Українська література 17 століття - Автор невідомий
Ляхом і Литві сопротивляша,
Но мало успіху,
несогласні бо біху.
Но бог гординю мудрі укроти,
Меч междусобний на Литву пусти, Малими смиряєт
і ляхи покоряєт.
Рось бо Малая обижаєма,
От ляха в лютих утісняєма,
Ко богу возопи,
в крові меч свой утопи.
На ляхов гордих іх бог возстави,
В кріпості своєй зіло прослави:
Сильнії і князі
в сіні смертней угрязли.
Росія паки совокупляєт
І всім ужасна врагом бьіваєт:
Царь бо в ней царствует, іже в вірі красуєт.
Но Києв-град многожди плененний, От врагов окресних опустошенний, Радосно ликуєт
и, п<Ь'к, торжествуєт. Помози, боже, нашему царю, Благовірному днесь государю, Противних смирити
і славно воцарити.
[ПЛАЧ МАЛОЇ РОСІЇ]
О, боже мой милостивий!
Возри на плач мой ревнивий!
Где бідниця єст такая,
Як я, Росія Малая?
Всі маткою називають,
А не всі за матку мають:
Другий хощет загубити,
В ложці води утопити.
Бо чи треба ж лучшой муки,
Як подати ляхом в руки?
Давно вони гострять зуби,
Давно моєй іщуть згуби.
А ви, діти, як чужії,
Садите їх мні на шиї.
Ох, як скоро все забули,
Що і виділи і чули —
Як под тими ворогами
Стогнала я тяжко з вами,
Стогнала я, ні одради Не міючи, ні поради.
Коли жиди проклятії
Держали церкви святії
І од святой креста бані Витягали у нас дані.
Священиков забивано,
Кров господню проливано.
І то добре частували,
Як і самі описали.
Ні що вольно з нас нікому
Не було, кромь жони в дому.
І тоє би уже стало,
Щоб їм’я наше пропало,
Єсли б Богдан, муж ізбранний,
Не був од бога нам данний. Той стер плем’я проклятоє,
Скинув з мене ярмо злоє
І за мудрим сам совітом
Поставив под кріпким щитом, Под рукою царей славних,
Самодержцов православних.
А ви, дітки,— ох утіха! — Прошлого схотіли лиха.
Єще я крил не простерла,
Єще і сльоз не утерла,
А вам, дітки, жаль то стало,
Що я оддохнула мало.
Ох мні біда! Дітей лаю,
Не знать що з жалю гадаю. Ой, не сини, ой, не діти
Хощуть мене загубити —• Ляхолюбці, лихолюбці Тії мої, тії згубді!
Як саранча, налетіли,
Доми й церкви посквернили. Куда пойдеш, ляхів хвалять,
Вірних тілько що не палять, Простим уші набивають,
Лихим ядом заражають.
Без хвал ляцьких ані слова —• їдять чи п’ють — о них мова. Знайте ж, дітки родимії,
Як ви їм же любимії, їдять і п’ють і голкують,
Єднак ні в чом не смакують. Що ляцькоє, [те] їм вдячно,
Хоч ляда що, то їм смачно. Хочуть бути уніяти,
Папу в ногу цілувати.
К ляхом весь дух, вся охота.
То і мудрость, то і цнота.
Тії тепер хощуть ціло
Привести замисл свой в діло, Тії мене загубити
Мислять. Не ви мої діти!
Да і на вас нарікаю,
І на самих вас жаль маю,
Що з такими дружба ваша А невдячна любов наша.
Що видите у [їх] мості,
Опріч дурной хвастливості?
Що мні за син, що з врагами Серце його, а не з нами?
Не той то син мні здарився,
Що в моєм дому родився —
Нехай прийдет из-за світа,
Да мні жичить многа літа!
Той мні будет син любимий,
Не іначе, як родимий.
Се ж [бо], діти, ви глядіте,
Ляхолюбців не любіте —
Поти добра нам не буде,
Поки у нас тії люде.
Нехай ідуть на сухий ліс,
Куда гордий зовет їх біс!
Нехай ідуть славить папу,
...* його лизать лапу!
Нехай же їм безголов’є,
А нам [жити] на здоров’є!
ЛЯМЕНТ ЛЮДЕЙ ПОБОЖНИХ,
ЩО СЯ СТАЛО В ЛИТОВСЬКОЙ ЗЕМЛІ, МЕНОВИТЕ, ХТО ХОЩЕШ, ПРИЙДИ І ОЧИМА СВОЇМИ ОБАЧ, ЩО СЯ В МИРІ ДІЄТ, СНАТЬ, 3 ВОЛІ БОЖОЇ, ХТО ХОЧЕТ, ТО СЯ
3 НАС СМІЄТ
Брані бовім днесь умножишася,
І мечі на шиї наші ізостришася,
Брат брата убиваєт
І самого отця кров проливаєт;
Ненависть междособная, їзрещи неудобная;
Точаться кров’ю потоки,
Падають невиннії отроки,
Юноші, младенці, немовятка і діви,
Отцеве і матки зостають удіві;
Єдних в неволю побирають,
Другії од меча і голодною смертю помирають. Нікогда страна била славна
І всім неприятелем ужасна,
А тепер вся паде мечем,
Междусобним січем;
Бо всі окрест вразі ликують,
Веселяться і погибелі нашей тріумфують,— Видячи всю обнаженну
І вконець спустошенну:
Бо всі сильнії і княжата
В руках негіриятельських зостали, яко і отрочата, По руках і по ногах пов’язані,
В скіфськії страни запроважені.
Подоллє плаче, ридая,
Волинь стогне, вздихая,
Чад своїх заколанних
І до вщадку в неволю забранних:
Бо тисяча тисячей і тьми іх падоша Од меча і во плін отидоша,
Же вся земля стала пуста,
Перед тим наддер бувши густа;
Гради бовім всі сожжені,
А живущії в них звнутр сотренні.
О горе, горе оставшим Блудом і бідам вящшим!
О гордосте, твоє то діло,
Іже отчество не ціло.
0 то тя бог смиряєт
1 во гордині низлагаєт.
А вірних бог нехай сохраняєт
І воєдино їх сочетаєт!
Гордих і до конця низложити,
В том, в згоді бувши, християнству
всіх непріятелей под ноги своя положити! їх же, Христе, сам ізбрав єси
І род вірних своїх взнесл єси,
Да всі тя восхваляють
І в піснях святих величають!
А ви, папіжниці горделивії,
Ярі-сте і гнівливії!
Русь вас не боїться,
Токмо вірою щититься.
А ви в гордості ся вознесосте,
На смиренних лук напрягосте,
Горесть умножисте, вірних оскорбисте,
На віру ся їх ополчисте,
З клятвами і присягами ся своїми утвердисте, Мовячи: «Погубим кабуз всегда нам спротивних!» Но бог мисль вашу преврати
І болізнь їх на главу вашу обрати,
Іже ров іскопасте,
Самі в он впадосте.
Бо дарований нам од бога цар пра'вославний,
*
Той вашу гордость сотре
І, єсли ся не обачите,
і до конця глави ваші, яко змієві...*
Которому сам, Спасителю Христе, помози, яко вірному царю —
Нашому благочестивому Алексію, великому государю!
* *
*
Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя:
Згинули козаки, добрії юнаки, ах, кров моя.
Где ж ви, Дорошенки, где ж ви, Хмельниченки, і ви, Івани, Смілії сотники, битні десятники, і ви, гетьмани?
Гдесь в поля дикії, гдесь в нелюдськії смерть загнала,
А вісті нашого нещастя горкого вам не дала.
Колись татарському народу дикому страх був козак.
Ах, тепер страх новий нашому людові — кримський сайдак. Так опанували, так нас опасали зо всіх сторон,
Що только нашої крві запорозької сам ждет