Українське письменство - Микола Зеров

1913

Перед нами перше число нового студентського органу. З великою цікавістю ми читали перші оповістки про нього; нетерпляче дожидалися першого № — але, діждавшись і перечитавши його сторінка по сторінці, мусимо признатись, що 1-й збірник нового видання не справджує тих надій, які на нього можна було покладати. Наші читачі, певно, пам’ятають ту жваву дискусію, що свого часу знята була коло питання про потребу власного студентського органу і ті завзяті статті pro і contra, що містились торік на сторінках «Ради». За справу видання бралось петербурзьке студентство, бралось завзято, гаряче, широко накреслюючи програму нового органу, і, здавалось, були всі дані сподіватись, що видання буде живим, цікавим, з темпераментом, з певним відношенням до фактів нашого національного життя.

Звичайно, ми не маємо на думці широко розводитись про потребу українського студентського органу взагалі. Справа виглядає досить ясно. Раз існує певний колектив, чи то певна соціальна формація; раз життя її висуває вперед не одне болюче питання, що конче вимагає відповіді, — то цілком природно, сама собою, мусить з’явитись думка про свій журнал.

Ніскільки не заперечуючи того, що «Український студент» відповідає насущним потребам українського студентського життя, пригляньмося тільки, наскільки успішно служить він своїм цілям, як виконує ті завдання, що ставить перед собою.

Завдання «Українського студента» дуже і дуже поважні — не більше, не менше як підготування української академічної молоді до майбутньої громадської праці: «Український студент» має на меті докладно обговорити питання про методи національної роботи студентства, хоче об’єднати його однаковим розумінням своїх завдань.

Таке широке завдання, очевидно, вимагає перш за все докладного вияснення теперішнього складу української академічної молоді, оцінки її сучасного становища, її теперішньої праці, традицій, переданих попередніми поколіннями, і т. д.

Тільки зробивши такий детальний огляд, редакція могла б порушити практичні питання про форми організації нашого студентства, про способи його солідарної роботи; тільки тоді б її висновки могли мати якусь вартість.

Чи ж спромоглася на це редакція «Українського студента»? На жаль, мусимо заявити, що ні.

Правда, на стор. 3-й знаходимо статтю: СПб., квітень 1913, але, здається нам, ми не помилимось, коли скажемо, що ця стаття просто вражає своєю наївністю, якимсь безсиллям розібратися в сучасному стані речей. Замість гострих і цікавих спостережень над життям молоді ми знаходимо лише загальні місця, банальні і незначні, як затерта монета, і порожні фрази.

От як характеризується, наприклад, сучасне українське студентство — всього-на-всього одно речення: «Сучасне українське студентство єсть до певної міри — уламок російського», а до якої саме, через що — все це зостається невідомим, як і було. Або от іще приклад. Редакція зазначає безсистемність роботи студентства, відірваність її од життя, її «худосочіє»; хвороба очевидна, симптоми всі зауважені — треба вказати лише «курс лечения», і редакція його вказує, і знову в одній-єдиній короткій і невиразній фразі: «Отже, будьмо німцями». Але що значить бути німцем, яким чином можна це зробити — все це редакція держить в секреті.

Єдина серйозна спроба окреслити сучасні завдання української молоді в зв’язку з загальним становищем вищої школи в Росії належить проф. М. С. Грушевському, але шановний професор — людина для редакції стороння і його поважне слово зовсім не характерне для дум і настроїв молодої редакції. Солідаризувати того і другу — було б ділом явно несправедливим — стаття проф. Грушевського — бадьора, вся дише надією і вірою. Проф. сподівається, що журнал прислужиться до сильної підойми національних, суспільних і культурних інтересів молоді; сподівається од молоді, що вона забезпечить народові кращу будучність; а редакція студентського органу немовби хоче довести протилежне і, здається, робить все можливе, аби лише розвіяти професорову віру. «Ми не маємо ґрунту», — плаче Е. Неронович. «Ми неграмотні, недисципліновані, нецікаві», — вторує йому Ковалевський, — і світу не видно за їх сльозами…

Не розібравшись в ґрунтовних питаннях, «Український студент» намічає деталі буденної роботи студентських організацій, причім виявляє іноді дивне незнання традицій українського студентського життя; тривожиться сумнівами, які давно здано в архів, повторює азбучні істини, рекомендує товаришам вчитись і красномовно доводить, що «ученье — свет, неученье — тьма» (статті Ковалевського, Нероновича, Підгаєцького).

В статті т. Ол. Ковалевського маємо інтересний матеріал для характеристики майбутніх робітників на ниві української культури. Товариш Ковалевський бажає підняти культурний рівень студентської маси і в цій цілі вважає потрібним встановити певний minimum. Од кожного, хто вступає в громаду, він радить вимагати знайомості з українською історією «по ілюстрованій історії» Грушевського (не по «Очерку»), з географією України… по популярній і невдатній книзі Рудницького, з політичними постулатами українства… по єфремовській брошурці «З громадського життя на Україні» (брошурці дуже талановитій, але все-таки — брошурці) і «Автономії України» Порша. Список необхідних книжок, складений петербуржцями, справляє гнітюче враження. Не знаємо, оскільки культурним зросте