У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Чим же чудова теоретична спадщина Л. Ліпавського, яка лише нещодавно вийшла до нас з пітьми часу й мороку спецхранів? Напевно тим, що в ній уперше запропонована інтерпретація теорії відносности Айнштайна на прикладі повсякденних стосунків: речей, предметів, явищ і якостей. І все це в контексті тоталітарного абсурду 1930-их років. Адже в той час, коли автор досліджував природу страху, радянські люди мірялись п’ятирічкою, повертали ріки назад і були з небом на «ти». І тільки такі от прозорливі відщепенці, якими здавалися офіціозу Л. Ліпавський та його весела компанія «чинарів» з ОБЕРІУ, поділяли ґрандіозні здійснення країни на особисті переживання суто приватної особи. Хіба ж не страшно? Хіба ж не злочин щодо пляну ГОЕЛРО, НЕПу чи ж побудови соціялізму в одній, окремо узятій країні?

Що ж до вражаючих абревіатур та їх «живого» наповнення, то загалом до ОБЕРІУ — літературно-театрального гурта, що існував у Ленінграді від 1927-го до початку 1930-их років — належали К. Вагінов, А. Введенський, Д. Хармс, Н. Заболоцький, І. Бахтерєв, Ю. Владіміров, Б. Левін, а також долучалися поет Н. Олєйніков, філософи Я. Друскін і Л. Ліпавський. Оберіути називали себе ще «чинарями», переосмислюючи вислів «духовний чин». Так, Д. Хармс звався «чинарь-взиральник», а Введенський — «чинарь-авторитет нісенітниці».

Утім, Л. Ліпавський усього лише тлумачив людині її власні утробні страхи. Наприклад, чому танк своїм виглядом розганяє цілі полки вояків? Насправді все дуже просто! Через те, що танк має гусеничну передачу, він скидається на гігантського черв’яка, гусінь або змію. Адже людський страх живе в павуку, спруті, крабі, таргані і сколопендрі. І тому в основі страху, як стверджує А. Ліпавський, лежить огида. Здавалося б, наполягає філософ, воно не викликано нічим практичним, воно суто естетичне, але ж історія нас вчить, що насправді це не зовсім так.

Так, Л. Ліпавський не обговорює загальновідомі радянські реалії сталінських часів, виходячи за межі звичайного здорового глузду. Але уникнути віянь часу, його страшних насущних проблем не міг навіть опозиційний мислитель. Власне, його відхід у відсторонений стан думки і викликаний критичним (огидним) ставленням до життя, його щоденних страхів і сумнівів тощо. «Власть отвратительна, как руки брадобрея», — писав з цього приводу О. Мандельштам.

Або ось, за Л. Ліпавським, боїться, скажімо, людина безформного життя, себто життя огидної порожнечі, і це має в 1930-их роках життєве підґрунтя! «По губам меня помажет пустота, — журився О. Мандельштам, — Строгий кукиш мне покажет нищета». Чи ж бо в «Поясненні часу» філософ-оберіут уточнює: час (приватний, світовий, повсякденний) — це почуття відчужености від щоденних подій. «Пора вам знать: я тоже современник», — роз’ясняв цитований вище поет феномен несприйняття й водночас співчуття щодо «ґрандіозних» радянських звершень. «Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, — / Сказать ему, — нам по пути с тобой», — мріяв він про це в «колективістських» 1930-их.

Утім, Л. Ліпавський прозрівав більш глибинний сенс казенного сталінського часу. Наприклад, він пояснював мистецтво як ієрархію ритмів, а світ узагалі — як систему філософських аберацій, але щодо повсякденного, «живого» життя індивіда його віра по-християнському непохитна. «Ніхто ніколи не жив ані для себе, ані для інших, а всі жили для трепету», — вважав він, і це, погодьмося, цілком у дусі С. К’єркеґора з його трактатом «Страх і трепет», який натоді ще не перекладався в СРСР. Тому не дивно, що за життя любов для Л. Ліпавського «притягальна, священна, жахлива, кумедна, жалюгідна й огидна одночасно» («Про тілесне сполучення»), слова живуть самостійним життям, а сни він бачить кошмарні, або спізнюючись у них на потяг, або пестячи в ліжку андрогіна, або в звіті за відрядження вказуючи через неуважність замість «в Дєтіздат» вульґарне «в Дєтізад» («Сни»).

А ще, виявляється, Л. Ліпавський навіщось колекціонував стенограми задушевних бесід, які провадив з друзями протягом 1933—1934-их років. У них балагурять, будучи напідпитку, письменники Д. Хармс і А. Введенський, Н. Олєйніков і Н. Заболоцький, філософ-музикознавець Я. Друскін і сам Л. Ліпавський із дружиною. Крім балачок про природу чисел, слів та інших філософських матерій, друзі пліткують про власне «живе» життя, що минало аж ніяк не в страху й трепеті. Отже, розводились про картярські перемоги А. Введенського, негаразди Л. Ліпавського з жінками, радощі відвідування Я. Друскіним вбиральні, пообідню відрижку Н. Заболоцького і жінок, спокушених Н. Олєйніковим, а також про веселу канарку Д. Хармса, яку він годував власними глистами. А як ви хотіли? «Папа Римський приглянувся до нас і лагідно мовив: — Світова література завжди робиться жадібними покидьками, маніяками, слизом, падлюками й збоченцями», — свідчить сьогодні В. Єрофєєв, а тогочасний критик В. Полонський підтверджував: «Огидна публіка — письменники. Рвацькі, міщанські настрої переважають. Вони хочуть жити не тільки „ситно“, але жадають комфорту. У країні, що будує соціялізм, де робітнича кляса в жахливих умовах, надриваючись щосили, не покладаючи рук, працює — ударництво, соцзмагання, — ця публіка буквально рве з неї останнє, щоб обставити квартиру, щоб купатися в достатку, щоб відкладати „на чорний день“. При цьому вони роблять вигляд, що страшенно віддані його, робітника, інтересам. Але ж пишуть вони не для нього: робітник їх читає мало. Що дає їхня творчість? Переспіви або підробку. Вони зовсім не заражені соцбудівництвом, як хочуть показати на словах. Вони заражені рвацтвом. Вони одержимі міщанським духом видобування».

Терор у Задзеркаллі

Унікальний парадокс ленінізму полягає в тому, що ці матеріялісти знайшли можливість витратити життя мільйонів реальних людей для блага гіпотетичних мільйонів, які коли-небудь будуть щасливі.

В. Набоков

Вождь пролетаріяту В. Ленін називав патос революційного терору прекрасним, так само натхненно закликаючи до жорстких репресій проти ворогів більшовізму. При цьому особливо наголошував на духівництві, хоча саме іконописний портрет був створений з Леніна поколіннями пролеткультівських літописців. В одному з них, наприклад, Ілліч на полюванні не вистрілив у лисицю. Мовляв, гарна. Натомість людський матеріял не викликав співчуття, що, до речі, з часом витворилось на уніфіковану ознаку «революційної» епохи. Отже, за цією властивістю часу, деякі категорії людей можна й треба було поголовно винищувати, це виглядало цілком природно й було сприйнято практично всіма. І булґаківський професор мимохідь цікавиться, чи не можна розстріляти журналістів, що перебрехали зміст його відкриття. І Ціолковський, як знати, пропонував знищити всіх нещасливих, щоб на Землі залишилися тільки щасливі. З часом репресії ставали явищем буденним, всюдисущим, навіть оспіваним у міському фолкльорі разом з іншими «революційними» ознаками «нового» життя. «Чи знаєте ви, що таке терор? — по-гоголівськи питався Ю. Олєша. — Це значно цікавіше за українську ніч! Терор — це величезний ніс, що визирає з-за рогу. Потім цей ніс висить у небі, освітлюваний прожекторами, а буває також, що цей ніс називається Днем поезії. Іноді, щоправда, його називають Костянтин Федін, що заперечують ті, хто називає цей ніс Яковом Даниловичем або