Українська література 17 століття - Автор невідомий
Без голови тії, без плеча другії пісок зоблять. ' : Кров ллється ріками, заслані трупами побитих поля,
На гетьманов голови вложила окови тяжкая неволя.
За провод, за дзвони сороки, ворони смутно крачуть,
За дяка гласного, за попа власного вовки виють;
Ні трумни, ні ями, погреб меж пташками проклят маєм.
Бідна головейко, кревная долейко, чим ся стаєм?
Як много поганцьов з наших же бранцьов — діток малих?
З них неприятельов, з них тепер татаров маєм смілих. Не один внук діда, не один сусіда сусід забив,
Власний брат на брата, батько на дитята меч наострив. Немаш вже ради, немаш і поради, що маєм ділать —
Ах, только горенько і вельми тяженько в куті думать. Нехай хто познає а горко думає, що татар зробив:
В тяжку годиноньку всю Україноньку із людей злупив. Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя,
Згинули козаки, добрії юнаки, ох, кров моя.
Лазар Б A PA НО ВИ Ч
ЧИТАЧУ ЛАСКАВИЙ,
ПИЛЬНО ЗВАЖ СІ СПРАВИ
Пробач, що просто я взявся писати,
Перо в звичайне чорнило вмочати; Якби наваживсь у мозок вмочити,
Надлюдські мав би писання створити, А що чорнила перу вистачало,
Писати мозком кебети не стало; Чинив, як люди — всі люди на світі Папір інкавстом навикли чорнити, Перо у мозок не пхав із них жоден —
Із того шляху зійти я не годен.
Читай же, прошу, мою ти роботу,
Хоч і нездала, не зменшуй охоту,
Бо, як на мене, твоє я читав би,
Коли б ти взявся і так написав би. Молись до бога за мене, читачу,
Хай я сі вірші на небі Побачу.
За ту молитву дам добру пораду:
Свій гріб згадав я, і ти свій згадуй.
ПРО ТЕ Ж
Прошу, не майте мого Аполліна Богу поганів за рідного сина.
Небо співаю, a Polo33 — од Неба
Звано Аполло, читати так треба. Знайте, здорові: Polum Неба мати1,
Я й мій Аполло вам будем сприяти.
РУСИН ДО ПОЛЯКА ЩОСЬ ПО-ПОЛЬСЬКУ БАЛАКА
Не усякому поляку
Будуть вірші сі до смаку.
О коли б ти, ляше, вірші
В руській мові склав не гірші!
Звір се дикий для русина —
Що польщизна, що латина.
Звір той гострі має роги.
Тож, поляче, не будь строгий, Почитай, як я утямив,
І оддай нам тим же самим.
Як напишеш щось по-руську,
Русин прийме те за гуску:
Вільність мають поетове Щодо вимислів і мови!
Хай я вжив незграбне слово,
Аби суть була здорова.
Собі схильності я зичу,
Бо на мудрість твою лічу.
Тішся, ляше, що русини Твою мову цінять нині.
Я б радів лиш, ляше-брате,
Коли б руську вмів ти знати,
Щоб вернулися часи ті,
Як ходили турка бити, ї святий гнів на турчина Єднав ляха і русина.
Схаменись, вернись до згоди,
Загаси пожар незгоди!
АВТОР ЖАЛКУЄ І АПЕЛЮЄ
Визнати мушу — жаль мене бентежить,
Я складав вірші •— іншим честь належить.
Так ото бджоли — мед самі збирають,
А мед той інші потім споживають.
Так і в овечки вовна є кошлата,
Та з її вовни іншим тепла шата.
Птахи по гніздах пташенят годують —
Яструби хижі їх собі полюють.
Віл працьовитий так у плузі ходить,
А врожай людям, не волові, родить.
Так у садочку ягоди рясніють —
Іншим на користь будуть, як доспіють.
Сажалки, ріки рибку розмножають,
Але ж ту рибку люди поїдають.
За все на світі, боже, тобі шана!
І моя праця цілою зостане —
Не собі слави, тобі прагну, боже,
Хай моя праця у тім допоможе.
ПРОСТАКУ МУДРЕЦЬ НЕ В ЛАД, МУДРЕЦЮ ПРОСТАК НЕ РАД
Мудрого простий звичайно не любить,
Ще й дорікає, за мудрість ту гудить,
Він йому заздрить, перечачи богу —
Мудрий бо в небо зна певну дорогу.
Простий є простим, і бути так має,
Сам що не вчився, то мудрого лає.
Мудрий чи ж винен, що простий науки Взяти не втямив, лінуючись, в руки?
Гідний той шани, хто, праці доклавши,
Мудрість осилив, науки пізнавши.
Шеляга варта простого глупота —
Мудрість осягне лиш вперта робота.
Мудрості ціну завжди мудрі знають,
Прості даремно громи в них вергають.
Тільки ж і простість сіять може злотом,
Мудрість же скніти нікчемним болотом —
Простість та має Христу бути мила,
Мудрості скрита в тій простості сила.
ЛИСОМУ МУДРЕЦЕВІ
Поки на думку мудрий розживеться,
То не один раз в голові шкребеться. »
Лисими мудрих тьми тьмущі ставали —
Чухали тім’я, коли щось писали.
Щоб не було так, ти згадуй про бога,
Мудрість якого лікує й німого.
ВЕСЕЛКА ЯСНІЄ — КОЖЕН РАДІЄ
Веселці небом у красі препишній
Звелів простертись з краю в край всевишній.
Барвисто сонце світлом у ній грає
І дивом дивним понад світом сяє.
Товманта донька1, захвату ти гідна, Людськії очі полониш побідно!
Хай лиш художник фарбами змалює Взірець, що небо в ній йому дарує.
Той лук стріли і тетиви не знає,
Не війни — спокій людям провіщає.
Веселці в хмарах дороге одіння Гаптує сонця золоте проміння.
На жаль, короткий вік веселка має —
З красою в світі завжди так буває:
Що лиш природа красне намалює,
Якась хвороба те нараз плюндрує.
ОДИН — БАГАТИЙ, НА ІНШОМУ — ЛАТИ
Отой багатий, а отой бідує,
Один позичить — другий заборгує.
Багатий завжди злидню дати може —
Своїм набутком хай йому поможе.
Якби зайвини можні роздавали,
Голоти в світі ми б не зустрічали.
Багатим одіж молі в шафах мітять —
Старці на ринку грішним тілом світять.
Багач напої у льоху ховає—
Жебрак од спраги тяжко знемагає.
Щури багатим зерно поїдають —
Під тином бідні з голоду конають.
Якби надлишки біднякам багаті
Давали, злидні полатали б лати.
Пани ж зогниле викинуть воліють,
Крихот вділити Лазарям 1 шкодіють.
Нещасних прийме лоно Аврамове2,
Для скнар же пекло певно вже готове.
ПРО ЧАС ДЛЯ ВСЬОГО —
ДОБРОГО, ЗЛОГО
Є час для всього, мудрі так казали,
Котрі на світі добре все пізнали.
Час народитись, смертний час чатує,
Бог забере в нас, бог нас обдарує.
Час плачу, сміху, час будинки ставить,
. Час їх валити, час мовчать, час править,
Постити, їсти, спати час, кохати —
На все у світі треба час свій мати.
Тобі як, боже, час ми повертаєм —
Час не марнуєм, а про себе дбаєм.
Час сей зверни