Українське письменство - Микола Зеров
Автор «Лялечки», «Цвіту яблуні», «На камені», «В путах шайтана» — цілком означений, своєрідний художник, якого вже не забудеш і пізнаєш завжди. Після десяти років вчення, десяти років спроб — художник «знаходить себе», розправляє крила, — настають 10 літ роботи самостійного майстра.
Ці десять літ були разом з тим роками хвороби, що з часом все проґресувала. Але що тяжчою ставала хвороба, тим міцнішав талант, тоншими і глибшими ставали спостереження, ще витонченішою ставала вся духовна організація письменника. Разом з тим все суворіші вимоги ставив він сам до своєї роботи, все точнішим був у своїх спостереженнях. В останній (IV) книзі «Украинской жизни» читаємо посвідчення близької людини про те, як ставився Мих. Мих. до своєї літературної роботи. Працював він завше «с щепетильной добросовестностью». Про ту масу чорної підготовчої роботи, яку він поклав в основу більшості своїх оповідань, інші автори не мають ніякого поняття. Збираючи матеріали в Гуцульщині, він пас з чабанами вівці на полонинах, де кінчаються всі дороги і всі стежки; а потім перевіряв свої безпосередні враження і записи докладним і совісним студіюванням не тільки учених етнографічних праць, а й сирового матеріалу етнографічних збірників.
Характеризуючи «пафос» творчості Коцюбинського, те своєрідне, що вилучає його в окрему творчу індивідуальність, маємо зазначити, що в нашого автора найкраще виходили картини спокійні. Він був художник-описувач, з ніжним ліричним даром; сильні страсті, драматичні моменти ніколи не були його сферою. Для цього досить порівняти початок і кінець його «акварелі» «На камені». Поки Коцюбинський малює природу і звичаї татарського села — в нього стільки сили, стільки яскравих фарб; але тільки діло доходить до драматичної розв’язки роману Алі і Фатьми, то тут уже в тій похапливості, з якою автор закінчує оповідання, видко всю його слабість, скажу навіть — безпорадність. Коцюбинський був глибоким психологом; він дуже тонко описує психічний стан людини, дуже примітливо стежить за розвоєм одного якогось настрою («Цвіт яблуні», «Fata morgana», «Intermezzo», «В дорозі»), але в зображенні драматичних моментів йому якось не ставало ні фарб, ні сильних яскравих слів.
Художник-описувач перш за все, Коцюбинський ніколи не цікавився добре розробленою фабулою. Зовнішній інтерес оповідання ніколи не ставав його ціллю. І в цьому розумінні дуже цікаво, що ті оповідання, в основу яких положено анекдот, як «Посол чорного царя» або «Коні не винні», належать до найслабших в усій літературній спадщині Мих. Мих., і навпаки — найсильнішими являються ті, де фабула розвинена слабо або й зовсім не розвинена. Щоб упевнитись в цьому, досить згадати всі чисто описові нариси, починаючи з «Крил пісні» і кінчаючи «Intermezzo» або «Тінями забутих предків», що панують над усією творчістю Коцюбинського, як ті гуцульські верховини, на яких вони зародилися.
Глибокий психолог з гострим поглядом і чутливим серцем, Коцюбинський був одним з найкращих українських стилістів. Ніхто з сучасного нам покоління літератів не відчував так усієї ваги слова, як він; і коли Шевченкові одкриті були таємниці музикальності рідного слова, а Франкові — таємниці його незломної сили, то покійний мав ключі од її надзвичайного «изящества», її шляхетної простоти.
Тепер, за наших сумних часів, далеко не всі, що виросли і виховались на території України, читають і знають Коцюбинського, але будемо сподіватись, що настане незабаром час, коли його читатимуть усі, коли українська дитина в українській школі на його творах вчитиметься шанувати і любити рідне слово, а майбутній історик поставить його в перший ряд між тими, що збагатили українську культуру новими і великими цінностями.
В одній з рапсодій чудесної, «обвіяної міцним і солоним духом моря» «Одіссеї» Гомер оповідає, як довга, дев’ятиденна буря прибила царя Одіссея до землі їдців лотоса — лотофагів; цар, стомлений довгим блуканням по морю, вибирає трьох найспритніших своїх супутників і виряджає їх посольством до невідомих мешканців. Посли рушають в глиб країни і…
Мирных они лотофагов нашли там, и посланным нашим Зла лотофаги не сделали; их с дружелюбною лаской Встретив, им лотоса дали отведать они. Но лишь только Сладко-медвяного лотоса каждый отведал, мгновенно Все позабыл и, утратив желанье домой возвратиться, Вдруг захотел в стране лотофагов остаться, чтоб вкусный Лотос сбирать, от своей навсегда отказавшись отчизны.
Доля Одіссеєвих супутників — це звичайна історія нашого українського інтеліґента.
Українська інтеліґенція, немов ті нерозумні елліни, заворожені дивним лотосом, цілими масами зрікалась отчизни і йшла служити чужій культурі. І чим видатніші, талановитіші були окремі одиниці, тим більшою була небезпека, що вони, шукаючи кращих, придатніших умов для своєї діяльності, зречуться свого імені і роду, прилучаться до табору лотофагів. Велика небезпека загрожувала й Коцюбинському; але в ньому знайшлось досить сили душевної назавжди лишитись на рідному ґрунті і ні разу не зійти з нього, — щоб, зазнавши могутнього впливу сусідських культур,
