лот­но, що біліло смер­ком попід лісом, повз­ла ву­жем або ко­ти­лась гор­ба­ми про­зо­рим клуб­ком. Спи­ва­ла, на­решті, місяць, щоб бу­ло тем­но, як йде до чу­жої ху­до­би. Не один при­ся­гав­ся, що ба­чив, як во­на тер­ни­цю доїть: за­б'є у неї чо­ти­ри кілки, не­на­че дійки,- і на­доїть пов­ну дій­ни­цю.

Скільки кло­по­ту бу­ло в Іва­на! Він не мав навіть ко­ли спа­м'ята­тись. Газдівство пот­ре­бу­ва­ло вічної праці, жит­тя мар­жи­ни так тісно в'яза­лось з йо­го влас­ним жит­тям, що витісня­ло всякі інші дум­ки. Але ча­са­ми, нес­подіва­но зо­в­сім, ко­ли він зво­див очі на зе­лені ца­рин­ки, де спо­чи­ва­ло в ко­пи­цях сіно, або на гли­бо­кий за­ду­ма­ний ліс, звідти злітав до нього дав­но за­бу­тий го­лос:

Ізгадай мні, мій ми­ленький,

Два ра­зи на дни­ну,

А я те­бе із га­даю

Сім раз на го­ди­ну…

Тоді він ки­дав ро­бо­ту і десь про­па­дав.

Фудульна Па­лаг­на, що звик­ла шість день на тиж­день ро­би­ти і тільки в свя­то од­по­чи­ва­ла, пи­ша­ючись крас­ним лу­ді­нням, сер­ди­то доріка­ла за йо­го прим­хи. Але він гнівавсь:

- Заткнися. Пазь лиш своє і дай мені спокій…

Він сам сер­дивсь на се­бе: «На­що во­но?» - і ви­ну­ва­то йшов до ху­до­би. Приносив їй хліба чи груд­ку солі. З довірли­вим ри­ком тяг­ла­ся до нього йо­го біла­ня або го­лу­ба­ня, ви­су­ва­ла теп­лий чер­во­ний язик і ра­зом з сіллю ли­за­ла ру­ки. Во­гкі блис­кучі очі при­яз­но ди­ви­лись на нього, а теп­лий дух мо­лоч­но­го вим'я та свіжо­го гною зно­ву вер­та­ли втра­че­ний спокій і рівно­ва­гу.

В ко­шарі йо­го об­ли­ва­ло ціле мо­ре овець, та­ких ма­лень­ких, круг­лих. Во­ни зна­ли гос­по­да­ря сво­го, сі ба­ра­ни і яг­ни­ці, і з радісним бе­кан­ням тер­лись до йо­го ніг. Він за­пус­кав пальці в пух­на­ту вов­ну або з батьківським по­чут­тям брав на ру­ки яг­ня - і дух по­ло­ни­ни віяв тоді над ним та кли­кав у го­ри. Ста­ва­ло спокійно і теп­ло на серці.

У сьому бу­ла Іва­но­ва радість.

Чи він ко­хав Па­лаг­ну? Та­ка дум­ка ніко­ли не зай­ма­ла йо­го го­ло­ви. Він газ­да, во­на газ­ди­ня, і хоч дітей у них не бу­ло, за­те бу­ла худібка - чо­го ж ще більше? На добрім ха­зяй­стві Па­лаг­на наб­ра­лась тіла, ста­ла пов­на й чер­во­на, ку­ри­ла люльку, як Іва­но­ва ма­ти, но­си­ла пишні шов­кові хуст­ки, а на во­ластій шиї бли­ща­ло у неї стільки на­мис­та, що че­лядь з зазд­рощів аж розсіда­лась. Во­ни їзди­ли ра­зом до міста або на храм. Па­лаг­на са­ма сідла­ла сво­го ко­ня і зак­ла­да­ла чер­во­ний постіл в стре­ме­но так гор­до, на­че всі го­ри на­ле­жа­ли тільки до неї. На хра­мах бу­ли лю­ди та да­лекі ро­ди, піни­лось пи­во, ли­лась горілка, зліта­лись усякі но­ви­ни з да­ле­ких гір, Іван обіймав мо­ло­диці, Па­лаг­ну цілу­ва­ли чужі чо­ловіки - ото ди­во яке! - і вдо­во­лені, що на­бу­лись так фай­но, во­ни вер­та­лись зно­ву до що­ден­них тур­бот.

До них теж приїзди­ли чесні газ­ди в гос­ти­ну.

- Слава Ісу­су. Як жінка, мар­жин­ка, ци дужі?

- Гаразд, як ви?..

Засідали за ме­ре­жа­ний стіл, тяжкі в своїм овечім уб­ранні, і спо­жи­ва­ли вкупі, свіжу ку­ле­шу та гус­лян­ку гост­ру, од якої об­ла­зив язик.

Так йшло жит­тя. Для праці - будні, для во­рожіння - свя­то.

На свя­тий вечір Іван був завж­ди в дивнім наст­рої. На­че пе­ре­пов­не­ний чимсь таємни­чим й свя­щен­ним, він все ро­бив по­важ­но не­на­че служ­бу бо­жу слу­жив. Клав Па­лагні жи­вий во­гонь для ве­чері, сте­лив сіно на стіл та під сто­лом і з пов­ною вірою ри­кав при тім, як ко­ро­ва, бле­яв вівцею та ржав ко­нем, аби ве­ла­ся ху­до­ба. Об­ку­рю­вав ла­да­ном ха­ту й ко­ша­ри, щоб одігна­ти звіра й відьом, а ко­ли чер­во­на од ме­тушні Па­лаг­на се­ред ку­ри­ва то­го оз­най­мля­ла на­решті, що го­тові усі два­над­цять страв, він, пер­ше ніж засісти за стіл, ніс тай­ну ве­че­рю ху­добі. Во­на пер­шою му­си­ла скош­ту­ва­ти го­лубці, сли­ви, біб та ло­га­зу, які так ста­ран­но го­ту­ва­ла для нього Па­лаг­на. Але се бу­ло не все. Ще го­ди­лось за­к­ли­кать на тай­ну ве­че­рю усі во­рожі си­ли, пе­ред яки­ми берігся че­рез ціле жит­тя. Брав в од­ну ру­ку зі стра­вою мис­ку, а в дру­гу со­ки­ру і ви­хо­див надвір. Зе­лені го­ри, уб­рав­шись у білі гуглі, прис­лу­ха­лись чуй­но, як дзвеніло на небі зо­ло­то зір, мо­роз блис­кав срібним ме­чем, по­ти­на­ючи згу­ки в повітрі, а Іван прос­тя­гав ру­ку у сю ску­ту зи­мою без­людність і кли­кав на тай­ну ве­че­рю до се­бе всіх чор­нок­ниж­ників, мольфарів, пла­нет­ників вся­ких, вовків лісо­вих та вед­медів. Він кли­кав бу­рю, щоб бу­ла лас­ка­ва прий­ти до нього на ситі стра­ви, на па­лені горілки, на ве­че­рю свя­ту,- але во­ни не бу­ли лас­каві, і ніхто не при­хо­див, хоч Іван спро­шу­вав тричі. Тоді він зак­ли­нав їх, щоб не з'явля­лись ніко­ли,- і лег­ко зітхав.

Палагна че­ка­ла в хаті. Во­гонь в печі ле­жав вто­мив­шись, ти­хо дріма­ючи жа­ром, стра­ви спо­чи­ва­ли на сіні, різдвя­на мирність спли­ва­ла з тем­них кутків, го­лод тяг­нув до їжі, але во­ни ще не сміли сісти за стіл. Па­лаг­на пог­ля­да­ла на чо­ловіка - і в згоді во­ни ра­зом зги­на­ли коліна, бла­га­ючи бо­га, щоб при­пус­тив до ве­чері ті душі, що їх ніхто не знає, що про­па­дом про­па­да­ють, бу­та­на­ми по­биті, до­ро­га­ми по­калічені, во­да­ми по­топ­лені. Ніхто за них не зга­дає, ані вста­ючи, ані ля­га­ючи, ніхто не зга­дає, до­ро­гою йду­чи, а во­ни, бідні душі, гірко про­бу­ва­ють у пеклі, че­ка­ючи ве­чо­ра свя­то­го…

І ко­ли так мо­ли­лись, Іван був пев­ний, що за пле­чи­ма у нього пла­че, схи­лив­шись, Марічка, а душі наг­ло по­мер­лих не­ви­ди­мо сіда­ють на ла­ви.

- Продуй пер­ше, ніж маєш сісти! - ви­ма­га­ла від Іва­на Па­лаг­на.

Але він знав і без неї. Ста­ран­но прод­му­ху­вав місце на лаві, щоб не при­ва­лить яку ду­шу, і засідав до ве­чері…

На Ма­лан­ки до мар­жи­ни у за­го­ро­ду при­хо­див сам бог. На ви­со­ко­му небі яс­но горіли зорі, лю­то тріщав мо­роз, а си­вий бог йшов бо­соніж по пух­ко­му снігу і ти­хо од­хи­ляв две­рі ко­ша­ри.

Прокинувшись вночі, Іван нас­лу­хав і, зда­ва­ло­ся, чув, як ла­гідний го­лос пи­тає Мар­жин­ку: «Ци ти, худібко, наїже­на, на­поєна доб­ре? Ци со­ко­тить те­бе газ­да?» Радісно бле­яли вівці ве­се­лим ри­ком об­зи­ва­лись ко­ро­ви - газ­да дог­ля­дає їх доб­ре, сумлінно, поїть, го­дує і навіть нині ви­че­сав шерсть. Те­пер пан-біг на­пев­но об­да­рує йо­го но­вим прип­ло­дом.

І бог да­вав приплід. Овеч­ки мир­но ко­ти­лись, чи­ни­ли яг­нич­ки, ко­ро­ви щас­ли­во упо­ло­жа­лись.

Палагна вічно зак­ло­по­та­на бу­ла своїм во­рожінням. Па­ли­ла поміж мар­жи­ною ват­ру, аби во­на бу­ла світу­ча, крас­на, як бо­же світло, аби до неї не мав прис­ту­пу злий. Во­на ро­би­ла, що тільки зна­ла, аби ху­до­ба бу­ла та­ка ти­ха, як корінь в землі, та­ка ман­нис­та, як у по­тоці во­да.

Вона так ніжно про­мов­ля­ла до неї:

- Ти меш го­ду­ва­ти ме­не і мо­го газ­ду,