Українська література 17 століття - Автор невідомий
Як далі блискать між нас шабля буде,
Далі могили ростимуть усюди.
Марс мари робить. Нехай Марс на мари,
Як тать запеклий, сам ляже по карі!
ЯКИМИ БУВАЛИ РУСЬ І ПОЛЯКИ
Коли читалось Письмо' у костьолі,
Здіймались д’горі шаблі польські голі — Давали ляхи зі зброї пізнати:
Життя за віру всі ладні оддати.
Русин од ляха у тім не одстане —
За отчу віру до бою повстане.
За те од бога ви благословіться,
Хай підпира вас його десниця!
ЕПІТАФЮН ГЕТЬМАНОВІ ІВАНУ БРЮХОВЕЦЬКОМУ
Немаш в світі статку, Бував-єм гетьманом, Єдина година — Окрутне-м забитий! Ніхто ся з нас смерті Царськая корона Гетьманська булава Хорогви звияєт,
Як шаблі, так мечі Ломяться і луки,
Ніхто не устоїть, Убогий, багатий Я — только убранний — Чи за мої злості За всіх обнаженний Нехай буду в раю Прошу всіх посполу,
Не стався сурово, «Вічна йому буде
Знай з мого припадку. Звано мене паном.
А і в той одміна: Обавляйся і ти.
Не может одперти.
Не єст оборона,
У смерті не слава. Бунчуки складаєт,
Ровно мусять лечи, Опадають руки —
Смерть, що хочет, броїть. Смерті дають шати.
Був смертю скаранний. Обнажені кості?
Христе! Аз, вспомненний, Од земного краю!
В земному лежа долу:
Тоє дай мі слово:
Пам’ять од всіх людей!»
ЕПІТАФЮН ГЕТЬМАНОВІ ІВАНУ БРЮХОВЕЦЬКОМУ
Іван в сем зложен Брюховецький гробі, Бував на світі в гетьманськой оздобі.
Вспомни то собі, що мой гроб минаєш:
Я тя зді — не ти мене дочекаєш.
Речеш ли добре що тут надо мною —
Оддасть бог взаєм — рекуть над тобою.
Сорок і п’ять літ віку мого било,
До вічності ся тепер прилучило.
«Вічная пам’ять» — церковную ноту —
Рекни над гробом, бог заплатить цноту
Тисяча шесть сот шестьдесят осьмого, Седьмого іюня зшев зо світа того,
У понеділок, день, ангелом даний, Немилостиве єсмь замордований.
Олександр БУЧИНСЬКИ Й-Я СКОЛ Ь Д
ЧИГИРИН1
[ВІДПОВІДЬ ГЕДЕОНА ХМЕЛЬНИЧЕНКА2 ТУРЕЦЬКОМУ ЦАРЮ]
Цесарю найясніший і неподоланний,
Твій меч є гнів божий на всі християни.
Чи є сила над тебе де-небудь сьогодні?
Ти — найближчий до бога, при гробі господнім Єси сторожем чулим, онук його власний
І син місяця рідний, навіть тінню ужасний. Фаетон3 що на зорі, так хрещеним ти в мислі —
Бич Юпітера4 гнівний, над світом навислий.
Хто посміє повстати на тебе, з’ядливий?
Але, може, вгамуєш свій гнів справедливий
І даси нам розважне своє повеління,
А ми приймем твоє над србою правління? Чигирин із козацьким зухвалим гетьманством,
Україну безкраю з усім християнством Покладемо під меч твій, під місяця ноги,
Трупом всіємо землю, лиш дай нам підмоги!
Ледве саян турецький, пилом прибитий,
Опускати почав був щит, золотом ритий,
По Хотині 5, настали враз нові невчаси —
Знов турецькі й татарські грають тулумбаси. Брязка й блискає зброя, глушить вуха, рве скроні, Скрізь іржать у тривозі ляком збуджені коні, Витягають з возівень кочі вже і гарби,
На світ божий виносять ще цісарські скарби 6, Відмикають шпихліри, де лежать запаси,
Нагромаджені дбало в старожитнім часі У підвалах глибоких, запалом обняті,
Константанів побожних7 трусять тайні спряти.
А чи згубі, чи зиску на одну хвилину
Піддадуться, прегорду нахиливши спину?
Суне сила велика в бідну Україну,
Котра тридцять вже років плаче на руїну,
Геть обдерта з багатства ворогами чужими
Та найбільше у чварах між синами своїми, Розшматована тими, що в злій ворожнечі Хату жаром спалили із власної печі!
Боже, боже! В ці літа люто тне щербата —
Батька син убиває, брат іде на брата.
Та нехай вже! Ще гірший гак нас підсікає,
Попередні нещастя він переважає.
Власні уже хвороби забуття ковтає,
Брат братові провини у біді прощає.
Знову дрож усіх трусить — Магомета сили
В храмах наших попрати все святе схотіли,
В чім старання гаряче завжди мали люди.
Та святий дух святого Лазаря вже будить: Баранович, єпископ старший, той, що ревно Віру праву пильнує в Сіверщині, певно,
Як той лікар умілий, вже рецепти пише,
Поки болість погана пошестю скрізь дише.
Він скликає на раду розумом прехитрих.
Трьох осібно згадаю, в рівнозначних митрах: Гізеля, що піднісся, мов Атлет, у вірі,
З Галятовським й Можайським, що так само щирі, У союзі духовнім, всі три — прелатове.
Теж ігумени інші, вірні побратове,
З України всієї, спільне послушенство
Учинивши, відбувши пильно набоженство,
Почали міркувати про війни причини,
За що бог світ приводить до злої руїни.
І нічого не бачать, лиш гріхи затяті
Поміж людом. Тож треба ліки на те дати:
Хай по всій країні молитви пробачні
Возсилають до бога і прості і значні За монарха одного грецького визнання,
Що до нас виявляє щире піклування
І за нашу дідизну, за ясне гетьманство,
За усе пурпурове і вельможне панство.
Всяк слухняно рецепт той виконать готовий.
Аби збувся нещастя і зостав здоровий.
Аж уже притискає хижо Україну
Смок азійський, найперше лихо Чигирину:
Там фортецю преславну обложив, проклятий,
До Дніпра ж іншу силу поспішив послати,
Щоб затримати наших біля переправи,
На Дніпра узбережжі ставить свої лави.
Чигирин без підмоги відчай огортає,
На своїх сподівання вже ніхто не має,
Лиш на бога надія, тож тому молитви
Шле вельможний і простий на порозі битви:
— Гей, терпцю не стає вже, всемогутній боже!
Нашу неміч твоя міць лиш підтримать може.
Ми від рана до рана скніємо в облозі,
Уві сні безпорадні, наяву в знемозі.
Твань всіх смородом душить, жар пече Пітонів.
Звідкіля оця гідра 8? Із яких затонів?
Чи із мушлі гнилої ветхого Тритона 9?
Чи її породила мстива Тизифона |0?
Тисне хмара тяжка нас магометів клятих11.
Вдар по них! Зволь в оброк їх гарпіям12 віддати!..
Роксоланські дощенту нівечать обози.
Вже татарин тороки ладить й поворози.
Та ще рано збиратись в сонячну дорогу 13 —
На Вкраїні ще гетьман не пробив тривогу.
Тільки сталим покликав добровільців словом.
Хижо кілька їх тисяч прослизає ровом,
Йдуть до міста таємно поночі й завидна,
Щоб обложеним людям поміч сталась гідна.
Щоб утримати місто, доки усі сили
Проти вражого війська вийти не поспіли.
Вів тих Яків Корицький — мужність його знана,
А тому за вождя він волею гетьмана.
У легкім обладунку йдуть служиві сміло,
Сам князь Ромодановський їх веде на діло.
Наш Корицький бувалий, не зазнавши шванку,
Ще і з хісном для слави, опинився в
