Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко

Рохманенко Харко (РВЗ, 170; Білоцерківські полк і сотня).

Санскр. brahmana, хінді brahman — жрець, що керує жертвоприносинами (СРС, 470).

Давньоіндійське суспільство ділилося на чотири стани — жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв, землеробів-вайш’їв (сюди ж відносилися ремісники й торговці) та шудр, залежних общинників. Найвище суспільне становище з-<267>поміж них усіх посідали жерці, священнослужителі — брахмани. Саме вони складали значну частку соціальної еліти.

Згідно з дгарма-шастрами — релігійно-правовими приписами — брахмани мали навчати вед, бути взірцем добропорядної поведінки й правдивими, утримуватися від негідних вчинків, дотримуватися належних релігійних приписів, підтримувати в своїй оселі жертовний вогонь, оберігати корів від голоду й спраги, здійснювати щоденні обряди й необхідні жертвоприносини.

Брахмани мали низку виняткових привілеїв, зокрема, представники всіх інших верств і станів мали виказувати їм повагу, підносити всілякі дари, їх не можна було піддати смерті тощо.

Саме по собі народження в брахманській родині вважалося наслідком добрих діянь у попередніх життях, але це не забороняло брахманам займатися хліборобством, торгівлею, служити у війську, займати високі урядові посади, бути вченими, суддями, поміщиками. Це особливо помітно в нинішні часи.

Сьогодні існує понад 1800 брахманських каст, які зводять свій родовід до того чи іншого ведійського мудреця. Численні брахманські касти отримують назви або за заняттям, або за місцем проживання — ці назви стають частиною імені чи прізвища брахмана.

В Україні з давніх часів знали про рахманів-браманів-брахманів. Найранішу писемну згадку про них подає «Влесова книга», написана волхвами (слов’янськими жерцями) в ІХ столітті, ще до прийняття Володимиром християнства. Дощечка 37-а цієї пам’ятки починається словами: «Се б’є крильми Мати-птиця, що браманове йдуть на нас» (ВК, 124). У цій же пам’ятці зустрічається багато інших «індійських» реалій, зокрема, божества Індра, Кришень, Вишень, Сур’я, Тваштар тощо.

У «Повісті врем’яних літ» літописець Нестор схвально відгукується про уктріан, відомих своїм благочестям. А в другій редакції «Історії» Татищева читаємо: «Уктриане, глаголемые брахманы астровници иже от прадед наказанием и благочестием прославляяся, мяс не едят, ни вина пиют и никоея злобы творят, страха ради вкорененного им, ибо паче хранят предания прилежащих к ним индов» (Яценко, 61–68).

Тобто уктріани — це брахмани, й вони пов’язуються з індійцями. Тут очевидна схожість уктріан з бактріанами, бактрйцями, насельниками стародавньої Бактрії — Бактріани. І справді, давня індійська традиція має бактрійців за колишніх вихідців з кшатрійських, воїнських племен, що поз<268>булися свого колишнього статусу через недотримання брахманських приписів. Таке саме ставлення індійської традиції і до шаків-скіфів.

В уявленнях українців рахмани — святі люди, праведники. Про них українські дослідники зібрали чималий фактичний матеріал в різних куточках України. Павло Чубинський, котрий одним із перших звернув увагу на побутування в українському фольклорі праведників-рахманів, пише, що рахмани — християни, вони не мають власного літочислення і тому святкують Великдень тоді, коли до них допливе шкаралуща з яєць. Тому серед українців існує звичай Великої Суботи викидати шкаралущу з яєць у річку. Шкаралуща через три з половиною тижні допливе до рахманів, і ті починають своє свято, яке називається Рахманський Великдень (МВ, І 218).

Олекса Воропай відзначає, що найдавніша літературна згадка про рахманів-брахманів зустрічається ще в літописі Нестора, котрий посилається на Георгія Амартола, що в другій половині ІХ ст. написав свою хроніку, одне з найстаріших джерел слов’янської історичної літератури. Одночасно О.Воропай подає повніші дані про рахманів і Рахманський Великдень. Це свято відзначають двадцять п’ятого дня після Великодня — воно ще називається Переполовення або Права Середа. Ось один із записів, що його дослідник зробив на Полтавщині:

«Як їдять крашанки на Великдень, то лушпиння збирають і несуть до річки та кидають його на воду. Вода понесе те лушпиння десь далеко аж до моря до рахманів; припливе воно до них на десяту п’ятницю, тоді й буде Рахманський Великдень» (ЗНН, 48).

На Херсонщині вірять, що в ніч на Рахманський Великдень сходяться до церкви мерці на всенощну — співають, моляться, а потім розговляються дарами, принесеними їм на проводи. Тому тут Рахманський Великдень ще називається Навським, бо в давньослов’янській мові навей — «мрець».

На це свято гріх працювати, хто ж так не чинить, того бог карає. На Поділлі О.Воропай чув легенду, що на це свято сестра з братом поїхали в поле орати й були покарані за це: разом із волами й плугом обоє провалилися під землю і над ними постала висока могила. І якщо на Брахманський Великдень підійнятися на цю могилу й прикластися до неї вухом, то можна почути, як сестра і брат погейкують волів (ЗНН, ІІ 48–50).

Подібну легенду, але вже з Галичини, наводить і Степан Килимник, ще один український дослідник «рахманської» теми. Один селянин на Рахманський Великдень поїхав орати поле і провалив<269>ся під землю разом із погоничем, плугом і волами. А коли на це свято прикластися вухом до землі, то можна почути, як погонич благає порятувати його (УР, ІІ 223).

С.Килимник подає деякі інші подробиці щодо рахманів. Звичай кидати шкаралущу з яєць, призначених для освячення, в річку, поширений в Україні й зберігся до початку ХХ століття. Коли кидають у воду ту шкаралущу, то або мовчать, або повільно проказують: «Плиньте, плиньте в рахманські краї, про Великдень сповістіть…»

Святкували Рахманський Великдень четвертого тижня після Великодня, в середу. Цей день вважається святим, ніхто нічого не робить, можна тільки поратися коло худоби. Зазвичай на це свято їздили на ярмарок. Подекуди цього дня печуть паски й красять яйця. У багатьох місцевостях України на Рахманський Великдень ідуть до лісу, ламають березове гілля. Вважається, що це віття помічне при деяких недугах.

Дослідник зазначає, що в українській народній творчості, серед численних сказань-апокрифів є оповіді про рахманів і Рахманський Великдень. За ним, десь далеко, в раю, живуть блаженні люди рахмани. Одне сказання мовить, що цей рай на острові, інше — що під землею. Сказання про блаженне життя рахманів, навернених у християнських легендах на праведних