Маруся Богуславка - Старицький

ви!

Леся

Ану, Марусю, в коло,

Ти на чолі!

Дівчата (беруть за руки її)

Голубко, починай!!

Маруся (співа і за нею й хор)

А вже ж весна, а вже ж красна,

Із стріх вода капле; (2)

Козаченьку молодому

Мандрівочка пахне! (2) і т. д.

Водять кола з розмаїтими фігурами.

ВИХІД XI

Ті ж і мурза з татарами.

Мурза (вискакує)

Аллах керим!! Моя, моя!!

Дівчата (шарахнули)

Татари!

Мурза (хапа Марусю)

Моя ханим! (До татар.)

Хапай і вмить назад!

Дівчата

Рятуйте! Ой!

Татари похопили декого й щезли.

Степан (вискакує)

Справдив козаче слово...

Але тепер ти ворог, і сестру

Одіб'є брат! (Добува шаблю.)

ВИХІД XII

Ті ж і Сохрон та Ганна і челядь.

Сохрон (несамовито)

Розбій! Пекельні сили

Пограбили і щастя, і мій рай!

Де вороги? На коні! (Вийма шаблю.)

Ганна (лама руки)

Мати божа!

Погляньсь, закрий!

Сохрон

До зброї!

Дід

В місто дать

Тра звістку!

Ганна

Ой, рятуйте мою доню!

Сохрон

За мною хто?

Степан

Я - на живіт і смерть!

Сохрон

В погоню ж, гей!

Всі

Хай гине ворог лютий!!

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

"Потурчилась, побусурманилась"

Розкішний кіоск з мармуровими сходами. Кругом пишний садок з квітником, водометами та різними оздобами. З-за вершин дерев біліють навдалі шпилі мінаретів. В прогалину синіє море. День.

ВИХІД І

Маруся, євнух і одаліски.

Маруся сидить в кіоску, по сходах, до самого долу мальовниче розмістились одаліски із зурнами поодаль стоїть і назира євнух.

Хор одалісок

Лист тріпоче, квітка мліє,

Із-за темних вітів в гаї

Білолиций визирає,

Все серпанком срібним криє...

Водомети мов поснули,

Стиха крапають сльозами;

Лине пісня дивна, чула

З-за мурованої брами.

Під розложистим чинаром

Прохолода і темрява.

Перелазь же незабаром,

Моє щастя і неслава!

Уже сплять дозорці люті,

Нема дома мого ката...

Ех, у тяжкій моїй скруті

Це єдиная відплата!..

Пригорнусь до тебе щасно,

Поцілунками зогрію

І у любощах заласних

Занімію і зомлію.

Маруся

(слухає пісню якось неуважно і журно, а далі махнула рукою на одалісок)

Яка у вас сумна жіноча доля!

Сиди й нудись в німій самотині,

Як злодій, крадь хвилину того щастя

І за його життям своїм платись...

Такі й пісні у вас важкі, нудливі,

Навіють враз на душу тільки сум...

Доволі їх! Ідіть собі здорові,

Лишіть мене з нудьгою...

Одаліска перша

Вибачай,-

Тобі ні в чім не можна догодити.

Одаліска друга

Гордуєш ти, владичная...

Маруся

Я вас,

Подруженьки, образить не хотіла.

Бувайте-но щасливі!

(Простягає руку, мов на прощання.)

Одаліски (кланяються)

Крий пророк

Тебе повік своєю бородою! (Виходять.)

ВИХІД II

Маруся сама.

Маруся

Як обрида ця золота тюрма!

Ні щирості, ні чесної людини,

Ні вільних дум, нічого... Забавки

Обридливі, одноманітні, мляві,

І дня від дня не відрізниш нічим...

Коли б свого Гірея не кохала,

Коли б мене не мав за жінку він,

Улюблену, єдину, повновладу,

Коли б іще не діточки мої,

Найкращая в житті моїм утіха,-

Години б я в неволі не жила

І власною б рукою її збулась!

(Схиляє голову на руки, а далі проводить рукою по чолі.)

Шість літ, як день, минуло, уплило

В якомусь сні химернім, в п'янім чаді,

У пестощах, у любощах палких,

Які мене зненацька огорнули

Й заціпили крик болісний душі.

Вже сталося минуле моє млою:

Мов марево далеке вирина,

Хвилюється, прозоре та хороше...

Придивишся, згадаєш - і нудьга

Знов обів'є вужем живучим серце,-

Нема снаги забуть незабутнє!..

Ой боже мій! Та дай же мені трунку,

Щоб витруїв всі спогади в чолі!

Не треба їх, я прагну супокою...

Вони ж печуть... дратують... Далі все!

Одірвана, потурчена навіки!

ВИХІД III

Маруся і Леся.

Маруся

(уздрівши Лесю, що підходить, встає до неї радісно)

Лесюнечко, відрадосте моя!

Тебе господь мені послав на втіху!

Леся

Господарко, владичице моя,

Як дякувать за ласку - я й не знаю!

Маруся

Господарко? Владичице? Ти знов

Образити, напевно, мене хочеш?

Я скільки раз просила... Ти мені -

Та ж подруга, а я тобі - Маруся.

Леся

Тоді були ми рівні, а тепер

Ти досягла могутності і влади,

Пишаєшся в розкошах чарівних,

А я - твоя рабиня...

Маруся

Ти? Хоч зараз

Лети собі де хочеш...

Леся (сплеснула руками)

Боже мій!

Так можу я полинути на волю?

Маруся

Мене саму покинуть рада ти?

Леся (змішалась)

Пробач, прости!.. Така нудьга в неволі,

На чужині... так порива мій край,

Україна тихесенька...

Маруся (мов нарошне хоче перебить настрій)

Ет годі!

Хіба тебе ніщо тут не вража?

Ні цей палац химерний, ні шпилі

Спичастії високих мінаретів,

Ні цей садок розкішно-чарівний,

Ні пахощі, що дурманять повітря,

Ні холодок від водометних сліз,

Ні море те безкрає - синє-синє!

Леся

Пробач мені, а мармур і кришталь

Лишень сліплять та холодом одгонять;

Цей кипарис, аж чорний, оддалі

Нагадує ченця чи трунну свічку,

А синєє те море гомінке

Безмежністю принижує, жахає

І потай все щось грізне буркотить...

Ясні у нас в зелених рямах плеса,

Стрункі, гнучкі тополі по гаях

І люб'язно мигтять на небі зорі...

Маруся

Ах, знов!.. Тривай! Хіба чуже все зле?

Хіба свого не можна вже й забути,

А край чужий не можна полюбить?