У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
Отже, традиційне «гарне мистецтво», яке було потаємним контраґентом справжнього соцреалізму як великого стилю від 1930-их по 1950-ті роки, не дивлячись на те, що критикувалося за «формалізм», у 1960-их роках вже почало перемагати і врешті-решт залишило від висхіднього стилю лише декоративно-прикладну шкаралущу. Починаючи від 1960-их років, у боротьбі творчих угруповань мова йшла лише про те, хто з носіїв «якісного мистецтва» буде отримувати соцзамовлення. По суті, це стосується майже всього післявоєнного періоду радянського мистецтва: від офіційного до принципово антиспілчанського й підпільного, за невеликим вирахуванням наських концептуалістів та соцартистів, які від 1970-их років розпочали спроби виробляти своє власне мистецтво. Здається, з розумінням такої історії нашого мистецтва можна пояснити й нестримне бажання мистців «дегуманізувати» традицію. Адже дегуманізація й відраза до «живих» форм дійсности зумовлені такою ж самою відразою до традиційної інтерпретації дійсности. Схильність творити «чисте» мистецтво не свідчить про ароґантність, а навпаки являє собою покору. «Мистецтво, що звільнилося від людського патосу, — значив X. Ортеґа-і-Ґассет, — це тільки саме мистецтво без будь-яких інших претензій».
Від АРМУ до ярма
Не знаю, можливо, соціялізм і насправді корисний для техніки — мистецтву він несе смерть.
М. Заболоцький
В епоху клясичного (історичного) аванґарду насправді було багато випадкового. З цих випадковостей, як знати, склався стиль доби. Згодом, вже у радянський період, він був повністю знищений, а трохи пізніше занепав і сам радянський устрій. Приблизно тоді ж завалилися міти радянського часу, серед яких міт про українське радянське мистецтво.
Адже, справді, вже сьогодні, коли за провіщенням Є. Маланюка «над гробом народу хитнувсь кам’яний його хрест», ми бачимо перед собою велике українське мистецтво XX-го століття, але рішуче нерадянське чи антирадянське.
Дівчата з книжкою (Подруги). Художник С. Налепинська-Бойчук. 1927 рік
Не будемо наразі розводитися про нашу мистецьку еміґрацію на кшталт В. Кричевського чи О. Архипенка. Усі вони були фізично відокремлені від більшовицького режиму. Також не станемо повторюватися щодо «внутрішньої» еміґрації А. Горської й О. Заливахи. Навряд чи хтось наважиться назвати їх виключно радянськими мистцями. Натомість пригляньмося ближче до тих витоків, які роз'яснюють картину нашої історії, в якій мистецтво було або «великим», або «радянським», і лише у мріях — «українським».
Уже від самого початку XX-го століття ми стикаємося із суцільним мрійництвом наського мистецького люду щодо національної форми: декаданс, модернізм, символізм, паталогічний В. Єрмілов з В. Поліщуком, біснуватий Д. Бурлюк з К. Малевичем, аванґард, конструктивізм, коломистецька заметіль 1920-их років, усі ці залякані косарєви й мелери, а далі — велика мрія соцреалізму. То зимно, то спекотно, от лишень рівного світла й тепла немає.
З перемогою більшовізму від радянського мистця вимагалося розчинити себе в загальному «гуркоті днів» і перекласти результати побаченого і почутого на полотно. Зрозуміло, що тодішні мистці володіли хистом тонкого світосприйняття. Ясна річ, що всі вони могли висловити своє бачення в матеріялі. Втім, не завжди при цьому спрацьовував перший ступінь — розчинення себе у масовому.
При такому зіткненні людина мистецтва слідом за Є. Плужником завше ніяковіла: «Я — людина цивільна. До краю. Цілком. / Літератор. Портфелик… штани з індпошиву». Коли ж що-небудь і виходило з тих намагань свідомих «попутників» зблизитися з новою епохою, то мало це характер здебільшого епізодичний. Остаточне ж рішення «задрав штаны, бежать за комсомолом» виникло у тодішнього «мистецького елементу» з огляду на зовсім інші причини. І якщо намагання багатьох із них увійти до нового життя через співпрацю з режимом буде вільно потрактувати швидше за інтенцію, ніж за дійсний факт, то вже бажання співпасти з «народним» ритмом життя було зовсім не поступкою режимові, а незглибимим родовим прагненням української інтеліґенції.
Михайло Бойчук
Предтечі більшовізму на кшталт Ф. Достоєвського завжди полюбляли ставити питання руба, мовляв, «твар я тремтяча чи право маю?» Зазвичай перепадало й малоросійському братові, чия християнська совісність заступала розум і нашіптувала: «Не маєш, не маєш». І тому радянські інтеліґенти намагалися тремтіти не за страх, а за совість, шукаючи собі пана-гегемона і дивуючи місцеву аристократію, для якої звірятися у власній любови до народу означало любити… самого себе, оскільки обидва ці явища (аристократія і народ) були, хоч як дивно, нероздільні.
Тож саме новоявлені радянські інтеліґенти виростили й оспівали тугу за колективним і соборним у мистецтві. Поети «на весь голос» почали сумувати за «місцем поета в робочім строю», а ліві художники ще напередодні «революції» 1917-го року кинулися зображувати фігури без облич, з кутастою солдатсько-манекенною пластикою, які було важко розрізнити між собою. Не забарилися також ті, хто заповзявся керувати масами, примусивши «попутників» переглянути свої погляди і слідом за тим самим Є. Плужником приречено зітхнути: «І вже тротуар вкривають полки: / Ми, цивільні — колонно! — йдемо за тобою! / Бо це дрібниці — картаті штани, / Кепка моя, пенсне і рими!»
Мабуть, найкраще з усіх розчули гомін часу бойчукісти, спробувавши поєднати його з власними пошуками національного стилю на ґрунті української мистецької традиції. Сам М. Бойчук віддавна заважав системі власною унікальністю та своєрідністю: не розчинювався у масовізмі, завше дбаючи про самоцінність індивіда у, здавалося б, велелюдному дискурсі Українського відродження 1920-их років. Також його учні слідом за вчителем надто точно інтерпретували той «гомін» соціялістичної реальности — достоту так, що радянське саме по собі перетворилося на антирадянське.
Втім, як досить швидко з’ясувалося, тоталітаризмові будь-якого штибу не потрібна реальність. Тоталітаризм потребує містифікації та моделювання дійсности, якими можуть займатися як офіційні спілчанські структури, так і неофіційні на зразок чи то «Білого братства», а чи Реріхівського центру. На зламі 1920—30-их років на лідерські позиції у тому моделюванні зазіхало так зване «пролетарське мистецтво», що розглядало культуру виключно як процес клясової боротьби, що постійно активізується.
Слово «містифікація» одного кореня із словом «містика», хоч означає зовсім інше. Шлях від містифікації до містики в національній культурі торували послідовники М. Бойчука, зокрема І. Падалка та В. Седляр, чиї починання не зводяться лише до їхнього досвіду в мистецтві. Заснування І. Падалкою в Харкові 1925-го року Асоціяції революційного мистецтва України (АРМУ) означало перехід до якісно іншого рівня «національної» культури та підсумування
