Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко
Принаймні один серйозний висновок методологічного характеру наш читач із цього мав би засвоїти: що до кожного написаного Лесею Українкою слова треба ставитися з тою максимальною («релігіозною», авжеж!) увагою, з якою ставилася до кожного даного слова вона сама, — с л о в о л ю д и н и л и ц а р с ь к о ї к у л ь т у р и з а в ж д и, з а в и з н а ч е н н я м, є «с л о в о ч е с т и», і самим своїм підписом (=«чесним ім'ям») автор засвідчував принципову готовність у будь-який момент відповісти за написане/сказане перед будь-якою інстанцією, до сакральної включно. Я б не стала наголошувати на цьому моменті, якби його розуміння в сучасній українській культурі не було так драматично закаламучене досвідом радянського й пострадянського «дискурсу брехні» із його велемовною тавтологічністю й пустослів'ям. Зміна чуттєвости позначилася не лише на предметі літератури, звузивши діапазон переживань героїв, — вона позначилася й на стилі, тобто на ставленні автора до писаного ним (=даного ним) слова: це слово втратило характер «слова чести», і до великої міри наш смак зі шкільної лави розбещено власне такою «безчесною», с в а в і л ь н о ю літературою («Права без обов'язків — то сваволя»!) — літературою слів, «кинутих на вітер», тобто не обтяжених жодною персональною відповідальністю (=«обов'язком»!) автора за їхній зміст. Спектр такого свавілля надзвичайно широкий — від бездумного вживання готових вербальних кліше («чужих слів») задля «звукового шуму», «заповнення порожнечі», і до перекручувань та фальсифікацій, якими буквально кишить наше інформаційне поле й за які колись у «порядному товаристві» відмовляли від дому. Ця девальвація публічного слова й породжена нею інерційна бездумність читання (ковзання очима по всякому тексту як потенційно «безчесному») складає, либонь, чи не найфатальнішу перепону між сьогоднішнім читачем і класичною спадщиною, і доки серед літературознавців не буде прийнято на правах аксіоми, що Лесю Українку треба читати інакше, ніж, скажімо, П. Загребельного чи О. Гончара, доти ми ненабагато більше в ній і вичитуватимемо — і не лише в ній. (Літературознавець, що у своєму «благому намірі» посмертно «помирити» Лесю Українку з І. Карпенком-Карим не кліпнувши оком заявляє, ніби К. Квітка в публікації 1914 р. «міг переплутати» останнього з якимось іншим Карпенком[697], не розуміє, що цим «безчестить» не лише К. Квітку — «переплутавши» його з сучасним журналістом або «критиком», який, без сорома казка, заробляє собі на життя «рецензіями» на книжки, котрих не розгортав, — а й Лесю Українку — припущенням, ніби вона могла носити ім'я чоловіка, здатного публікувати неперевірені відомості як достовірні!) Діти «культури свавілля», ми, непомітно для себе, продовжуємо розігрувати трагедію Дон Жуана: адже ж Дон Жуан, нотабене, цілий час держиться в «іспанській драмі» виключно тим «словом чести» (verbatim, «на чесному слові» держиться!), яке дав був Долорес разом із обручкою і яке підтвердив їй на прощання («Я ніколи вас не зраджу»), — тільки зламавши своє слово (віддавши Анні персня), він перестає бути «тим самим» Дон Жуаном, втрачає тожсамість і робиться тим, ким його й хоче бачити Анна, — замінним на іншого, ерзацом Командора: тепер і його «можна сплутати» — «безчесне» маніпулювання словами відкриває шлях до такого самого маніпулювання людьми.
Це справді блискучий здогад Лесі Українки, точно передбачена нею затальноцивілізаційна тенденція на століття наперед: там, де слово — дане, промовлене, написане, — втрачає вагу «слова чести», зараз же позбувається визначености й світ людини — втрачається опертя, дійсність усувається з-під ніг, починає «текти», як у кафкіанських «перетвореннях» («перетворення» Дон Жуана в дзеркалі — це вже прямий крок до кошмару Ґреґора Замзи!). І тоді, дійсно, нема різниці — Дон Жуан чи Командор, К. Квітка чи сучасний газетний писака, Леся Українка чи Олесь Гончар: всі замінні, бо всі — «люди без властивостей», «незаменимых людей нет!» (Сталін). Ширше про це піде мова в наступному розділі, а тут я поки що тільки виставляю ті розпізнавчі «межові знаки», за якими нам належить відрізняти культуру Лесі Українки і її оточення від пізніших (і тогочасних!) «інокультурних» домішок. Час тепер підбити перші підсумки.
Ми встановили смисл с п а д к у як центральної для цього культурного типу етичної категорії — під цим розуміється вірність заповіданому попередниками («предками велебними», «світочами свого народу», як сказано в баладі «Граф фон Ейнзідель») шляхові «посвячених» — шляхові жертовного служіння «Святому Духу» (духовному визволенню людини — народу — людства). Повсякчасне «нагадування»-імпульс від предків нащадкові — «Ми лицарі всі без догани й страху, / Ми в серці ховали не марну пиху, / А цноти, що
