Українське письменство - Микола Зеров
і почув я сум таємний у душі моїй нудній (с. 5), —
ми бачимо щире і цінне признання, якому не можна одмовити в правдивому погляді на річ.
Так, поетична душа автора — нудна і безбарвна, душа не творця, а совісного учня, що так уперто і безплідно — повторює «зады».
Скромне наслідування хрестоматійних зразків, ремінісценції з Олеся («Квітка», с. 21, «Дівчина», с. 27). Чупринки («Восени» — с. 4), навіть з Старицького («Вийди», 23) — нічого поза цим знайти не можна.
Форма наслідувань не стоїть, звичайно, на висоті ориґіналу. Ритм — не музичний, рими — носять на собі важку печатку авторової зневаги. «Вгорі — святі, неспокійні — ніжні, зів’ялого — кривавого» — просто не віриться, що книжка друкувалась в 1913 році, а не сорок літ тому, коли до поезій не ставилось ще таких великих технічних вимог. Чи, може, автор не вважав за обов’язок придбати собі необхідну технічну виучку.
Мова так само негарна, неповоротка, як і вірш. Зустрічаються і граматичні непорозуміння. Особливо дратує форма квіт (родовий відм. множ. ч.), введена Філянським: «Очі квіт журних запали» — неправильно і негарно!
Елементарність змісту і форми вражаюча, зворушуюча навіть.
Автор хоче в одному віршику — «розгадати мету й суть світа», а в другому, звертаючись до коханої, говорить:
Мене ти… не кохала, А як прощавсь, і ми розстались, — Ти навіть слова: «друже» не сказала, І зразу спала і пропала Мара юнацьких мрій (с. 3).
Скориставшись цими добрими, хоч наївними словами, побажаємо авторові на прощання, щоб він розлучився ще з одною мрією юнацькою — бути поетом, і, давши обітницю мовчання, спокутував свій літературний гріх.
1913
Концерт пам’яті М. Лисенка{28}6 августа тут відбувся в залі Народного Дому концертний вечір пам’яті Лисенка, влаштований нашим музикально-драматичним товариством.
На фоні малорозвиненого культурного життя маленького повітового міста діяльність Зіньківського муз.-драматичн. товариства, перейнята живою симпатією до рідного слова і пісні, заслуговує на увагу. Вже скільки років підряд товариство впорядковує Шевченківські вечори і тим служить по змозі великій справі національного освідомлення місцевої публіки. Вечори ці одбуваються звичайно літом і притягають силу народу з міста і повіту.
В цьому році товариство одступило од свого звичаю і замість Шевченківського — влаштувало концерт пам’яті М. Лисенка.
З огляду на погоду і на різні умови, в яких доводилось працювати впорядникам, вечір вийшов менш вдатним, ніж можна було сподіватись; одначе сума збору дійшла до поважної цифри — 160 карб.
Центром уваги слухачів був, звичайно, хор, яким керував досвідчений, популярний в городі дирижер аматорських концертів — Ол. Як. Яресько. Особливо вдатно проспівано було: «Ой, пущу я кониченька в саду» і Лисенкову композицію на слова Шевченка: «Ой діброво, темний гаю». Жалобний марш, яким розпочався і кінчився вечір, був трохи не під силу невеличкому провінціальному хору.
Не обійшовся концерт і без тих неприємностей і «препон», од яких не забезпечено ні один вечір, а надто український, — на провінції. Першу «препону» поклав п. інспектор народних шкіл, заборонивши учителькам приймати участь в «мазепинському» вечорі, — через що довелось зректися постановки прекрасної мініатюри Олеся — «Лисенкові». Друга історія трапилась з спеціально для вечора приготованим рефератом. П. ісправник заборонив його відчитати, виправдуючись тим, що дозволяти реферати — є право губернатора, а він може тільки допустити те, що вийшло вже друком. Та звертаться до губернатора було вже пізно, і впорядникам вечора довелось нашвидку складати переднє слово.
Взагалі ж вечір треба визнати
