Українське письменство - Микола Зеров

цінних збірників. Проте — при всій своїй вартості — всі ці збірники давали тільки текст пісень, те, що проф. Грушевський зве «тілом пісні». Душа української пісні, мелодія її якось не йшла до рук збирачам, тікала од них. Записи мелодій були нечисленні, невдатні і не давали ніякого поняття про дійсне її багатство і красу. Розкрити те багатство, винести на «всенародные очи» ту красу довелось тільки Лисенкові — в кінці шістдесятих років минулого століття.

Великий музичний талант, пильне вивчення пам’яток народної творчості, широка музикальна освіта, добута в Липському, свідомість національна, винесена з студентських гуртків під час університетських студій — все з’єдналось в особі Миколи Віталійовича і дало йому змогу з одного боку — «принести українському громадянству безцінні взірці народної музики в її цілім, непорушенім вигляді, в усій її красі, в відповідній артистичній передачі», а з другого — покласти підвалини дальшому розвиткові національної творчості в сфері музики. В цьому розумінні Лисенко був, подібно до Шевченка, «останнім кобзарем і першим великим поетом» відродженої України. Він став на порозі безіменної народної творчості і зрозумів її до найглибших глибин, пізнав її дух і традицію і, перетворивши в собі, зоставив їх як заповіт майбутньому.

Кінець статті автор присвячує характеристиці особистої вдачі покійного і — треба визнати — робить це дуже вдатно, в небагатьох словах концентруючи все, що досі сказано було про М. В. в цьому відношенні.

Після статті проф. Грушевського, що становить спробу загальної характеристики, О. О. Русов спиняється на спеціальному питанні, в попередній статті зачепленому дуже побіжно, — на питанні про характер лисенківського вивчення народних пісень і про ті висновки, до яких прийшов Микола Віталійович в результаті своїх дослідів. Автор спиняється на рефераті М. В-ча, читаному в сімдесятих роках в Південно-Західному одділі Географічного товариства — «Характеристичні ознаки української музикальної творчості в порівнянні її до творчості інших слов’янських народів», на статті його про торбан, друкованій у свій час на сторінках «Киевской старины», а далі відходить в сферу особистих спогадів і там шукає ілюстрацій до свого викладу. Ця частина статті, де автор виступає як сучасник перших років композиторської діяльності Мик. Віт., як людина, зв’язана з ним тісно дружбою, має особливий інтерес; але переказувати її рішуче не маємо змоги.

Чергова частина книжки містить і чотири розвідки: Л. Добровольського («Михайло і Золоті ворота»), І. Каманіна («Українські богатирі козацької доби»), С. Гаєвського («Різдвяні та великодні вірші») і М. Порша («Робітництво України»).

Л. Добровольський в великій і ще не скінченій статті містить поки що докладний огляд спеціальної літератури про героїчний епос на Україні і леґенду про богатиря Михайлика зокрема. Начерк трохи блідий і не яскравий, зате дуже повний і совісний. Ніяких нових спостережень або висновків в цій частині роботи нема.

І. Каманін одмічає ряд цікавих аналогій в постатях героїв козацького епосу і старовинних великоруських билин. Провідну думку автор бере з статті акад. Дашкевича про «Рыцарство на Руси в жизни и поэзии». Проф. Дашкевич, як відомо, перший розцвіт лицарства, лицарського духу, лицарського ідеалу відносив до XII віку.

Погранична боротьба з кочовою людністю степу — ось та обстанова, в якій витворювався лицарський дух княжих дружин. В XVI—XVII віці українська колонізація знову опановує від XII—XIII століття спустошені степи, знову зустрічається віч-на-віч з кочовиками-татарами; в результаті новий розцвіт лицарського духу серед козацтва, розцвіт героїчного епосу, відродження знайомих богатирських образів, знайомих епізодів. Аналогії Каманіна часом дуже влучні, цікаві, але ще велике питання, чи можна так далеко заходити в зближеннях старого «былинного» епосу і нового — козацького.

С. Гаєвський виясняє деякі моменти в генезі великодніх та різдвяних віршів, а в додатку містить кілька цікавих варіантів відомих віршів «Ірод-цар за Христом ганявся», «Кажуть люди, молодиці» etc.

Книжка закінчується великою розвідкою М. Порша — «Робітництво України, нариси по статистиці праці». В цій частині роботи автор розглядає такі питання, як національний склад робітництва на Україні, кількість робітництва українського, поділ промисловості по містах і повітах України і т. д. Взагалі, остання книжка «Записок» складена дуже цікаво і представляє інтерес не тільки для спеціаліста.

1913

Записки Наукового Товариства імені Шевченка{26}
Р. 1913, Кн. 1. Т. СХІІІ. Львів

Очевидно, нам не приходиться давати на цих сторінках загальної характеристики «Записок» львівського товариства. З останнім 113-м томом вони вступають в двадцять третій рік існування і за цей час встигли придбати собі певну репутацію солідного і живого наукового органу, що так багато нового вносить в розроблення українських дисциплін і так уважно відгукується на кожну новину в сфері українознавства.

Недурно українські вчені з почуттям гордості люблять іноді говорити, що по своєму науковому значенню «Записки» стоять не нижче «Известій» Петербурзької Академії Наук.

Останній том ніскільки не суперечить цій почесній і заслуженій репутації.

Розпочинається він статтею д-ра Ів. Франка «Духовна і церковна поезія на Сході і Заході». Стаття ця становить з себе вступ