Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

видно, щó цей чоловік уміє і щó, власне, у ньому знаходять жінки, — видно, що він не лише «не без дотепу», а й не без хисту, не без доконечної для всякого Українчиного «обранця королівни» «іскри Божої», і Долорес теж не з самого «обов'язку» може його кохати: в усьому тому натхненному залицяльному феєрверкові — ефектній появі, зухвалій серенаді, іскрометних каламбурах, як-от «для надзвичайної зламаю звичай», тощо — його «легкість» сягає вже майже моцартіанської, творчої розкутости, як у славетній «шампанській арії» Дона Джованні «Finch'han dal vino»[714], — Командор на його тлі просто старий зануда!) — але все це от власне що гра, вона «не всерйоз». Звісно, як усяка гра, вона, за Гейзінгою, «вільна, вона — сама свобода», але тільки тому, що лежить за рамками «справжнього» життя, «поза сферою безпосереднього задоволення бажань і потреб»[715], — у тому числі й сексуальних. Правдивої жаги, поклику «низького Еросу» (того, що в «Кассандрі» так магнетично тягне Паріса до Гелени, аж він кидає пост вартового, виправдовуючись, що «зараз повернеться», тільки «збігає по плащ», — ох, ці мені «плащі», якими так дружно прикриваються всі загублені Українчині мужчини!), — за такою грою не вчувається, тут на кону зовсім інша ставка: «Я владу мав над людськими серцями», — от чим насправді хвалиться цей «звідник-зі-шляху», коли Анна в кінці заганяє його в глухий кут, «перевербовуючи» на командорську путь. Всі його любовні перемоги потрібні були йому для загодження виключно цього, «політичного» інстинкту — волі до влади. Ні як люди, ні навіть як сексуальні об'єкти жінки самі по собі його не цікавлять (знаменно, як він умить утрачає інтерес до Донни Соль, котра шукає саме сексуальної пригоди, і не більше[716]!), — а от стати вершителем чужих доль, власною волею вчинити так, щоб дочка раввина зреклася віри предків, абатиса покинула монастир, циганка — табір, Донна Соль — чоловіка, а командорська наречена втекла з-під вінця, — цього він уже насправді, «всерйоз» потребує: щоб якомога більше жінок (а в ідеалі — всі сущі на світі!) повторювали, тиражували в нескінченність вибір його самого, Дон Жуана — його власний розрив «громадських пут» і випадання зі «страхувальної сітки» соціальних зв'язків. З досвіду він добре знає, яку «дозу адреналіну» несе з собою такий момент розриву, — «мрію, / коротку хвилю щастя і порив», тобто скороминущу, як спалах «розкритого віяла», ілюзію «безмежних можливостей», котра й приймається за свободу («переступіть — і цілий світ широкий одкриється для вас!»), — і, достоту як наркоман, що ділиться з новачками секретом «кайфу», впевнив себе, що він не руйнівник, а благодійник жінок, а що вони, мовляв, не вміли з дарованого ним «блага» скористати, то їхня, а не його вина: «більшого з них жадна не зміщала» (на резонне — ключове для розуміння цілого його образу! — запитання Долорес: «А ви самі могли змістити більше?» — змовчує, пустивши, за звичаєм вищих класів, повз вуха те, що неприємно чути). Сам «переступивши поріг» лицарської звичаєвої норми, він, подібно до «блукаючого електрона», далі здатен виконувати єдину відому йому програму — збивати з орбіт усі інші «слабкі» (жіночі) «електрони» на своєму шляху: нічого іншого зі своєю гаданою «волею» (=пустою неґацією) «своєволець» зробити негоден, — тільки множити її кількісно «во ім'я своє», прагнучи обернута весь світ на свою подобу.

Це безперечно одна з форм влади, і Анна взагалі-то дарма її Дон Жуанові «не признає», хоч як він наполягає (а він наполягає, це для нього важливо, це в його очах єдине, що дає смисл цілому його минулому життю!), — просто, Анна скуштувала свого «адреналіну» в куди сильніших дозах — від Командора. Ця пара — Анна—Командор — теж, як і попередня «чоловіча», не є цілком антагоністична. Це не традиційна історія «зацного лицаря», погубленого зрадливою свавільницею, — такою, якій навіть у дівоцтві, у «весну» життя (NB: Анна проживає в драмі три жіночі віки, як Лукаш у «Лісовій пісні» три чоловічі, — дівчини, дружини і вдови, символічно означені перемінами в її строях від білого до чорного), у пору «снів і мрій», перспектива бути схожою на героїню лицарського роману бачилася в комічному світлі[717]. Але і в Командоровому «лицарстві», не забуваймо, є фундаментальний ґандж, наскрізна «червоточина» (якщо він лицар і «без страху», то далеко не «без догани», — тим-то й держиться так цупко за зовнішні позори, «всім навіч безперечні», за «щонайдрібніші» «вимоги етикети», аби ніхто нічого не запідозрив!). Хай командорський плащ йому й «дістався / не просьбою, не грішми, не насильством, / але чеснотою», хай із нього (як можна думати) й доблесний бойовий офіцер, однак замишляє-то цей достойник не що, як замах на свого сюзерена, мов останній «здрайця» й «образник Маєстату» (тільки масштабом незрівнянно од Дон Жуана замашніший!), — дух своєволі проник і в нього, ховаючись під «панцирем» звичаєвої —  е т и к е т н о ї,  а  н е  е т и ч н о ї,  — «бездоганности», і саме ця «червоточина» й творить «зачіпку» між ним і Анною, — робить їх спільниками (sic! — момент важливий, історія потім потвердить цей Українчин здогад — що, як напише Н. Мандельштам, усяка людська спілка, «заснована не на релігійній ідеї», приречена моделюватися за зразком об'єднання злочинців-«блатарів»[718]). Тож по смерті чоловіка Анна починає говорити його словами без жодного «лицемірства» (котрим їй дорікає «неглибокий психолог» Дон Жуан!) — порівняймо лишень їхні монологи у III та VI діях відповідно:

К о м а н д о р  (Анні).

Прошу вас пам'ятати,

що нам належить перше місце всюди <…>.

Коли ж не тільки донна Консепсьйон,

а й королева схоче те забути,

то я не гаючись покину двір,

за мною рушить все моє лицарство,

і вже тоді нехай його величність

придержує корону хоч руками,

щоб часом не схитнулась.

(Звучить, визнаймо, несподівано для нього емоційно — зловтішно, ба й ядуче: не любить, видно, дон Ґонзаго «його величности»! — О. З.)

А н н а  (Жуанові).

Ви ще не знаєте, що значить влада,

що значить мати не одну правицю,

а тисячі узброєних до бою,

що можуть і скріпляти, й руйнувати

всесвітні трони, й навіть — здобувати!

Урок чоловіка Анна, як бачимо, засвоїла. Взагалі, можна припустити, що, не всунься Дон Жуан так не до речі у вікно зі своєю шпагою (якою він, як істим «фалічним символом», вимахує навсібіч при потребі й без потреби!), Анна з Командором, по ще кількох таких «притирках», як у III дії, несогірше б між собою зжилися та вдвох, чого доброго, здобули б і омріяний трон, — духовного конфлікту (як у Анни з Долорес) у них