Українська міфологія - Володимир Галайчук

Подекуди як крижмо подавали щось бідним дівчинці чи хлопчикові, що нагадує подавання «запростибіг», вгодне душам покійних: «Як ис пан, то будь Іван, а як ис панна, то будь Анна». І крижмо треба дати. Треба якійсь бідній дівчині чи бідному хлопчикови такому щось дати: хоч хустинку, хоч сорочку».[1674]

Іноді ж «безпірних» охрещували освяченою водою або сіллю: «Як хресту просить, треба свяченої води або соли свяченої — покропити і не вбертатися».[1675]

Душі «безпірних» дітей можуть нібито виказувати свою присутність і своєрідною піснею, у якій звинувачують батька чи матір. Почувши таку пісню, їх, як і в попередньому випадку, мали «охрестити»:

— «Говорили, коли дитина нехрещена, її душа літає, як птах, і каже: «Моя мама не прощена, що я хожу нехрещена», — це коли дочка народиться. А як народиться син і є нехрещений, то він каже: «Мій тато не прощений — я літаю нехрещений», — то тато має великий гріх».[1676]

— «Про нехрещену дитину кажут, що то летит такий якийсь птах і каже: «Бодай моя мама була не прощена, що я вмерла нехрещена». Тоди треба кинути чимось за тим, хустинку якусь абощо пустити на вітер за тим».[1677]

— «Казали такого, що… «Йой, — каже, — я раз ішла, а то так дитина дуже плакала…» Вночи ніби. І як дівочка вже, то каже: «Бодай моя мама не прощена, що я ходжу нехрещена». То треба кидати, що маєш, навіть хустку, щоби на крижму».[1678]

— «Якщо «стратчє» було дівчинкою, воно промовляє: «Бодай мама не прощена, що я вмерла нехрещена», — якщо ж хлопчиком: «Бодай тато не прощен, що я умер нехрещен».[1679]

З окремих розповідей дізнаємося, що іноді, чуючи співи «безпірних» дітей, чинили так само, як і під час зустрічі з «нечистою силою»: хрестилися й промовляли своєрідне закляття: «Казали колись, шо як нехрещена дитина, а люди йдуть з грибів чи з ягід, та й ту[т] в нас [було таке], злапаютьсі за руки та й дуже співають, то ті діти, котрі нехрещені, та й дуже співають… Хреститисі, похреститисі три рази та й каже сі: «Йди, не зачіпай».[1680]

Тему стосунків між страченими дітьми та їхньою матір’ю почасти розкривають варіанти такої оповідки:

— «Колись в нас розказували, що насправді таке було. Одна жінка гуляща була. І вона діти свої гет викидувала, не родила. А як прийшлося, пішла до священика сповідатися. Каже: «Яку мені покуту дасте, бо я грішниця велика?» Та й розказала священикови, що вона троє дітей гет викинула (колись бабки тратили). А він тоди їй задав покуту таку. Каже: «Купи три крижми, засвіти три свічки, йди в каплицю, вклєкай, засвіти свічку, молися. Якщо тобі твої діти простят твої гріхи, то тоді і Бог простить». Вона пішла в каплицю, засвітила свічку, поставила так на стіл тоті крижми і моли сі. Дивиться — йде (тоті діти на тім світі повиростали великі), йде хлопець в галстуку (але священик ще сказав, аби вона сі не обзивала до них нічо’, бо як обізветься, так вони її душу і забрали б). А такий гарний хлопець, великий. Каже до неї: «Дякую тобі, мамо, — і ту крижму бере, — ти мене гет викинула, а я мав бути лікар великий. Але я тобі прощаю твої гріхи». Вона сі нічого не обзивала. І йде дівчина знов. Дівчина гарна така і каже: «Мамо, я тобі тоже прощаю. Я мала бути дуже вчена, але ти мене не хотіла». Потім ще одна дівчина підійшла і каже: «Я тобі тоже прощаю. Я мала повіситися, не свóю смертю померти». І так вона прийшла і ксьондзови розказала».[1681]

— «Ну то, шо вмерлих Великдень є… То ж Паска, вмерлих Великдень, вони ж на Паску ходять, в четвер після Паски. Казали… стари люди розказували: йдна жінка потратила троє дітий. Чи абортом, чи як вона… потратила троє дітий. І вона по їх плакала. І кажут: «Іди до церкви, і ти своїх дітей побачиш». Ну, то стари люди розказували, і вона пушла, сіла пуд церквою і дивилася — наперід іде чоловік, обкований ланцюхами, друга йде ззаду, несе дитину на руках, а третий іде з кадилом позаду. Та й за тих двоє: перший би був злодий, а друга байструки водила, а за того гріх, шо батюшка як був би — послідний з кадилом ішов. Такоє… стари люди говорили. Ну, побачила, шо би було, на вмерлих Великдень».[1682]

Подекуди вважають, що чути прохання нехрещеної душі можуть лише побожні, щасливі люди:

— «Як людина побожна, щаслива, то та людина вчує, як те дитя просить хреста».[1683]

— «То треба, аби щаслива людина така, шоби вчула та й кинула крижмо. То не кождий може таке видіти та й чути, то треба ще бути щасливому».[1684]

— «Казали, що та людина щаслива, аби чула нехрещеної дитини».[1685]

Варто зауважити, що на Західному Поліссі часто вважають: саме такі, «щасливі» люди, можуть бачити русалок.

В одній із бувальщин прохання неохрещеної дитини нібито чув «темний» (сліпий) чоловік. Можливо, що в контексті відзначеного вище ця обставина також відіграє певну роль: «Бýло в нашому селі, шо був темний чоловік, він грав по весíлльох на скрипку. То троєські ті мýзики. І він йшов вночó з весіллє´, та й дуже чув крик, писк, шо кричєло в повітрю: «Хреста! Хреста!» І він зірвав з себе якусь одежóну і перехрестив во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, там на ім’я´ дівчини і на ім’я хлопці, і кинув тоту одежóну у повітрі, і другий день ходили люди шукати тої одежóни, і тої одежóни не бýло. І то вже перестало пищєти. То казали, шо якщо дівчина зробила вборт, нехрещéна дитина, то вона просила хреста. Вона пищєла, бо її лапáв той скаменíзник, забирав її до себе».[1686]

У с. Самари, що на Ратнівщині, одна з респонденток розповідала, що в них була «блаженна» жінка, про яку всі думали, що вона «не в собі». Аж перед смертю та призналася, що Господь нібито дав їй дар охрещувати «безпірних» дітей, голоси яких вона чула, водночас заборонивши кому-небудь про це говорити, — і цей хрест вона несла все життя.

Якщо до семи (рідше — до дев’яти) років душу «безпірної» дитини охрестили, то «вже, може, десь далеко, але буде Богу свічку тримати. Вже стає ангелом».[1687] На Зарічненщині вірили, що душі таких немовлят плачуть, прохаючи охрещення, щосім років.[1688] Якщо ж «безпірному» немовляті ніхто не дасть імені упродовж семи років чи після того, як тричі «поплаче» намарно, воно переходить у «бє´си», в «чурти». Відповідно,