Дафніс і Хлоя - Лонг
Після цих слів глибокий сон звільнив його від сліз та журби. А приснилися йому три німфи, вродливі, гарні жінки, напіводягнені та босі, з розпущеним волоссям, зовсім подібні до своїх статуй. Спочатку, здавалося, виявили до Дафніса прихильність, а потім найстарша, бажаючи його підняти на дусі, промовила: «Не смій, Дафнісе, докоряти нам. Хлоя нам ближче, ніж тобі. Коли вона була ще дитям, ми змилосердилися над нею й годували, коли лежала в цьому гроті. У неї нема нічого спільного з цими полями та з вівцями Ламона. Проте й зараз ми подбали про те, щоб вона в Мітимні не стала рабинею, ні частиною воєнної здобичі. Ми й того Пана, що стоїть отам високо, під сосною, якого ви ніколи навіть квітами не вшанували, тож і його ми просили, щоб допоміг Хлої. Адже він краще розуміється на військовій справі, ніж ми, часто залишав поля і провів багато воєн; він і для мітимнійців стане завзятим ворогом. Не муч себе, а встань і з'явись на очі Ламону та Мірталі, бо ж і вони, прибиті горем, також думають, що ти став часткою грабежу. Завтра повернеться до тебе Хлоя разом із козами та вінцями й будете разом їх масти, разом грати на сирінзі, а про все інше подбає Ерот».
Дафніс, побачивши та почувши таке, пробудився зі сну й заплакав із радості й туги, став на коліна перед статуями німф і пообіцяв принести в жертву найкращу овечку за порятунок Хлої. Тут же побіг до сосни, під якою стояла статуя Пана, козлоногого та з рогами на голові, в одній руці тримав він сирінгу, а в другій цапа, що скаче; став перед ним на коліна, молився за Хлою і пообіцяв, що пожертвує йому цапа. Уже сонце схилилося до заходу, коли він перестав плакати та молитися, зібрав листя, яке назбирав, і пішов додому, де втішив Ламона та всіх своїх, наповнив їхні страждання утіхою, повечеряв і ліг спати. Ще вночі молився та плакав, благаючи, щоб німфи послали сон, або щоб прискорили день, коли мав побачити Хлою. З усіх ночей оця була найдовша, а сталося тоді ось що.
Стратег мітимнійців, тільки відплив звідси на десять стадіїв, захотів дати своїм утомленим воїнам трохи відпочити. Коли ж доплив до пагорба, що півколом, наче місяць, виступав у море й утворював спокійніше місце, ніж будь-яка гавань, то саме тут поставив на якір свої судна досить далеко від берега, щоб жодного з них ніхто не міг пошкодити, і дозволив своїм людям розважатися. Вони ж, маючи достатньо награбованого, пили, забавлялися, відзначаючи щось подібне до свята перемоги. Під кінець дня, коли вже смеркало й свято в теміні ночі почало втихати, зовсім несподівано всім здалося, що вся земля запалала вогнем, почулися сплески весел, начебто наближався величезний флот. Хтось гукнув: «До зброї!» Другий кликав стратега, третій упав поранений і лежав, мов мертвий. Усе виглядало, як нічна битва, але ворогів не було видно.
Після ночі настав день, ще жахливіший, ніж попередня ніч. У кіз та цапів Дафніса з'явився на рогах розцвілий плющ, а барани та вівці Хлої завили, як вовки. Тут і дівчина прийшла в сосновому віночку. А в морі діялися нечувані дива. Якорі, коли їх намагалися підняти, залишилися на дні, ламалися весла, коли їх занурювали у воду, щоб гребти, і дельфіни стрибали та розбивали кріплення суден, ударяючи хвостами по них, а над долішніми скелями пагорба почувся голос сирінги, але він не приносив нікому втіхи, як це було звичайно, а кожного, хто його чув, лякав, наче військова сурма. Тож заметушилися на суднах, кинулися до зброї та й почали кликати ворогів, але їх не було видно, тому знову почали молитися, щоб настала ніч, ніби вона мала принести їм спокій.
Усі, у кого лишився здоровий глузд, розумів усе, що діялось, а саме: привиддя та звуки — це справа Панова, який розгнівався на моряків, але ніхто не знав причини гніву, адже жодне святилище Панове не було зруйноване. Тільки серед дня, не без божої волі, стратег уві сні побачив Пана, який таке йому сказав: «О, ви зі всіх найбезбожніші та найнечестивіші! Яке безглуздя наштовхнуло вас на це? Ви принесли війну в моє миле село, забрали корів, кіз, овець, які були під моєю опікою, відірвали від вівтарів дівчину, з якої Ерот хоче створити казку. Ви осквернили німф, що дивилися на вас, і мене, Пана. З такою здобиччю ви ніколи не побачите Мітимни та не уникнете голосу цієї сирінги, яка несе вам неспокій. Усіх вас пущу під воду, й ви станете поживою рибі, якщо якнайскоріше не віддасте німфам Хлою і її отару, кіз і овець. Стань і виведи на сушу дівчину разом із усім, про що сказав. Тоді тобі та їй покажу шлях додому».
Бріаксис — так звався стратег — із переляку скочив і, скликавши керманичів суден, дав наказ — якнайскоріше розшукати серед полонених Хлою. Вони скоро знайшли її й привели до стратега. Вона була в сосновому віночку. Коли стратег по віночку пізнав, що це та сама, яку бачив уві сні, посадив її на своє судно й відвіз на берег. Дівчина, тільки ступила на землю, почула із скель голос сирінги, але не військовий, страшний, а пастуший, який кличе стадо на пасовисько. Тут-таки за нею по трапу побігли вівці, зовсім не ковзали їхні ратиці, а кози йшли сміливо, бо звикли лазити по скелях.
Тварини оточили Хлою і рухами та меканням виявляли радість. Кози ж, вівці та корови інших пастухів залишилися на судні, бо їх не кликала жодна сирінга. Усі вважали це дивом і вихваляли Пана, коли тим часом сталося на морі та суші щось нечуване. Судна мітимнійців почали плисти раніше,
