Маруся Богуславка - Старицький

Так, справді... нуд, журбу забути треба:

Я коренем в турецькій вже землі,

Кохання тут, і найлюбіша втіха,

І ласощі, розкоші, і пиха...

А там у млі за темно-синім морем,

За килимом степів... там вже нема

Ні батенька, ні неньки, ані брата,-

Там тільки люд коханий та церкви,

Та дорога, співоча, рідна мова,

Та... ох, нехай усе те буде сном

В моїй душі, розкішним сном, яскравим

І мрією моїх дівочих літ!

Так, так! Розвійсь ти маревом, минуле,-

Не вернешся... з теперішнім тра жить...

Час і пора туркенею ставати...

Прощай, прощай! (Замислюється.)

В цю хвилину оддалі стає чути хорову пісню, яка зближається й росте.

Хор (за коном)

Ой у полі два явори,

Третій зелененький,

Та занедужав при дорозі

Козак молоденький... і т. д.

Маруся, зачувши пісню, здригнула і мов остовпіла, а далі аж потяглась невидимою силою за дорогими згуками, ридаючи і ламаючи руки.

Маруся (задихаючись, уривочно проміж куплетів)

Козачий спів?.. З моїх країн святих?!

Ой, серце рве! Прокинулось все знову!

(За другим куплетом.)

Горить... пече... Україна моя

Озвалася сльозами... застогнала!

(Ламає руки, потім кидається, як ужалена.

За третім куплетом.)

Ай! Хто там, хто?.. Мій мозок запалав...

Почувсь мені коханий, кревний голос...

Ой! Боже ж мій! (Натикається на Ахмета.)

Який співа то гурт?

Ахмет

Невольники...

Маруся (сплеснула руками)

Невольники?! У пана?!

В моїм садку?! В кайданах кревний люд?

І, може, там... Лукаве ошукання!!

Все кола йде... Веди мене до них!

Ахмет, поклонившись, руша, Маруся за ним.

Завіса хутко спада.

ДІЯ ТРЕТЯ

"Материн присуд"

Берег моря. Кін перегороджено барканом. Зліва за ним видко садок паші. Просто за деревами видко навдалі місто. Коло моря накидано дуже каміння; невольники його зносять сюди для якогось забудовання, що розпочате.

ВИХІД І

Сохрон Мальований, Степан, Охрім, Колій, Андрій Лобань, Іван Карпенко, запорожці. Невольники в кайданах сидять на каміннях, на піску, на розпочатій будівлі. Навдалі турецьких два вартових. Деякі перев'язують рани; другі видирають шпички з тіла, дехто щось замиває, інший палить люльку і передає один одному затягтись, дехто щось їсть і ділиться. Степан лежить і стогне.

Андрій (по паузі зачина пісню)

Та не знав козак, не знав Сохрон,

Як славоньки зажити.

Гурт

Гей, зібрав військо, військо Запорозьке,

Та й пішов турків бити... і т. д.

Останній куплет може затягти і сам Сохрон, який осторонь сидить зажурений.

Сохрон. Спасибі вам: братці, що про мене пісню зложили; тільки вона докір мені, та ще й великий. По своїй справі, по дорогій... підбив вас до походу та й завів у неволю!

Андрій. Ну, то вже боже попущення, а бився ти, як і чортяки не б'ються удосвіта.

Іван. Ха-ха! Справді, голови бусурменські злітали, як качани! Просто аж сміх мене взяв: що обступила його сила ворожа, чисто як хмарою вкрила, а він маха та й маха шаблею, мов блискавкою навкруги грає... А голомозі, як снопи... то там геп, то там геп!.. Кричать "алла!", крутяться, та нічого не вдіють... Я задивився, залюбував, а мене якась тварюка і шелеснула по голові!..

Андрій. І не дістав би нашого отамана ятаганом жоден псявіра, коли б не накинув якийсь проклятий собака арканом.

Перший запорожець. Та й то попоборсались...

Другий запорожець (сміється). Багато шкереберть стало...

Сохрон. А все ж таки затягли горлянку й зв'язали. Ех! Уже я й пальці двом одкусив був,- думка, що стусоне кинджалом... так ні! Живцем захотіли іроди взяти!

Перший запорожець. Звичайно, користь... чують, кляті, що дорога голова.

Іван. Та й добре зробили, бо то таки живий, а то був би мертвий.

Андрій. Живому й надія жива.

Охрім. А мертвому лежня та чудесний спокій: спи собі, скільки влізе... безпечно!

Іван. Добре спи, як чорти з душею мотузяться. Який же від сатани може бути спокій?

Охрім. До козачої душі він не підступиться.

Андрій. Овва!

Охрім. Не дуже й овва! Ми за святий хрест стоїмо і голови ложимо, так хрест карбіжем на душі й стоїть... От помкнеться куций її вхопити, та ба! Гляне на хрест, і хвіст під себе...

Перший запорожець. От розказав, мов сам там був.

Другий запорожець. Звісно - характерник... чорти йому - свояки, признавайся!

Сміх спільний.

Охрім. Свояки не свояки, а у послушенстві; ти чорта не гудь.

Другий запорожець. Звісно: чи тютюном, чи горілкою часом наділить...

Іван. То-то я думаю, відкіля у його добрий тютюн? Ажто - родичі!

Сміються.

Сохрон. Ех, і люд же з вас, друзі мої, так такого катма на цілому світі: шибайголови, лицарі, рідні брати!

Андрій. Не дуже, поволі! На один бік перехвалиш.

Сохрон. Не перехвалю, брате, нема стільки сили у мові, щоб перехвалити! Та де ж, сидять у кайданах, працюють, як тури, без передиху, без одпочивку, гниють у тюрмі, їдять гірше за псів, поневіряються, терплять муки нелюдські - і не скаржаться, а жартують, і не клянуть призвідника, а ласкаво йому все вибачають... Ох, які ж ви, брати мої, щиросердні і який я винуватець!

Андрій. Гай-гай, пане отамане, друже наш, брате! Та зацурай оту пісню. Ні в чому ти не повинен... Нагнали ми холоду бузувірам, поплюндрували їх кубла: з Кафи [15] невольників слобонили чимало... Ну, наскочили на таку силу, що, мовляв, була в двадцятеро більше за нас: не диво, що вскочили і в лабети.

Іван. Зате нагулялись уволю!

Охрім. Та й неволя ще розчудесна: і полежати уночі можна, і під голови каміння дають, і на шпацір водять, не дають застоюватися силі козачій... Їй-богу, чудесно!.. От тільки не хвалю за звичай, що щодня чешуть шкуру... Ще за таволгу б я нічого, бо та тільки карбує й рубцює... вернешся додому, то ще краще дівчата упадатимуть, бо як помережаний; а от мені не до смаку шипшина та тернина, що позаганя тобі скрізь у тіло шпичок, а вони мулять... ну, й знов робота: сиди й виколупуй...

Другий запорожець. Ну, та й недогадлива