Українське письменство - Микола Зеров

невигоду, що зробило її ареною вічної боротьби між двома різними, коли не зовсім протилежними, культурами — східною, візантійською, і західною, латинською. Їх уперта боротьба за вплив тягнеться через всю історію України. В різні моменти історичного життя порівнююча сила обох впливів була неоднакова. XVI, XVII, навіть XVIII віки — доволі сильного західного впливу і разом з тим доволі самостійної української культури. Але з повільним скасуванням автономії, з занепадом освіти на Гетьманщині Україна цілком переходить у сферу впливу нової «общеруської культури», що саме народжується на півночі, в Московщині, і в деяких відношеннях продовжує східні, візантійські традиції. Цей останній вплив треба вважати найбільш шкідливим. Він позбавив українську інтеліґенцію своєї культурної індивідуальності, зробив з українців — російських інтеліґентів по своїм звичкам думання, поглядам, по всьому своєму культурному обличчі.

Оцінюючи об’єктивну вартість російської культури, автор рішуче віддає перевагу культурі західній. Характеризуючи тип російського інтеліґента, він одмічає брак дисциплінованості громадської, нічим не оправдану національну пиху, якусь розхристаність в думанні, відсутність відповідальності і т. і. По дорозі знаходимо ущипливу характеристику на всі світи уславленого російського «благодушия», як простої недостачі поважання до людської особи, і славетної російської «широти», — як погано замаскованої індиферентності до всього стороннього.

Єдиним рятунком для нас, для нашого культурного «завтра» є, на думку автора, найтісніше і безпосереднє єднання з Заходом і європейською культурою.

Такий зміст цієї невеликої брошури.

Перечитуючи сторінку за сторінкою, мимоволі бачиш, що автор сам являється ще неофітом «модерного», так мовити б, «западничества», ретельним проповідником якого виступає. Це помітно з рішучого тону і того завзяття, з яким автор стягає додолу ідола російської культури. Своє означення російської «широти» і російського «благодушия» він виголошує, немов милуючись ефектом, який повинно воно справить на непідготовану публіку, забуваючи при тім, що ще в двадцятих роках Пушкін зазначав: «Мы ленивы и нелюбопытны», а «русская холодность» та «индифферентность» мають довгу історію од знаменитої рецензії Веневітинова на «Евгения Онегина» до «Вех» — цього останнього покаянного псалма російської інтеліґенції.

В висновках автора переважають прості лінії. Автор воліє питання ставити руба і розв’язувати з одного маху. Він не зважає на те, що російський вплив є факт історично-необхідний, неминучий без всяких обмежень, він розрізняє, як щось протилежне, культуру латинського Заходу і грецького Сходу, не помічаючи, що цей поділ занадто застарілий і занадто штучний; занадто рішуче віддає преферанс польській культурі перед російською; сміливо називає демократизм народників — панським і сентиментальним і т. д. і т. д.

Ця прямота і рішучість надає брошурі Д. Донцова деякої пікантності, загострює її тезиси, але разом з тим значно ослабляє вартість її висновків. Будемо сподіватись, що автор вернеться ще до зачепленої ним теми, розробить її справедливо і більш детально, увільнить її од полеміки в дусі газетного фейлетону, а поки що подякуємо йому за постановку питання, — постановку гостру і позначену печаттю безперечного публіцистичного хисту.

1913

Записки Українського наукового товариства в Києві{25}
Книга XI. Київ, 1913

На першій сторінці нового тому «Записок» читаємо посвяту: «Незабутній пам’яті Миколи Лисенка». Це вже друга книжка в останній серії, яку доводиться починати некрологом. В X книзі Товариство пом’януло Я. М. Шульгина; в XI воно відгукнулось на нову національну втрату, на цей раз ще болючішу, присвятивши всю першу частину чергового тому оцінці музичної і громадської діяльності покійного Миколи Віталійовича Лисенка.

В цій першій частині книжки знаходимо три невеличких статті: проф. Мих. Грушевського — «Пам’яті Миколи Лисенка», Ів. Стешенка — «Над труною Миколи Лисенка» і Ол. Ол. Русова — «Лисенко, як науковий дослідник законів української музики».

Стаття проф. Грушевського єсть, властиво, його промова, виголошена на урочистому, пам’яті покійного композитора, засіданні Наукового товариства 3 декабря 1912 р. Звичайно, як і всяка промова, вона не може претендувати на вповні вичерпуючу характеристику етнографічної і музичної діяльності Миколи Віталійовича і того значення, яке ця діяльність мала в історії українського національного руху. Професор тільки підносить декілька загальних думок, докладне обґрунтування їх лишаючи майбутнім дослідникам; але думки ці висловлено так рельєфно і так стисло, що ми без вагання можемо визнати статтю проф. Грушевського найбільш цінним з усього, що з’явилось в українській пресі з самого дня смерті Миколи Віталійовича.

Діяльність покійного як композитора-етнографа проф. Грушевський розглядає на тлі всього того, що зроблено було його попередниками в справі вивчення народного життя «в одному з найбільш цінних і значущих його проявів — народній пісні». Ще на світанку нашого національного життя, на перших початках українського відродження «пісня українська стала предметом ентузіазму і гарячого культу з боку всіх прихильників і поборників народної стихії»; кажучи словами Гоголя-сина, вона стала їх «життям і радістю», а супроти тих заборон і обмежень, яким підпадав кожний новий крок на шляху національного самопізнання — ще й єдиним до того «символом, знаменем українства». І першим знаком повороту української інтеліґенції до свого народу було збірання пам’яток його пісенної творчості.

Наслідком цього захоплення, ентузіазму, спільного кільком поколінням, повстала сила записів, довга низка часом дуже