Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

Українка вперше зважується «відхилити забороло» й назвати лицарську релігію-в-собі її прямим ім'ям: «Кохання в мене в серці, наче кров / у чаші таємній святого Ґрааля», — каже Долорес у першій сцені, але второпати, що там ця навіжена белькоче, в епоху Тичининої «Червоної троянди» вже не буде кому[683]), а друга — земною («єгипетською») царівною до шпіку кісток. Драма Аврелії — це лиш зачаток трагедії Анни й Долорес, їхнього явного й укритого протистояння, куди істотнішого для розуміння «Камінного господаря», ніж трикутник Анна — Дон Жуан — Командор[684]. Виглядає на те, що Леся Українка була дуже навіть свідома тих процесів чуттєвого «розшляхетнення», загрози деградації «високого Еросу», які несла з собою індустріальна епоха, — і що її зразкова, без страху й догани, вірність «пам'яті 70-х років», тому орденському духу аскези, в якому ще дівчинкою відчула «вищу красу» так, що потім її жаского блиску не змогли в ній потьмарити жодні «земні» спокуси (а вони, між іншим, у неї були, і немало — і публічністю, і статусно даною перевагою над «малими світу цього», і «цвітом юнацтва», і навіть «злототканими килимами», з цього боку її біографії справді ще не написано!), — ця вірність є таки найпрямішим ключем до її подиву гідної особистісної цільности[685], завдяки якій вона зуміла прожити все своє життя непохитною «королівною тернового вінця», ні в чому не зрадивши герба «білої лілеї на золотому полі». Тільки, щоб потрапити тим ключем належно скористатися, треба, знов-таки, знати про ті 70-ті роки й їхню атмосферу хоч щось, крім того, що зафіксувала вона сама, — ми ж і до зафіксованого нею не надто уважні.

Щоб не бути голослівною, вкажу тільки на один епізод, який, у світлі всього, що ми вже з'ясували про лицарські традиції «локальної спільноти», не може не заінтриґувати. В іншому автобіографічному вірші-спогаді з дитинства — «Віче» (1901) — маємо цілком достеменну, як то потвердила О. Косач-Кривинюк[686], згадку про те, як десь на рубежі 1870—1880-х pp. Леся й друзі її «отрочества», загальним числом «дванадцять» (як у Шевченковій «Тризні» [«Двенадцать приборов на круглом столе…»], де в завуальованій формі описано долю таємного товариства за зразком масонської ложі, — а може, просто і Шевченкові, й Лесині «товариші» взорувалися на одні й ті самі приклади, нам в українській історії вже невідомі?..), — заклали «таємне товариство» (sic!) на «вічі» «в дворі старого замчища-руїни» (Луцького замку Любарта), явно імітуючи конспіративну поведінку дорослих («Обачні люди, тямили ми добре, / що ми живем у небезпечний час: / поставили сторожу біля брами, — / як хто надійде, щоб давала гасло, — / і раду радили»[687]): отже, з яких саме родин походили ті діти, сумніватися не доводиться[688]. Чуттєва «температура» цього спогаду близька до «Забутих слів», тільки тут лірична героїня старша — і прекрасно пам'ятає всі ті «великі слова» («братерство, рівність, воля, рідний край»), які з «завзяттям, одвагою, може, навіть героїзмом» виголошувалися юними конспіраторами на чолі з якоюсь «маленькою Жанною д'Арк» (НЕ Лесею!); пам'ятає й їхній натхненний хоровий спів — у западаючій темряві, коли «зубчата тінь від замкового муру / все довшала, а далі й двір покрила. / В бойниці небо стало темно-синім <…>, а ми співали…» (NB: от звідки родом «страшна краса» протестантського нічного хоралу на кораблі!), — і кількома залапкованими перифразами дає наздогад, щó саме вони співали: «такі „червоні“ співи, / яких, либонь, не чув старезний замок / і в ті часи, коли червона кров / йому красила тверді, сиві мури» (отже, не козацьких пісень співали, а «нових»); «„гартовані ножі“ були в тих співах» (тобто, заклик до збройного повстання з алюзією до козацького й гайдамацького прецедентів) і т. д. За описом це схоже на «Марсельєзу», тільки з українським колоритом, а «українських Марсельєз» на той час нам із певністю відомо дві (насправді їх було більше[689]): «Заповіт»[690] — і, звичайно ж,  г і м н  Г р о м а д и  «Ще не вмерла Україна»[691], той самий, що нині, по півтора століттях і незліченних редакціях, знаний нам як Державний гімн України: написаний 1862 р. П. Чубинським на замовлення В. Антоновича, у своїй ранній, значно «кривавішій» («червонішій») версії, ніж та, що була потім прийнята як гімн УНР, він містив, зокрема, й «гартовані ножі» — «Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило / Із могили нас зовуть на святеє діло». Ось такі-от виходять «дитячі» співи…

Що в цьому вірші найцікавіше — це його наскрізний «ерос» живої, невідчуженої («самоорганізованої», кажучи в соціологічних термінах) колективности, з якого й починається соціалізація особистости. Якраз це почуття духовної єдности з іншими тоталітарна держава викорчовувала у своїх підданцях у сповиточку (за всяку спробу «самоорганізуватися» в будь-який несанкціонований «гурток» закон сталінської доби відправляв дітей у ҐУЛАҐ[692], а післясталінської — ставив на міліцейський облік), тож якраз цього почуття підрадянські покоління «атомізованих індивідів», чия «соціалізація» відбувалася в піонерах та комсомолі (в найліпшому, «альтернативному» разі — у дворовій компанії), у власному духовному онтогенезі вже не застали. Либонь, через те наші лесезнавці й не догледіли у «Вічі» нічого, крім ностальгії за «луцьким дитинством», — неможливо впізнавати почуття, яких не звідав сам. Завважмо, що лірична героїня «Віча» говорить від імени «я» тільки на початку і в кінці, коли десиґнує себе в часі як суб'єкта спогаду, — правдивим же героєм спогаду є «ми», «товариство», спільнота, «конґреґація», — ота сама, «зв'язана одним почуттям», і цей зв'язок, як видно зі вступу (спогад викликаний «страхом забути», це ніби повторна присяга на вірність: так, так, я пам'ятаю!) та з прикінцевого звертання до «товаришів колишніх» (а ви, де б ви зараз не були, — пам'ятаєте?), зберігає свою зобов'язуючу чинність і для дорослої героїні також: вона й далі вважає себе членом того «таємного товариства», хоч би навіть зосталась в однині, як герой Шевченкової «Тризни» за своїм накритим на дванадцятьох столом. Тож мова тут не про ностальгію за дитячими іграми, — все описане найдужче подобає на перейдений в отроцтві ритуал посвяти, включно з присягою: «зложили всі обітницю врочисту / ховати таємницю до загину».

А тепер згадаймо кирило-мефодіївців, чиє «таємне товариство» слідству так і не вдалося розкрити, і «кроткі» відмови Миколи Гулака (який найдорожче за них і поплатився!) підісланому інформаторові-сповіднику (інцестуозна з точки зору первісного й західного християнства синодальна «симфонія» російської церкви з державою — одна з причин латентної, «повзучої» моральної дехристиянізації російського суспільства, про яку в XX ст. заднім числом писали багато росіян, від В. Розанова до отця А. Меня): «На сохранение сей