Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко
Рахмани день і ніч моляться, харчуються земними плодами й п’ють солодку воду, що б’є з джерела з-під кореня священного дерева. Вони не знають винограду, залізного посуду, ножів. У них немає осель, вогню, золота й срібла, одягу. Коли в подружжя народжується двоє дітей, рахмани розлучаються і живуть цнотливо. Вони сплять у печерах на землі, підіславши листя. Янголи прилітають до рахманів і сповіщають про праведних і грішних людей, і скільки кому визначено жити. У піст рахмани, замість плодів з дерев, живляться манною, що сиплеться з неба. По цьому вони знають і про зміну часу. Рахмани живуть від 100 до 360, і навіть до 1800 років. Вони знають, коли настане їхня смертна година і вмирають без остраху і мук.
Один подільський переказ мовить, що шкаралуща, яку люди кидають у річку, поки вона допливе до рахманів, стають цілими <270> яйцями. Одне яйце припадає на 12 рахманів, і їдять вони це яйце цілий рік, доки знову настане їхнє свято (УР, ІІ 221–222).
Митрополит Іларіон (Огієнко) уточнює, що Рахманський Великдень інакше називається Наським, що шкаралуща від освячених крашанок пливуть до Чорного моря і припливають до рахманів якраз на Переполовення, тобто коли припадає половина часу (25 днів) від Великодня до Трійці. І додає, що мерці здавна звуться в Україні рахманами, що живуть вони на південному сході в далекій країні. Бо, за уявленнями українців, сторона, в якій сходить сонце — блаженна, там вічна весна, вічне світло й тепло. На сході живуть і померлі — рахмани або брамани. На думку дослідника, рахмани — це індійські брахмани, а різні наші подорожні до Індії поширили відомості про рахманів-брахманів (ДВ, 242, 290).
Українська письменниця Наталя Кащук у статті «Рахманський Великдень» називає це свято днем вселюдського прощення і додає, що молоді й старі цього дня ідуть до потоків, а дівчата й хлопці стрибають через воду й вогонь — вибирають собі пару. І щаслива буде та сім’я, яка спарувалася на Рахманський Великдень. В дійстві цього свята виразно відлунюють язичницькі благання-заклинання, єднання людини з природою.
В українців слово рахман має два значення: «мешканець міфічної місцевості», «праведний християнин» і «жебрак», «старець», «прохач». Останнє навіть відбилося в приказці: Поти рахман плохий, поки собаки не обступили (СУМ, ІV 7). Прикметник рахманний означає «сумирний», «лагідний». Це означення вжиткове як щодо людей, так і щодо тварин (рахманний кінь), землі (рахманна земля) тощо. Сучасні поети знають і рахманну журбу.
Існує, як ми бачили, й означення рахманський: На Юра-Івана, на Рахманський Великдень (СУМ, IV 7). Митрополит Іларіон, з посиланням на В.Плавюка подає примовки: віддасть на рахманський великдень (тобто бозна-коли) й постимо, як рахмани (ДВ, 242).
Подібні факти засвідчено й у білоруській мові. «Туровський словник» подає кілька слів, похідних від рахман, та самого слова рахман не фіксує, хоча воно, поза сумнівом, було відоме білорусам. Це іменники рахманеча й рахманіна з однаковим значенням «дуже спокійна людина», «тишко»: Попаліса на такіх рахманечоу, а ек бу на бойкіх, то й голова злецела б або: Рахманіна да добрец чоловек ее.
Прикметник рохманезны у білоруській мові означає «дуже спокійний», «винятково мир<271>ний»: Вон чоловек, таке рохманезно целя!
Як і в українській мові рахманний, так і в білоруській мові рахманы мають близькі значення:
1) спокійний, лагідний, тихий: А інша корова рохмана, то й одзін чоловек можа пераняць;
2) несмілий, соромливий: Была рахмана-рахмана, да потом стала смела;
3) покірний, слухняний: На рохманого нарваліса, да усе его и его посылаюць;
4) приручений, свійський: На зіму буська кінулі, да такі ужэ буу рахманы, да замерз недзе (ТС, IV 287).
Як бачимо, і в білоруській мові існує дві форми слова — рахманы й рохманы, як і в українській — рахманний і рохманний. Тому не дивно, що в українців існують і дві форми прізвища — Рахманенко й Рохманенко.
Рахман/рохман стало основою і для інших українських прізвищ: Рахман-Рохман, Рахманин-Рохманин, Рахманюк-Рохманюк, Рахманець-Рохманець, Рахманченко-Рохманченко Рахманний-Рохманний тощо. А також для українських назв: історичне місто Рахманів на Чернігівщині, Рахманівка на Дніпропетровщині, Рохманів на Тернопільщині. Село Рохманів було в колишньому Стародубському повіті (ОЛУ, 143).
Таким чином, зі сказаного випливає, що українці віддавна знали про рахманів-брахманів, причому знали не з чиїхось уст, а з власного досвіду. Бо інакше вони не могли так рясно й глибоко відбитися в українських святах, прізвищах, назвах і фразеологізмах. Українці знали рахманів іще в язичницькі часи, а це заперечує твердження деяких дослідників, буцімто українці взнали про рахманів лише після прийняття християнства, коли набули поширення церковнослов’янські пам’ятки. Степан Килимник підкреслює, що найбільш характерне й загадкове те, що Рахманський Великдень відомий тільки в Україні, причому з дуже давніх часів (УР, ІІ 221). Олекса Воропай і собі доходить висновку, що це свято — залишок стародавніх, іще дохристиянських вірувань українців (ЗНН, ІІ 50). Український фольклор зберігає пам’ять про те, що рахмани жили на півдні, біля Чорного моря, де колись існувала Сіндика (Сіндська Скіфія), тобто Індія. Ще одна Сіндика-Індія, про яку пише Геродот у V ст. до н.е., була на Таманському півострові. А сінди-сувіри, тотожні слов’янським сіверам, входили до тисячолітньої Боспорської держави, попередниці Київської Русі.
Що ж до прізвища Рохманенко в козака Білоцерківського полку, то воно тим «індійськіше», що <272> носій його має ще й ім’я Харко. А це ім’я може пов’язуватися з Вішну та Шівою, які мали відповідно імена Харі та Хара. А саме з поклонінням Вішну чи Шіві й пов’язані рахмани-брахмани. Та й Білоцерківський полк має низку козацьких прізвищ із відчутним індоарійським відтінком. І найперше з них — Мазепа. Про нього ми вже мали нагоду писати (ТРС, 166–176).
