Українська література 17 століття - Автор невідомий

Где воїнство хлопами запомніли звати І принужденні землі во користь оддати.

Помнож, боже, на віки козацькую славу І покори под нозі врагов наших главу!

Да будет всегда плодна козацькая мати І діти її в силі всегда процвітати!

ДУМА КОЗАЦЬКАЯ

О ВОЙНІ З ЛЯХАМИ НАД РІКОЮ СТИРОМ 1

Ой, ріко Стиру, що Хміль за віру зробив напроти миру2, Где в Дніпр впадаєш, оповідаєш радость з войни чи миру? Хан наступаєт, сам помагаєт козаком ляхов бити:

Под Берестечком 3, малим містечком, мів оних кров пролити, На перевозі чи пак в дорозі короля погромити,

Войськом, гетьманом, корольом-паном татаром заплатити. Хан згоду радить, а не порадить: козаки войну любять:

— Ой, Казимиру 4, юж тобі миру з козаками не будет. Досюль не знаєш, хоть посилаєш, одкуль хан наступаєт,

З ним згоднюсенько Хміль ранюсенько ік королю зближаєт Била погода. А воєвода руський знать войську даєт,

Тот же о хані і о гетьмані королю ознаймляєт.

Середа прийшла, вся орда вийшла, хан і Хміль з козаками Зрана штурмують і наступують. Тихо межи ляхами.

Аж Конєцпольський, хорунжий польський, найперший

вибігаєт,

З ним Любомирський, знать муж лицерський, межи

войсько впадаєт.

— Ой, Любомире, тобі в примірі перед корольом іти,

Не з козаками і татарами найпершому ся бити!

Ідуть дитини, як муж одиний, брат брату помагаєт,

А Вишневецький, хоч невеличкий, своїх не одступаєт. Скочили хутко, а від них тутки козаки утікають,

За ними ляхи — були ж там страхи! — до табору впадають. Орда не радить, хоть хан провадить, хоть їх напоминаєт, Перед ляхами, ой, юнаками, що живо, утікаєт.

Да то нічого! Пало не много. Бульш войська єст Хмільові: Четверг поправить, як поле ставить хан і Хміль корольові, Четвер надходить, войсько виходить, хан і Хміль з козаками: Ой, не Зборово, война то нова, не як під Пилявцями.

Не утікають, кров проливають і на татар не дбають,

Во крві татарській і бісурманській острий міч свой купають. Тут Казановський, багатир польський, серця усім додаєт, Для оборони польськой корони голову покладаєт.

Б’ється, що живо. Вельке ж мі диво да на Оссолінського, Що нас воюєт, не наслідуєт канцліра, дядька свого.

Тот бив спокойний, не шукав войни, сей на нас натираєт, Яко лях давній і юнак славний для Польськи умираєт.

Бачив рицера хан подканцлєра Сапігу, що сь зближаєт,

А Вишневецький і Любомирський його не видаваєт.

Мовить Хміль:

— Що, небоже хане, як, знаєш, стане? Не як по-пилявецькому? Не утікають, от наступають ік бунчукові ханському!

Мовить хан:

— Ой не глядіте! Треба ся бити!

Хан мурз напоминаєт.

А лях не дбаєт, мурз забиваєт, ве крві міч свой купаєт.

Пав страх на хана, шлеть до гетьмана, яко ноч наступила:

— Щоб твоя рада, істинна здрада, нікому ся не снила!

Я проч одходжу, да пак виходжу, за здраду маю тобі,

Що мі ся стало, колько пропало мурз моїх тераз же собі! — В ноги падаєт, тисячі даєт Хмельницький тут ханові,

Щоб наступити да й ляхов бити завтра велів войськові.

— Я сенатори Польськой Корони і короля дам тобі,

Всі бо нестатки і всі достатки завтра їх озьмеш собі.—

В п’ятницю рано ушикувано войсько до бою било.

Ляхом вигода, а нам негода: небо сонце закрило.

Бо ся прибрали, всі в шику стали, сонце їм засвітило Ляхи; козаком, славним юнаком, і глядіть страшно било. І довго стали, почать бояли, з ляхами ся не били.

Аж бачать ляхи, що на нас страхи, і до нас скочили.

Сталися гуки. Хан всіми духи з Краковським ся стираєт;

А Вишневецький обоз витязький і Хмеля одпираєт.

По десять шика пам’ятний віка сам король наступаєт,.

На крик, на гуки, на з діл на пуки нічогенько не дбаєт. Крик труб повстанет, гук за тим встанет, дими день ясний

тьмили,

Стрільці, янчари, а з діл пожари непрестанно світили.

Тут од гетьмана ляхи з діл хана заразом одлучили,

За тим ся стало, кгди мурз немало і татаров набили.

Хан утікаєт і куш минаєт, наметов одбігаєт;

Ляхи гонили, татаров били, хан ся не оглядаєт.

Тут зась козаки, хотя й юнаки, ой, різко утікали;

Ляхи ганяли і їх стинали, аж табур розорвали.

І кгди би ночі тьма на помочі козакові не била,

Не одна б мати, кгди б кто дав знати, козацькая завила.

І так бог знаєт, що бульш бить маєт. Татари одступили,

За тим бульш ляхов, а у нас страхов, бо нас тут обточили. Трикроть кланялись і упадали, кроля сьмо просили, По-зборовому люб по-старому щоби сьмо іще жили. Мовить не даєт, з очу зганяєт:

— Видайте мі гетьмана! Панов слухайте, старшину знайте, а ідіть бийте хана!

— Панов слухаєм, старшину знаєм, татаров будем бити, Але старшини, нашой дружини, ніт вісті, як одступити.— Голод не тучить, страх з діл нам купить, став треба перебувати, То пак [для] мосту ніт і хворосту, ні з чого збудувати.

В неділю вночі, бог на помочі, будем ся перебувати,

Вози поставим, кожухи стелем, в воді того не знати.

Ляхи познали, всі в шику Стали і на нас пильнували,

Всі в поле вийшли, ми теж не прийшли, аж понеділка, ждали. А в понеділок одбігли ділок і борошна усього,

Перебиваєм да погибаєм — щаслив, що вийшов з того! Тії плавають, до тих стріляють, ставища заливають,

А других в нетрі в лісі, як вепрів диких, забивають...

ПОХВАЛА ВІРШАМИ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ ОД НАРОДА МАЛОРОСІЙСЬКОГО

Богдан Хмельницький се ізбранний,

Воїн в Росії славний, непобіжденний.

Чрез його Україна на ноги повстала,

Ібо под ігом лядським мало не скончала. Іскоренив унію, гонив ляхи з жиди І прочії народи под такими види.

О коль велегласнії вісті торжественнії

Славу його понесуть даже по вселенной,

І Трацьку страну смертні нападоша страхи,

Єгда луну їх Марса досязаху прахи.

Сим смертію побіжден смерті не голдуєт,

В синах своїх російських живет і воюєт.

* *

*

Непереможний Богдан, Хмельницький, могутній володар, Винищив лютих панів в межах своєї землі,

Мужній, незламний герой багатостраждальну отчизну Від ворогів захистив — лютих, підступних панів. Щедрий душею Богдан, що Марс його виховав грізний, Волю жадану приніс, шляхту прокляту розбив,

Вождь, ясновидець, герой, отчизні дарований богом,

Панство шляхетне навік вигнав із батьківських меж, Ляхів, захланний народ, загарбників, лютих тиранів,

Він, переможець, розбив і з України прогнав,

Ляхів, що ні перед ким вони голови