Тіні забутих предків - Коцюбинський

class="p">- і обізветься го­лос, що там жиє. Хо­лод­на жен­ти­ця сві­тить з ко­нов­ки зе­ле­ним оком. Ва­таг си­дить се­ред сво­го на­чи­н­ня, як батько се­ред дітей. Все во­но - чорні лав­ки і сті­ни, ват­ра і дим, будз, бер­бе­ниці й жен­ти­ця,- все во­но бли­зь­ке і рідне, на всьому спо­чи­ла йо­го теп­ла ру­ка.

Молоко вже гус­не, але ще йо­му не по­ра. Тоді ва­таг вий­ма з-під че­ре­са цілий жму­ток де­рев'яних ко­ло­док і по­чи­нає чи­та­ти. Там за­кар­бо­ва­но все, в тій де­рев'яній книзі, хто скільки має овець і що ко­му на­ле­жить. Тур­бо­та зсу­ва йо­му бро­ви, а він упер­то чи­та:

«Мосійчук має штир­над­цять дроб'єт, а му на­ле­жит…»

За стінкою стаї спу­зар ви­во­дить:

Питається у ба­ран­ця

Кру­торіжка вівця:

Ци ти вро­биш, ба­ран­чи­ку,

Зе­ле­но­го сінця?

- Розспівався! - сер­диться ва­таг і на­но­во пе­релічує кар­би.

Не знаєш ти, кру­торіжко,

Яка бу­де зи­ма,

Ци ти вий­деш, ци не вий­деш

З по­ло­нин­ки жи­ва…

- докінчує спу­зар у сінях і вхо­дить в стаю.

Закопчений, чор­ний, зги­нається над вог­нем, і білі зу­би бли­щать у нього. Во­гонь потріскує сти­ха.

Молоко в пу­тині жовк­не і гус­не. Ва­таг схи­лив­ся над ним скуп­ле­ний, навіть су­во­рий. Розщібає по­волі ру­ка­ва і по сам лікоть за­ну­рює в нього свої голі, за­рослі во­лос­сям ру­ки. І так зас­ти­гає над мо­ло­ком…

Тепер має бу­ти ти­хо у стаї, двері замк­нені, і навіть спу­зар не сміє ки­нуть оком на мо­ло­ко, по­ки там тво­риться щось, по­ки ва­таг чак­лує.

Все на­че зас­тиг­ло в німо­му че­канні, бер­бе­ниці за­таїли у собі го­лос, при­таїлись буд­зи на по­ли­цях, пос­ну­ли сном чор­ним стіни і ла­ви, во­гонь лед­ве ди­ха, і навіть дим со­ром­ли­во тікає в вікно. Тільки по лег­ко­му ру­хові жил на ва­та­го­вих ру­ках помітно, що нас­поді в по­суді од­бу­вається щось. Ру­ки ожи­ва­ють пот­ро­ху, то підійма­ються ви­ще, то опус­ка­ються ниж­че, зак­руг­лю­ють лікті, щось пле­щуть, бга­ють та гла­дять там все­ре­дині, і рап­том з дна по­су­ди, з-під мо­ло­ка, підіймається круг­ле си­ро­ве тіло, що якимсь чу­дом ро­ди­лось. Во­но рос­те, обер­тає плес­каті бо­ки, ку­пається в білій ку­пелі, са­мо біле і ніжне і ко­ли ва­таг йо­го вий­має, зе­лені ро­дові во­ди дзвінко стіка­ють в по­су­ду…

Ватаг лег­ко зітхнув. Те­пер і спу­зар мо­же вже гля­нуть. Слав­ний ро­див­ся будз, ва­та­гові на втіху і на по­жи­ток лю­дям…

Одчиняються двері на­розтіж, вітер дме з под­ри, ват­ра з ра­дості ли­же чор­ний ко­тел, в яко­му си­ро­ват­ка гу­ля ко­ло­мий­ки, і се­ред ди­му й вог­ню бли­щать в спу­за­ря зу­би…

А ко­ли сон­це за­хо­дить, ва­таг ви­но­сить зі стаї трембіту і тру­бить побідно на всі пус­тинні го­ри, що день скінчив­ся ми­ром, що будз йо­му вдав­ся, ку­ле­ша го­то­ва і струн­ки че­ка­ють на но­ве мо­ло­ко…

***

За своє літу­ван­ня у по­ло­нині заз­нав Іван не­ма­ло при­год. Раз він по­ба­чив див­ну кар­ти­ну. Мав уже гна­ти вівці до стаї, ко­ли не­на­ро­ком озир­нув­ся на близький верх. Мря­ка зни­зи­лась і уку­та­ла ліс, а він став лег­кий і си­вий, як при­вид. Тільки по­лян­ка зе­леніла під ним та чорніла оди­но­ка сме­ре­ка. І ось та сме­ре­ка за­ку­ри­лась і по­ча­ла рос­ти. Рос­те та й рос­те - і ось вис­ту­пив з неї який­сь чо­ловік. Став на по­лянці, білий, ви­со­кий, і гук­нув на­зад се­бе у ліс. І за­раз вий­шли з лісу олені, один за дру­гим, а що вий­де но­вий, то ро­ги у нього все кращі та ве­селіші.

Гуртом вибігли сер­ни, пот­ремтіли на то­неньких но­гах та й по­ча­ли щи­па­ти тра­ву. А що роз­сип­лються сер­ни, то ве­д­мідь їх за­вер­не, отак як вівці вівчар­ка. А той білий па­се - ще й по­гей­кує на худібку. Тут рап­том звівся вітер, а те ста­до як пирс­не, так і про­па­ло. Отак як би хук­нув на скло, во­но запітніє, а по­то­му щез­не усе, на­че нічо­го не бу­ло.

Він по­ка­зу­вав іншим, але ті ди­ву­ва­ли­ся: «Де? Са­ма лиш мря­ка».

За два тижні «ве­ли­кий» - так вівчарі по­шеп­ки на­зи­ва­ли вед­ме­дя - зарізав ще п'ять корів.

Часто не­гу­ра зас­та­ва­ла вівці у по­ло­нині. У густій мряці, білій, як мо­ло­ко, все про­па­да­ло: не­бо, го­ри, ліси, пас­ту­хи.- Ге-ей! - кли­кав Іван пе­ред се­бе. Ге-ей! - відзи­ва­лось глу­хо на йо­го пок­лик, як з-під во­ди, а звідки, де був той, що кри­чав,- невідо­мо. Вівці си­вим ту­ма­ном ко­ти­лись попід но­га­ми, а далі про­па­да­ли й во­ни. Іван йшов без­помічний, прос­тяг­ши ру­ки пе­ред со­бою, на­че бо­яв­ся на щось натк­ну­тись, і кли­кав: - Гей!..- Де ти? - об­зи­ва­лось вже зза­ду - і Іван му­сив ста­ва ти. Сто­яв без­по­рад­ний, згуб­ле­ний у лип­ко­му ту­мані, і ко­ли прик­ла­дав до уст трембіту, щоб обізва­тись, дру­гий кінець трембіти розп­ли­вав­ся у мряці, а зду­ше­ний го­лос її, тут же на місці, па­дав йо­му під но­ги. Так во­ни роз­гу­би­ли кілька ове­чок.

«Вуйко» роз­дер ще дві ко­ро­ви, але то бу­ло вос­таннє: до­би­рав­ся вночі до стаї та й наст­ро­мив­ся на кіл. Те­пер йо­го шку­ра су­шиться на кілках і на неї бре­шуть со­ба­ки.

Часом би­ла на по­ло­нині пло­ва. Свя­тий Ілля во­ювавсь з ти­ми - цур їм та пек! Так блис­кав ме­чем і так гри­мав з руш­ниці - свят єси, гос­по­ди! - що лу­пи­ло­ся не­бо та за­па­да­ло на го­ри, а щой­но лус­не, то щось чор­не за кож­ним ра­зом зі­в'є­ся ту­ди-сю­ди - та й шусть під камінь… Він, щез би, глу­ми­ть­ся бо­гові, підстав­ляє свою гу­зи­цю, а вівча­реві біда: стра­ху на­бе­реться, ще й змок­не до нит­ки…

У петрівку упа­ли зи­ми - і то такі тяжкії, що три дні не схо­див сніг. Тоді роз­чах­ну­лось ба­га­то ове­чок…

Зрідка при­хо­ди­ли лю­ди з до­ли­ни, їх обс­ту­па­ли, пи­та­ючись нав­пе­рей­ми:

- Що чу­ти се­лом?

І, як ті діти, слу­ха­ли прості оповідан­ня про те, скільки лю­ди вро­би­ли сіна, що бу­риш­ки не­ма, ку­ку­руд­зи ріденькі, а Мо­чар­ни­ко­ва Ілена по­мер­ла. Потому всі ра­зом пи­ли за здо­ров'я мар­жин­ки, гості на­би­ра­ли у бер­бе­ниці бринд­зи та в мир­ності зно­ву спус­ка­лись в до­ли­ни.

Вечорами біля стаї па­ла­ли вогні. Вівчарі ски­да­ли з се­бе оде­жу та тру­си­ли над ни­ми воші або, зібрав­шись до­ку­пи, зго­лоднілі за літо без «челядини», ве­ли без­ко­нечні масні роз­мо­ви. Їх регіт пок­ри­вав навіть сонні зітхан­ня ху­до­би.

Іван, пер­ше ніж об­ля­га­тись, кли­кав до се­бе Ми­ко­лу, за­в­ж­ди співу­чо­го і говірко­го:

- Мико!.. Хо­ди д' мені, браччіку!..

- Почекай, браччіку Йва, я за­раз,- гу­кав до стаї спу­зар, і вже звідти доліта­ла до Іва­на йо­го співан­ка:

Чорногора хліб не ро­дить,

Не ро­дить пше­ни­цю,

Ви­ко­хує вівча­риків,

Си­рок і жен­ти­цю…

Микола був си­ро­тою і виріс у по­ло­нині. «Пле­ка­ли мя ві­в­ці»,- го­во­рив він про се­бе, приг­лад­жу­ючи не­покірні ку­че­ри­ки.

Упоравшись, ля­гав спу­зар біля Іва­на, весь чор­ний, пе­ре­си­че­ний ди­мом, й бли­щав мо­ло­ди­ми зу­ба­ми