У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
Одеський клясик мав слушність. Справді, так само, як «номенклятурні» самогубства в 1920—30-их були нерозривно пов’язані з пиятикою і бенкетуванням, політичні арешти цього часу відбувалися за буденною, наперед визначеною і відомою обивателю схемою. «Одягайсь на розстріл — крикнув хтось і постукав у двері», — значив П. Тичина у збірці «Замість сонетів і октав». Словом, «ворогів народу» забирали зазвичай «тепленькими», себто вночі, роздягнутими, заскоченими за любовними міщанськими утіхами. Щоби страх спрацював на контрасті родинного затишку й майбутньої невідомости, як це було у випадку чи то з реального життя, описаного шляхетною І. Голіциною, а чи в оповіданні «Перешкода» радянського письменника-оберіута Д. Хармса:
«— У мене дуже товсті ноги, — сказала Ірина. — А в стегнах я дуже широка.
— Покажіть, — сказав Пронін.
— Не можна, — сказала Ірина, — я без панталон.
Пронін став перед нею навколішки. Ірина сказала:
— Навіщо ви стали навколішки?
Пронін поцілував її ногу трохи вище панчохи й сказав:
— Ось навіщо.
Ірина сказала:
— Навіщо ви задираєте мою спідницю ще вище. Я ж вам сказала, що я без панталон.
Але Пронін усе-таки задер її спідницю і сказав:
— Нічого, нічого.
— Себто як це так, нічого? — сказала Ірина. Але тут у двері хтось постукав.
Ірина швидко обсмикнула свою спідницю, а Пронін підвівся з підлоги й підійшов до вікна».
Щоправда, в реальності при арешті не стукали в двері, але ситуація при цьому була не менш «еротична». «У ніч з 3 на 4 вересня 1923 року я була заарештована й посаджена в тюрму ГПУ на Луб’янці, — значить І. Голіцина. — Було таке. Вже поночі загрюкали в двері з чорного ходу. Хтось відчинив, і увійшли троє чи четверо співробітників ГПУ. Навіть не постукавши, вони вдерлися в нашу кімнату, першу по коридору, якраз у той момент, коли я почала роздягатися. На клаптику паперу, який один з них тримав у руці, було написано моє прізвище».
Натомість Д. Хармс «уточнює»:
«Ірина відчинила двері, й до кімнати увійшов чоловік у чорному пальті й високих чоботях. За ним увійшли двоє військових, нижчих чинів, з ґвинтівками в руках, і за ними увійшов двірник. Нижчі чини стали біля дверей, а чоловік у чорному пальті підійшов до Ірини Мазер і сказав:
— Ваше прізвище?
— Мазер, — сказала Ірина.
— Ваше прізвище? — запитав чоловік у чорному пальті, звертаючись до Проніна.
Пронін сказав:
— Моє прізвище Пронін.
— Ви маєте зброю? — запитав чоловік у чорному пальті.
— Ні, — сказав Пронін.
— Сядьте сюди, — сказав чоловік у чорному пальті, вказуючи Проніну на стілець.
Пронін сів.
— А ви, — сказав чоловік у чорному пальті, звертаючись до Ірини, — одягніть ваше пальто. Вам доведеться з нами проїхати.
— Навіщо? — спитала Ірина. Чоловік у чорному пальті не відповів.
— Мені треба перевдягнутися, — сказала Ірина.
— Ні, — сказав чоловік у чорному пальті.
— Але мені треба дещо на себе одягти, — сказала Ірина.
— Ні, — сказав чоловік у чорному пальті. Ірина мовчки вдягле свою шубку.
— Прощайте, — сказала вона Проніну.
Розмови заборонені, — сказав чоловік у чорному пальті».
Справді, будь-які розмови, і зокрема щодо природи терору й пов’язаного з ним страху й огиди, були заборонені в реальному житті, але, як було проілюстровано вище, «живе» життя просотувалося в літературу. «Світ, очевидно, влаштований так, що суть його в будь-якому його шматочку, — гукав Л. Ліпавський до безстрашних нащадків. — Я заглибився і побачив, що це так, тож зрозумійте також ви».
Фраґмент розпису комсомольського клюбу на Подолі у Києві. Художник З. Толкачов. 1921 рік
Що ж до нащадків, то вже сьогодні про терор 1930-их років, зокрема, С. Білокінь значить: «Хіба НКВД не знало про існування Леся Курбаса чи Миколи Куліша і хіба ставилося до них із симпатією? Ці люди були надто відомі, щоб заховатись, а ідеали їх були аж надто виразні. Головне тут те, що це не були ідеали енкаведистів, і з цього треба виходити. Українські мистці, священики, інженери належали до одного світу, а чекісти — зовсім до іншого, йому не гомогенного. Це й був результат ідеологічної, політичної сегрегації в цій країні».
З приводу цього варто пригадати, як на початку 1990-их років розгубленою «незалежницькими» процесами владою ще дозволялося називати, до якого «зовсім іншого», себто неукраїнського світу, належали як чільні, так і більшість рядових співробітників НКВД. Натоді чітко вказувалось на «жидівське» походження радянської влади та її каральних органів, на суцільну інвазію «жидів» у «пролетарських» урядах тощо. Так само рясно публікувались списки із справжніми, «жидівськими», прізвищами більшовицьких партійних лідерів, командармів, слідчих ЧК-НКВД і т. д., із зазначенням того, що цілі радянські уряди складалися з представників цього «іншого», як обережно значить С. Білокінь, світу.
По мірі впровадження політичної «незалежности» у щоденне, наукове та просвітницьке життя, згадані акценти й тенденції до висвітлення історичної правди щодо жидівського походження «начальства» в СРСР, а також в ЧК—НКВД—КҐБ потроху зникали з широкого культурного обігу. Натомість із точністю до навпаки, і з таким самим «історичним» азартом, нині звинувачуються українці, які в період Другої світової війни брали участь у збройному протистоянні СРСР на боці Німеччини, чи то перебуваючи у складі військ Вермахту, а чи відроджуючи національне життя на звільнених з-під більшовиків території. Сьогодні ці звинувачення претендують на «офіційну» позицію, яку нав’язують «незалежній» владі «сіоністські» видання на кшталт «Столичных новостей». От лишень з культурного обрію, як допіру питання з «жидівським» походженням апарату НКВД, ці звинувачення чомусь не зникають, а вільно транслюються на не менш широкий, аніж на світанку «незалежности», загал.
Також з приводу того, що, як значить С. Білокінь, в СРСР в основі клясового поділу «лежала сегрегація (лат. segregatio — відділення), за якої влада відділяла звідома позитивних від звідома неґативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних», варто буде запропонувати питомішу модель «клясифікації», яка споконвіку діє в суспільстві. Отже, до історії 1920—30-их років добре надається згадка про заборонену в СРСР (ще за часів пролеткульту) науку євгеніку, що, як знати, вивчає і розробляє шляхи і методи активного впливу на еволюцію людства, удосконалення його природи, розглядає закони спадковости здоров’я та обдарування тощо. Звісно, займатися цим життєтворчим ділом за часів мертвотного соцреалізму можна було лише в контексті вирощення ідеологічного гомункулюса в культурі. Натомість масове мистецтво тоталітарного доби сповідувало й вимагало від своїх творців простіших методів досягнення пролетарської ясности в голові. Себто без жадних історичних відступів вглиб спадкових форм «буржуйського» формалізму, аванґардизму чи ще яких опортуністичних впливів західнього мистецтва. Саме простота була набутком окультурених мас, а історизм офіціозу виступав ніби як проти проґресу.
Христя і заляканий народ
Я знаю,
