Українське письменство - Микола Зеров
Національні завдання українського студентства редакція «Студента» уявляє дуже вузько. Освідомлення «меншого брата», розпросторення української книжки на селі, робота в земляцтвах, самовиховання і самоосвіта зведені мало не до нуля (див. статті Ковалевського і Підгаєцького) — цій програмі не можна одмовить хіба в одному — в безсиллі, в ідеологічній скудості, в повному невмінні пізнати політичну природу українства.
Ні, сподіваємось все-таки, що «Український студент» не є голосом всієї нашої академічної молоді: нам боляче було б поставити хреста над нею. Решта статей і дописів частенько стоїть не вище програмових виступів редакції. Цілковитим невмінням орієнтуватись в літературних явищах вражає бібліографічна замітка Мих. Карбовського про «Українську хату» — можна подумати, що автор, пишучи її, зумисне поставив собі метою — нічого не сказати. Непорозумінням одгонить і лист теребовельського гімназиста на стор. 47. Рішуче не розуміємо, чим керувалась редакція, містячи на сторінках журналу таку безнадійно-порожню балаканину? Невже тим загальним міркуванням, що «істина глаголет іноді устами младенцев»?
На закінчення побажаємо, щоб новий збірник був кращий од першого.
1913
Записки Українського Наукового Товариства в Києві{23}Кн. X. Київ, 1912
Здавалося цілком природно, щоб Київ, центр і серце українських земель, став центром наукового вивчення місцевого життя — історії рідного краю, його мови, літератури, побуту. Тут ми маємо широке поле для спостережень; тут у нас зостаються живі свідки минулого: пам’ятники, архіви, речові остатки, словесна традиція; а наше бажання пізнати перш за все те, що оточує нас, з чим зустріваємось щодня, належить до найбільш природних і законних.
Але коли ми звернемось до нашої офіціальної і патентованої науки, репрезентованої хоча б Київським університетом, ми побачимо, що вивчення свого, рідного займає в ньому далеко не те місце, яке повинно б займати. Замість київського центрального архіву в університеті досліджуються архіви московські, замість румянцевського опису вивчаються «писцовые книги» якого-небудь північного закутку Московської держави, замість старої літератури Києва студіюють переважно «Ивашек Пересветовых», Тредьяковських, Сумарокових тощо. Університетська наука стає, таким чином, лише джерелом і знаряддям денаціоналізації. Представники її, свідомо чи несвідомо, направляють досліди молодих робітників на хибну путь, прищеплюючи їм зацікавлення чужим, одривають їх думання од ґрунту, на якім воно зростало, засуджують їх думку на безплідність, і, як організатори наукової роботи, грають роль, без усякого сумніву, неґативну, — тим неґативнішу, чим яскравіші і талановитіші самі організатори.
Не можна, звичайно, сказати цього про всіх представників офіціальної науки — єсть поміж ними і щасливі виїмки, — але щодо загального становища речей, то це без сумніву так. В усякім разі, факт непохитний, що українознавство на Україні «в черном теле»; воно «не поощряется».
З огляду на все зазначене такі видання, як «Записки Київського т-ства» для нас є щось більше, ніж просто цікавий журнал для спеціалістів. Помимо своєї наукової ваги, вони мають значення антидота асиміляційним змаганням общеруської культури…
X кн. «Записок» складається з статей В. І. Щербини — пам’яті Як. Мик. Шульгина, покійного члена Товариства, Мих. Грушевського — «Сучасна вірша про Байду Вишневецького», С. Гаєвського — «Київські списки «Александрії», Л. Добровольського — «Варіант пісні XVIII в. про земляні роботи», Ор. Левицького — «Церковна справа на Запорожжі», М. Петрова — «Пасхальна вірша по списку Києво-Печерської Лаври», С. Драгоманова — «Дрібне землеволодіння на Полтавщині» і М. Порша — «Робітництво на Україні».
З них найбільш цікавою для ширшої публіки являється стаття Ор. Ів. Левицького, в котрій автор живо оповідає історію боротьби Запорозького Коша за автономію Січової церкви.
1913
Д. Донцов. Модерне москвофільство{24}Стор. 30. Ціна 10 коп.
Термін «москвофільство» д. Донцов уживає зовсім не в тому значенні, в якому цей термін став загальноприйнятим. Під модерним москвофільством він розуміє не яку-небудь нову течію в давньому галицькому русофільстві (як це можна подумати, прочитавши заголовок), а певну рису духовної фізіономії всього сучасного українства, котра виявляється в побожному відношенні до російської культури і рабському її копіюванні.
Становище автора супроти цього явища різко неґативне.
Географічне положення України мало, на думку автора, ту
