Дафніс і Хлоя - Лонг

Дафніс, танцюючи, наслідував Пана, а Хлоя Сирінгу. Він просив, переконував її, а вона безтурботно сміялася. Він гнався за нею, бігаючи навшпиньки, якби з'являв Панові ратиці, а вона вдавала, ніби втомилася утечею. Потім Хлоя заховалася в лісі, як Сирінга в болоті. Тоді Дафніс узяв велику Філетову сирінгу та печально заграв, наче співав про кохання, потім ніжно, мовби просив, далі привабливо, начебто шукав Хлою, так що Філет здивувався і підійшов до Дафніса, поцілував міцно й подарував йому свою сирінгу, попросивши, аби колись, у майбутньому, передав її такому ж достойному спадкоємцеві.

Хлопець свою маленьку сирінгу пожертвував Панові, поцілував Хлою, немовби вона справді повернулася з того місця, куди втекла, і погнав череду й отару додому, виграючи на сирінзі. Надходила ніч, тож і Хлоя зібрала свою отару звуком сирінги. Кози йшли близько овець, а Дафніс біля Хлої — милувалися вони одне одним до ночі й домовилися, що завтра виженуть худібку раніше, і так вранці й учинили. На світанку прибули на пасовисько, спочатку привітали німф, опісля Пана, й посідали під дубом, і грали на сирінзі, далі цілувалися, обнімалися, лягали одне біля одного, більше нічого не робили. Потім повставали, подумали про їжу, напилися вина, змішавши його з молоком.

Усе це додало їм сміливості, спалахнув пломінь кохання; вони почали сперечатися, хто з них міцніше кохає, і присягали на вірність. Дафніс, підійшовши до сосни, присягав на Пана, що не може прожити без Хлої жодного дня, а вона у гроті німф клялася німфам, що разом із Дафнісом хоче жити й померти. Але для Хлої, як дівчини, цього було замало, тому вона, залишивши грот, вимагала від Дафніса ще одної присяги: «Дафнісе, — заявила, — бог Пан кохає, але невірним є: він кохав Пітис, кохав Сирінгу, ніколи не перестає тривожити дріад і німф, які стережуть овечок. Якщо ти порушиш присягу, то він тебе не покарає, хоч би у тебе більше було жінок, ніж очеретин у сирінзі. Присягни мені на це стадо, на ту козу, яка тебе вигодувала, що не залишиш Хлої, якщо вона буде тобі вірна. Коли ж Хлоя вчинить з тобою несправедливо, утікай від неї, зненавидь та вбий її».

Дафніса тішило те, що йому не довіряють. Він став серед стада, однією рукою тримав козу, а другою цапа й присягав, що кохатиме, поки вона кохає його. Якщо ж вона захоче іншого, не Дафніса, тоді він скоріше себе вб'є, ніж її. Вона зраділа й, як дівчина, повірила його словам, адже, будучи пастушкою, вважала, що кози й вівці — божества вівчарів та козопасів.

КНИГА III

У цей час мітиленці довідалися про напад десяти суден: якісь люди прибули з полів до міста й повідомили про грабіж. Тож, вважаючи непростимою таку шкоду, вчинену мітимнійцями, постановили якнайскоріше вирушити війною проти них. Виставили три тисячі важкоозброєної піхоти й п'ятсот вершників, яких повів стратег Гіппас сушею, бо в зимову пору не довіряли морю.

Стратег під час походу не пустошив полів, не забирав худоби пастухів, ні майна селян: він дотримувався думки, що такі дії пласти їй для грабіжника, а не для стратега. Швидко він вів своє військо прямо на місто, щоб напасти в момент, коли ще не виставлено охорони біля брам. А як йому залишилося до міста близько ста стадіїв, вийшов назустріч йому вісник із проханням миру. Мітимнійці довідалися від полонених, що мітиленці зовсім нічого не знали про те, що сталося, а пастухи й селяни самі розправилися із зарозумілими юнаками. Тож вони, мітимнійці, шкодують, що так зухвало, а не розсудливо повелися щодо сусіднього міста зараз вони хочуть повернути награбоване й відновити добрі стосунки на суші й на морі.

Гіппас, як стратег, мав необмежені повноваження, проте вислав до мітиленців вісника, а сам, очікуючи з міста розпорядження, розбив табір за десять стадіїв від Мітимни. Через два дні прибув його вісник з наказом відібрати здобич, не чинити шкоди й повертати додому, адже коли вибір між війною і миром, корисніше вибрати мир. Тож як несподівано виникла війна між мітимнійцями та мітиленцями, так скоро й закінчилася.

Настала зима. Для Дафніса та Хлої вона була гірша, ніж війна. Раптом випав сніг і завіяв усі шляхи та позакривав селян у хатах. З гір котилися води бурхливих потоків, а долини вкрилися льодом. Дерева схилили крони, не видно було землі, хіба тільки біля джерел та потоків. Ніхто не виганяв худоби на пасовисько, ні сам не виходив за двері, а розпалював вогонь, і, тільки півні заспівають, одні починали крутити шнури, інші чесати козячу вовну, а ще інші придумували пастки на птахів. Зараз треба було забезпечити рогату худобу в стайнях сіном, овець і кіз у кошарах — листям, свиней у хлівах — жолуддям та буковими горіхами.

Хлібороби та пастухи раділи з такого вимушеного домашнього життя, адже могли відпочити від праці, з'їсти спокійно їжу, виспатися. Зима здавалася їм приємнішою від літа та осені, ба навіть і від весни. Але Хлоя та Дафніс, згадуючи залишені розкоші — поцілунки, обійми й ті хвилини, коли разом споживали їжу, тепер проводили безсонні, повні туги ночі й чекали весняної пори, як воскресіння від смерті. Зараз у них викликала муки кожна річ: коли брали до рук пастушу торбину, з якої їли, чи побачили горнятко, з якого пили, чи сирінгу, що валялася без уваги, — оцей дарунок кохання. Вони молилися німфам і Панові, щоб їх звільнили від таких мук і щоб їм і стадам нарешті засвітило сонце; просили також, щоб знайти якийсь спосіб побачення. Хлоя була зовсім безпорадна та безпомічна. За нею вслід ходила її названа мати й повчала, як чесати вовну, як крутити веретено, і нагадувала про заміжжя. А Дафніс, що не мав ніякої роботи й був винахідливіший од дівчини, аби побачити Хлою, придумав таку хитрість.

Перед садибою Дріаса, біля входу на подвір'я, росло два великих мирти та плющ. Мирти росли один біля одного, а плющ між ними, обвиваючи їх своїми гілками-вусами, мов виноград, так що з густого листя утворилося щось подібне до гроту. З гілок плюща звисали великі ягоди, наче виноградні грона. Сюди зліталися зграї зимових птахів, які ніде не могли знайти поживи: безліч різних дроздів, горлиць, шпаків та інший пташиний рід, що