У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
Здається, Т. Гундорова зрозуміла, що літературу (зокрема радянського періоду) вкотре чекає те саме, що й завжди чекало на будь-яку клясику — резервація у підручниках, забуття, вимирання. Тож з такого соцреалістичного сміття вона заходжується ліпити свій постструктуралістський коровай у літературознавстві. «Когда б вы знали, из какого сора / Растут стихи, не ведая стыда», — писала з цього приводу А. Ахматова. «Из какого сора / из какого еще сора / какой же это сор», — дивується сьогодні московський концептуаліст Г. Лукомніков. І тому здолати подібну інерцію неконструктивної щодо спокусливої літспадщини думки може тільки особиста мутація дослідника, а також його особистісний ноконформізм на робочому місці. Так, на боці уявних опонентів Т. Гундорової безперечна логіка і здоровий офіціозний глузд, тоді як на боці самої дослідниці — лише література. Себто гра, як її розуміє сучасний читач.
Утім, читацька думка лише тоді має реальну силу, коли доходить до людей, що мають певну владу. Як, наприклад, до тієї ж Т. Гундорової — завідувачки відділу теорії літератури в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. А як же бути з розвінчувальними писаннями неофіційних О. Бузини, В. Єшкілєва, І. Бондаря-Терещенка? Виявляється, в нетрях офіційної науки для них завжди існували приборкувачі вільної думки. Як, наприклад, Н. Зборовська, котра в теоретичному (!) розділі журналу «Слово і Час» може застосувати такі «наукові» дефініції, як «вульґарна „бузинятина“» і «цинічна „постебнятина“» (з назви збірки поезій «Поsтебня» І. Бондаря-Терещенка). Ось який маємо, мовити б по-пролеткультівськи, повзучий емпіризм. «Сьогодні модно бути в гіршому випадку блазнем Бузиною, а в кращому — циніком Ігорем Бондарем-Терещенком», — розтлумачує згадана дослідниця загальноприйняту громадську позицію. Натомість закликає до чергового лакування дійсности у власній концепції альтернативної авторської «мітології», а не постмодерної «карнавальности». Втім, талант провидця — це міра постання перед черговим богом і не залежить від кількости запропонованих варіянтів співжиття.
Іосиф Сталін і Максим Ґорький. 1931 рік
Загалом ідентифікувати сьогодні позицію Т. Гундорової можна, хіба що послуговуючись хрестоматійними дефініціями середньовічної парадигми в офіційних стосунках. Словом, ідеться про блазенську альтернативу висловлювання щодо вбрання чергового літературного короля. Культурну галузь цієї стратегії, що тягнеться від офіційної ідеології, синкопованої російським концептуалізмом, будучи підсилена пізнішим постструктуралізмом, можемо розгледіти в писаннях таких діяспорних відщепенців, як М. Павлишин, або Г. Грабович. З цього приводу М. Липовецький на світанку кондового постмодернізму значив: «Мова, власне, про те, що блазень, як і письменник-постмодерніст, гостріше, ніж будь-хто, відчуває не лише похапливу ілюзорність офіційних фетишів і завчених в лоск сакральних висловлювань, які багатьом видаються за абсолют, але й драматичну хиткість справжніх абсолютів істини й гармонії». Цілком може бути, що у випадку з обраною Т. Гундоровою тематикою руйнування соцреалістичних гробниць саме подібна дезінтеграція її власного образу (як офіційної дослідниці) призводить до нездоланного образного голоду. І далі вже малоофіційні апологети з апетитом накидаються на динозаврів епохи тоталітаризму. Така некрофілія, в принципі, не дуже стосується згаданої Т. Гундорової, яка останнім часом, покінчивши з мелянхолійним фемінізмом минувшини, із захватом пише про Ж. Дерріду та Є. Пашковського.
Отже, важко наразі виявити справжні причини літературознавчих змін у світоглядній орієнтації. Що й казати про, здавалося б, нещодавнє минуле! Мало хто сьогодні згадає про історичну суперечку «вопрекистов» і «благодаристов» у 1930-их роках щодо питання розглядуваного тут реалізму. «Так-от, як письменник може стати реалістом? — згадував Г. Поспєлов. — В одному випадку він міг стати завдяки своєму світогляду, а в другому випадку він міг стати всупереч своєму світогляду. Ось так, починаючи від Михаїла Сергієвського і по тому Ліфшиця й Лукача, всі вони стверджували, що письменник може стати реалістом і народним письменником всупереч своїм ідеологічним забобонам». Ось наразі, за Т. Гундоровою, нам уже не потрібен Олесь Гончар. А ми гадали, що він — кінець всьому. Себто завершення цілої епохи в літературі, яку ми «втратили»…
Справа в тому, що даний підхід, у якому донедавна переважала «мелянхолійна» тематика наших дослідниць (оскільки писати про далеку клясику було більш безпечно), не передбачає виправданого науковим глуздом підґрунтя. Ні, це зрозуміло, що в дослідницькому світі вважається престижним писати довгий час про друїдів (Л. Українку, Т. Шевченка, О. Кобилянську), а потім перекинутись, скажімо, на рейверів (О. Гончара, Є. Пашковського, Ю. Андруховича). І далі з усіма зупинками. Але там, де немає кінця, не розпізнати й початку, і з біблії, яку хоче створити для нас постмодернізм в особі Т. Гундорової, вилучено першу главу. Нинішній читач, споживаючи подібні дидактичні рекомендації щодо непоживности сьогодні О. Гончара й загалом усього соцреалізму в українській літературі, не розуміє — а чому ж саме цей автор йому не потрібний? І лише з синтетичних першоджерел на кшталт «Словника сучасних цитат» отримує необхідні (?) знання про історичні факти. «Пишіть правду, — лунає звідти голос Головного Критика країни товариша Сталіна, — це й буде соціялістичний реалізм». При цьому йому б ще й довідатися про супровідну думку М. Ґорького, який значив: «Знати, що існують дві правди і що на світі переважає підла й брудна правда минулого, а — на смерть їй — зродилася й росте інша правда. Поза зіткненням, поза боротьбою цих правд не вільно зрозуміти нічого, про це — також знати. Автор непогано бачить правду минулого, але не дуже розуміє, що йому з нею робити?»
Лупцюючи в такий невибагливий спосіб застарілі опудала минувшини, наші дослідники, на перший погляд, ніби як дотримуються вищезгаданої престижної практики власного зростання в науці. «Отже, від головних ознак реалізму, здається, нічого не лишилося», — втішається одіозний Д. Затонський, слідом за цитованим М. Ґорьким поставивши під сумнів такі напрями цієї літературної течії, як життєподібність і соціяльна аналіза. «Чи в мистецтві можливий реалізм?» — нібито наївно питається соцреалістичний корифей нашого літературознавства наприкінці своєї ганебної щодо пам’яти «червоних» поколінь деструкції. Звинувачувати ж його у швидкій ідеологічній переорієнтації, себто у накиданні єдино можливому в УРСР літнапрямку неоковирного «людського обличчя», здається, дарма. «Закінчення сталінської епохи принципово вплинуло й на соцреалізм, — підтверджує А. Окара. — Есхатологічні й „всесвітні“ мотиви заміщуються цілком „земними“ цінностями, соцреалізм від барокково-аванґардистських засобів виразності, характерних для мистецтва 1920-их років, від псевдокласицизму й монументалізму 1930—1950-их рухається в напрямку декадансу I960—1980-их: індивідуалізація стилю пізньорадянського „арта“ означало його „олюднення“, здрібніння, обуржуазнення». При тому йдеться про маленьких гончарів, які поховали великий проект соціялістичного аванґарду, звівши його футуристичну напругу
